люблю спонтанність
Давно не було такої насиченої цікавої ночі, та і вечора, який їй передував, ну і ранку, який її вінчав.
Спонтанно (як завжди, до речі) домовляємося зустрітися з другом, темно, підходжу до метро, набираю номер, і тут боковим зором помічаю, що на мене несеться хтось незрозумілий, в капюшоні, у шкірянці, не встигаю зреагувати, як цей хтось проноситься, зупиняється біля мене і каже: «У вас п’ять копєєк нє найдьотся?», мене від такого кидає в бік… наступна реакція - сміх і хотіння побити цього когось. Злякалася страшенно. І чого питається? Стою відходжу, чуючи слова: «Тю, Юль, ну я ж не хотів!». І сміх, і гріх.
Вирішуємо піти в кіно. Вже майже купуємо квитки на Бергмана, і тут чую «а давай на всю ніч», ну давай. Репертуар такий, що на два цих фільми, якби мені прийшлося дивитися їх окремо, - ніколи б не пішла (ну хіба що людина була б хороша).
Я не була прихильницею Міли Йовович, і, в принципі, після її в «Обители зла - 3» - також нею не стала. Але вона там їздить на класному мотоцику, і ще там класно лазером відрізається шматок підошви від її суперських ботів. Все! Це всі приємні враження. А! і ще мені сподобалося відображення в очах її відключення. З неприємних - там дуже огидні обличчя.
Другий фільм (саме він мене і спокусив) - «У реки», люблю таке дивитися, правда, мені здається, що трошки-трошки затягнуто вийшло, головна думка фільму «не дай Вам Бог пережить своих детей…». І ще нам не сподобався кінець: пішов дощ, жінки під ним сидять, але голова у них чомусь не мокра. Вже наприкінці цього фільму всі люди, які сиділи наокруг нас на диванах, - спали. Але ми мужньо трималися.
Я збиралася спати на «Путевом обходчике». Колись перед фільмом бачила на нього анонс і пам’ятаю, що тоді подумала, «Боже, хто на таке страхіття ходить в кінотеатр?». Фільм виявився не так страшним, як неприємним. Але там також в героях - класний мотоцикл. Це навело мене на думку, що щодо свого майбутнього транспорту я визначилася правильно (поки що тільки одна людина погодилася зі мною кататися J). Єдиний цікавий момент - це розкриття, хто ж таки був цим підземним страшилищем. Все!
Потім пішли, сиділи, говорили про поезію (згадали Стронговського), футбол (я почула «Юль, дівчата не повинні любити дивитися футбол»), подорожі (після розповіді - захотілося в Пітер), вийшли, вирішили піти на Андріївський, холодно (я хвора в минулому, він хворий в теперішньому), дійшли до Майдана, метро, нарешті теплінь.
І взагалі так добре, хороше і світло!