Анфіса.
Перше, що я побачила коли відкрили кришку картоної коробки - це мале дівча з блакитними очима та волоссям як визрівша кульбаба. Вона стояла навпроти, розкривши рота і дивилася на мене. І хоча сонячне світло пестило її біляву голівоньку, пускало зайчиків, заохочуючи до гри; та дитинча лише мружилося і не відводило від мене зацікавленого погляду. Жінка, яка витягла мене з коробки і поставила на софу, урочисто вимовила,- "Юля, знайомся! Це - Анфіса." Я ледь помітно кліпнула очима, бо вперше почула своє ім'я - Анфіса. Я незворушно стояла, роздивляючись Юлю і мені страшенно кортіло, щоб це маля в приспущених білих колготах і в'язаній напівростегнутій кофтині, взяло мене до рук і покружляло зі мною в знак того, що я їй сподобалася і вона рада нашій зустрічі. Але сурова жіночка тієї ж миті вимовила, наче прочитала мої думки, - "тільки не слід чіпати Анфісу руками! Бачиш яка в неї гарна сукенька, оздоблена білим мереживом і охайні брунатні кучерики? Ти ж не хочеш одразу все це зіпсувати?" Тут ми обоє кліпнули оченятами, Юля блакитними, а я бурштиновими. І моя нова знайома, яка було вже простягнула до мене рученята, спочатку застигла на мить, наче зачарована, а потім похнюпившись зробила крок назад, зціпила рученята за спиною, з усієї дитячої сили стримуючи бажання доторкнутися. Так ми і стояли деякий час одна навпроти одної, милуючись, закохуючись та не маючи змоги обійнятися, чи бодай доторкнутися одна до одної.
З того дня мене час від часу діставали з коробки, одні і ті ж руки зі зморшками, які взимку частіше пахли здобою, навесні - курчатами і козячим молоком, на початку літа - полуницями, а восени чимось пряно-гіркуватим (Юля з гордістю тоді розповідала про те, як діставала з розпеченої сонцем землі, велику бульбу і з дзвоном кидала її ще до порожнього відра; а ще про жовте листя, що згрібають у величезні купи, наче гори) Зазвичай мене ставили на диван у просторій вітальні і я могла дивитися, як маля бавиться на ковдрі з іншими іграшками, підморгуючи мені, коли ніхто з дорослих цього не бачить. Іноді, коли нас залишали наодинці, Юля малювала для мене на шпалерах чудернацькі картинки, розповідаючи про квіти, пташок, море, до якого її вперше відвіз батько. Та чомусь дорослі її завжди за це сварили, хоча малюнки на стінах виходили цікаві і красиві. Уперте дівча не кидала ці уроки, незважаючи на покарання, а я була неймовірно горда і вдячна, що вона це робить за для мене, і любила її все більше і більше. А одного разу нас посадили на диван, щоб сфотографувати і з'ясувалося, що ми майже одного зросту. Ми сиділи поруч, торкаючись плечима і посміхалися до камери. Дорослі думали, що ми з радістю позуємо фотографу, а ми були щасливі, що нарешті можемо торкнутися один одного, а про більше ми тоді навіть і не мріяли! Хоча, у мене ще були мрії! Часто бувало, що Юлю і всіх її іграшкових друзів, зі мною включно, садили в рядок на софу і читали казкові історії. Мені припала до душі казка про принцесу, яка жила у високій вежі-в'язниці, ростила косу і мріяла про кохання. А одного разу повз тієї вежі їхав принц на білому коні, помітив спершу довгу косу, а потім і дівчину, закохався у неї, визволив бідолашну з тенет злої мачехи і увіз у тридев'яте королівство. Мені подобалась ця історія, бо я сама, як та принцеса, жила високо - на шафі у картоній коробці і залежала від суворої жіночки, яку Юля кликала Ба. Ця книжкова історія дарувала надію, що життя може чарівним образом змінитися. А кожного разу, коли моя Юля обережно пестила моє волосся, мені здавалося, що воно трішечки ставало довшим.
