вівторок
Балада про джерельну воду
У венах її шаленіє не лють, тільки чорна холодна вода і
вона не розкаже нічого, ні рідних, ні імені не пригадає,
лежатиме тихо, на грудях ховаючи ніж із руків*ям коштовним,
і зникне на ранок, до того як вичахне небо, обпечене повнею.
та варто лише сколихнути повітря чи надто затримати погляд
на пасмах, що в*ються гілками вздовж тіла, сплітаються вимоклим пір*ям,
на шиї, що сліпить, мов біле колюче каміння в святому струмкові,
намисті із вовчого зуба, або на ножеві з коштовним руків*ям,
як темрява лусне, і схопиться діва розбурханим кроками листям.
повітря запахне водою; побачиш: крізь тіло світитимуть зорі.
і доки вона говоритиме тихо, ти втричі тихіше молися,
і згадуй коханих, і згадуй забутих, допоки вона договорить
про те, як тієї весни розлилася вода й затопила пів світу.
крізь глину спиналась до сонця трава, шаленіла любов і від світла
ховалась у серце, життя випивала, пекельна, немов лихоманка.
і діва до нього пішла, розплелася й лишилася з ним до світанку.
- я йду. ніби глина, я тілом належу дорозі! ти, дівчино, звісно,
захочеш - збирайся зі мною, а ні - забирайся до пекла! - казав він.
- я йду! наче зламане гілля, я тілом належу тобі. подивися:
назад не приживиш, я в тебе вростаю; мов кров*ю, густими сльозами
укрилися злами... - казала. і терпло нестерпно у грудях, і хижа
дорога відтоді в*язала вузлами, ламаючи зламане гілля.
і якось зимової ночі у повню між висохлих ніг роздоріжжя,
її він зміняв на ікласте намисто і ніж із коштовним руків*ям.
та дня не минуло, як вирвала серце, у пустку холодну у грудях
набрала каміння й води зі струмка, а любов поховала в струмкові.
і довго блукала, допоки у повню, налиту гарячою кров*ю,
зустріла його у сільці роздоріжжя, і вирвала з нього коріння,
яким проросла. у холодні вуста цілувала. у глину дороги,
неначе у льолю, сповила. і лезо із серця виймала ще теплим;
із шиї знімала намисто із вовчих зубів; а на зранені ноги
джерельна стікала вода із грудей, і нічого у грудях не терпло...
як буде світати, дивися на неї. уважно і ніжно дивися,
як вітер гойдає вологе волосся, як пестить її, та не гоїть.
і поки вона говоритиме тихо, ти втричі тихіше молися
про глину і роздоріжжя.
про ніж і про вовче намисто.
про чорну зурочену воду.
нехай вона стане святою.