вчора
Виходжу з метро, аж! „А вона все-таки кругленька...!” - це була друга думка, яку я подумала, побачивши вчора людину, зустрічі з якою я не шукала б ну найближчих років п’ять це точно. Першою думкою була „ні, мене десь там наверху таки хтось випробовує”.
- Що ти тут робиш? - ще нічого не встигнувши подумати.
- А ти що тут робиш? - знала що буде питання у відповідь, бо здивувалися обоє.
- Їду додому, поспішаю. - я навіть відходжу, щоб довести сказане.
- А я також, може по каві?
- Ні, можеш провести до маршрутки. - навіщо це кажу не знаю.
Маршрутку чекали годину, зважаючи на періодичність її ходу у 15-ть хвилин, і не дочекалися. Я продовжувала думати, що мене таки десь Там хтось випробовує. Говорили в тоні самої серйозної співбесіди на саму серйозну посаду в самій серйозній компанії, намагаючись довести один одному, що все класно. Не знаю, що думали люди, які чули цю жорстку розмову, пересипану чимось на зразок:
- Давай я тебе посаджу в таксі, вже пізно.
- Чого ти так за мене хвилюєшся? Я ж тебе не тримаю, йди.
- Залишилася такою самою впертою. Я встигну, не переживай, метро ходить довго. А от ти вже могла б давно бути дома.
- Я буду вдома тоді, коли мені потрібно бути вдома.
- А я думав ти інше скажеш...
- Що? Озвуч.
- Ну щось типу того „потрібно було раніше хвилюватися”.
- А ти раніше хвилювався. Хіба ні?
- Хвилювався.
Було й таке... І як я радію, що вже ні. Що зараз за мене ніхто не хвилюється. Я радію, що тоді за мене хвилювалися. І що такі випадкові зустрічі, які ще рік тому зробили б кола на воді, зараз навіть не підхоплюють пилу, який здіймається від перестуку підборів.
Таки дійсно вільна. Тепер таки точно да! Випробування для переконання і підтвердження - класно придумано. Тепер настільки легко, що не залишаєш ні найменших вм’ятин на землі від тих самих підборів.
- Що ти тут робиш? - ще нічого не встигнувши подумати.
- А ти що тут робиш? - знала що буде питання у відповідь, бо здивувалися обоє.
- Їду додому, поспішаю. - я навіть відходжу, щоб довести сказане.
- А я також, може по каві?
- Ні, можеш провести до маршрутки. - навіщо це кажу не знаю.
Маршрутку чекали годину, зважаючи на періодичність її ходу у 15-ть хвилин, і не дочекалися. Я продовжувала думати, що мене таки десь Там хтось випробовує. Говорили в тоні самої серйозної співбесіди на саму серйозну посаду в самій серйозній компанії, намагаючись довести один одному, що все класно. Не знаю, що думали люди, які чули цю жорстку розмову, пересипану чимось на зразок:
- Давай я тебе посаджу в таксі, вже пізно.
- Чого ти так за мене хвилюєшся? Я ж тебе не тримаю, йди.
- Залишилася такою самою впертою. Я встигну, не переживай, метро ходить довго. А от ти вже могла б давно бути дома.
- Я буду вдома тоді, коли мені потрібно бути вдома.
- А я думав ти інше скажеш...
- Що? Озвуч.
- Ну щось типу того „потрібно було раніше хвилюватися”.
- А ти раніше хвилювався. Хіба ні?
- Хвилювався.
Було й таке... І як я радію, що вже ні. Що зараз за мене ніхто не хвилюється. Я радію, що тоді за мене хвилювалися. І що такі випадкові зустрічі, які ще рік тому зробили б кола на воді, зараз навіть не підхоплюють пилу, який здіймається від перестуку підборів.
Таки дійсно вільна. Тепер таки точно да! Випробування для переконання і підтвердження - класно придумано. Тепер настільки легко, що не залишаєш ні найменших вм’ятин на землі від тих самих підборів.