Минали дні. Юля все рідше приходила до Ба, а коли і бувала, то мене майже ніколи вже не діставали з коробки. Моє плаття потроху перетворювалося у мотлох, а волосся все більше нагадувало жмуток. Я лише чула зі своєї "вежі", сидячи у картоній в'язниці, її вже не дитячі історії. Частіше розповіді були про буденне, але одного дня моє серце заспівало наче пташка, коли я зрозуміла, що моя люба дівчинка навчилася важливому - щоб когось по-справжньому кохати, не обов'язково володіти чи стискати щодня у обіймах! І нехай я досі не бачила жодного принца і може статися, що ми так і не зустрінемося, бо я не відростила довгу косу, але у мене була Юля і справжня дружба, а може і більше!
З того дня мене час від часу діставали з коробки, одні і ті ж руки зі зморшками, які взимку частіше пахли здобою, навесні - курчатами і козячим молоком, на початку літа - полуницями, а восени чимось пряно-гіркуватим (Юля з гордістю тоді розповідала про те, як діставала з розпеченої сонцем землі, велику бульбу і з дзвоном кидала її ще до порожнього відра; а ще про жовте листя, що згрібають у величезні купи, наче гори) Зазвичай мене ставили на диван у просторій вітальні і я могла дивитися, як маля бавиться на ковдрі з іншими іграшками, підморгуючи мені, коли ніхто з дорослих цього не бачить. Іноді, коли нас залишали наодинці, Юля малювала для мене на шпалерах чудернацькі картинки, розповідаючи про квіти, пташок, море, до якого її вперше відвіз батько. Та чомусь дорослі її завжди за це сварили, хоча малюнки на стінах виходили цікаві і красиві. Уперте дівча не кидала ці уроки, незважаючи на покарання, а я була неймовірно горда і вдячна, що вона це робить за для мене, і любила її все більше і більше. А одного разу нас посадили на диван, щоб сфотографувати і з'ясувалося, що ми майже одного зросту. Ми сиділи поруч, торкаючись плечима і посміхалися до камери. Дорослі думали, що ми з радістю позуємо фотографу, а ми були щасливі, що нарешті можемо торкнутися один одного, а про більше ми тоді навіть і не мріяли! Хоча, у мене ще були мрії! Часто бувало, що Юлю і всіх її іграшкових друзів, зі мною включно, садили в рядок на софу і читали казкові історії. Мені припала до душі казка про принцесу, яка жила у високій вежі-в'язниці, ростила косу і мріяла про кохання. А одного разу повз тієї вежі їхав принц на білому коні, помітив спершу довгу косу, а потім і дівчину, закохався у неї, визволив бідолашну з тенет злої мачехи і увіз у тридев'яте королівство. Мені подобалась ця історія, бо я сама, як та принцеса, жила високо - на шафі у картоній коробці і залежала від суворої жіночки, яку Юля кликала Ба. Ця книжкова історія дарувала надію, що життя може чарівним образом змінитися. А кожного разу, коли моя Юля обережно пестила моє волосся, мені здавалося, що воно трішечки ставало довшим.
Минали дні. Юля все рідше приходила до Ба, а коли і бувала, то мене майже ніколи вже не діставали з коробки. Моє плаття потроху перетворювалося у мотлох, а волосся все більше нагадувало жмуток. Я лише чула зі своєї "вежі", сидячи у картоній в'язниці, її вже не дитячі історії. Частіше розповіді були про буденне, але одного дня моє серце заспівало наче пташка, коли я зрозуміла, що моя люба дівчинка навчилася важливому - щоб когось по-справжньому кохати, не обов'язково володіти чи стискати щодня у обіймах! І нехай я досі не бачила жодного принца і може статися, що ми так і не зустрінемося, бо я не відростила довгу косу, але у мене була Юля і справжня дружба, а може і більше!