Про таємні методики гіпнозу і загартовування характеру
Коли мені було шість років, я довго лежала у лікарні, чи навіть - у лікарнях. а проте, зараз не можу згадати про той час нічого поганого. зате пам*ятаю дещо добре. здається, вся справа була у запалених мигдалинах. зараз вже важко сказати. не пам*ятаю навіть лежала я сама чи з мамою. друге, звісно, вірогідніше. але хтозна, все-таки шість - серйозний самостійний вік, вік першого великого стресу дорослішання - підготовка до школи, першого переосмислення минулого - свого ставлення до дитячого садочку... переломний період, повірте мені. а краще запитайте у шестирічок, вони вас переконають :)
так от, за вікнами було тепло і сонячно, але мене, ще ненавчену тому, що лікарня - це неодмінно сумно і боляче - зовсім не засмучувало перебування по цей бік скла. навыть навпаки - досить таки радувало. наприклад, завжди було цікаво погуляти по відділенню, позаглядати у палати, понабридати лікарям, роздивитись чудернацькі трупи прилади, пограти у карти з лежачими хворими. альтернативною розвагою були задачки у розвиваючих посібниках, і сторінки дрібного вражого тексту у підбірках казок андерсена. (не то, щоб я була якось проти андерсена. навіть навпаки, я дуже любила андерсена, особливо його русалоньку, або дівчинку з сірниками. я навіть підозрюю, що андерсену з його сумними, нігілістичними, фактично - антиказковими сюжетами, де замість приємного і життєствердного - і жили вони довго і щасливо - на тебе чекали переважно летальні фінали, так от, я переконана, що саме андерсену належала перша крива цеглина у кривому фундаменті моєї психіки...) ну і знову ж таки: посібники, посібники (зараз вам може здатись, що я невмотивовано повторююсь), посібники! тому ви, певно, зрозумієте мене у моїй дитячій спразі досліджень і мандрівок, маршрути яких пролягали подалі від мого власного ліжка, хай навіть коридорами і палатами лікарняного стаціонару.
паралельно із дослідницькою діяльністю, я активно займалась розширенням свого світогляду, влаштовуючи щоденні курси юного маніяка. я розкажу. справа у тому, що за якийсь час до операції мені призначили уколи. двічі на день, вранці і відповідно - увечері. я на них, звісно, ходила, і мало того - я бігла завчасно, займала чергу і йшла першою. тут ви можете вигадати одразуразу кілька пояснень такого ентузіазму, і серед них можливо навіть буде правильне. а все відбувалося так: я заходила, лягала, знімала штанці, намагалася вивернути голову так, аби побачити яка саме радість чекає на мою задницю цього разу, потім вставала, одягалась і сідала на стільчик біля віконця. якраз напроти лежака, і чекала. ні, не болючої смерті, і навіть не того, коли мене заберуть. я сиділа і з невинним видом спостерігала, як тендітна медсестричка штрикає здоровенним - з точки зору 15-кілограмової малолітки - шприцом у десь приблизно настільки з здоровенні (з тієї ж точки зору) попи. особливо цікаво було спостерігати як увігнаний ніжною рукою медстестрички шприц, кокетливо вихляє білим фостиком, розгойдуючись зі сторони в сторону. зараз мені подобається думати, що це була свого роду сатисфакція - я просто хотіла упевнитись, що справа тут не у змові виключно проти моєї попи. також я припускаю, що медсетра була членом таємної секти гіпнотизерів шприцами. але вірогідніше за все, мені вже тоді подобалось діяти людям на нерви. звісно, цю мою пікантну рису досить швидко оцінили квартиранти інших палат, що надало мені ореолу певної загадковості.
останнім яскравим спогадом мого перебування у лікарні була сама операція. розумієте, медперсоналі з якоїсь невідомої причини мене любив (якщо ви подумали про те, що - ну ясно, садистські нахили та жага крові і м*яса споріднює, навіть не буду вас переконувати у зворотньому.). мене завжди легко пускали в усі закамарки, палати і кабінети, дозволяли гратися нутрощами і пити кров інструментами, розповідали лікарняні байки-бабайки, коментували процедури, ну і проча грязь. тому я і не чекала, що моя власна операція пройде у скільки-небуть іншій атмосфері.
це був хвилюючий день, коли мене провели до операційної, сказали сісти на стілець, після чого так по-дружньому і зовсім не стрьомно примотали руки до билець бинтами, сказали відкрити рота, вкололи щось заморожуюче і почали жертвоприношення різати. само собою, до "своїх" інші стандарти. тому всю операцію я провела у свідомості, слухаючи як щось хрускає і булькає у горлі. добрі лікарі, дайїмбо' здоров*я і жениха багатого, усе коментували і весело жатрували із того як кумедно я пускаю носою криваві бульки, а я сиділа і лапала язиком вирвані мигдалини, розсмаковуючи теплу кров. ах, так би і згадувала увесь день.
потім ще зо два тижні мені не можна було їсти нічого, окрім рідких соплів бульйончиків і маночки, а згодом під звуки арфи і баяна мене виписували, проводжаючи копняками феєрверками і повітряними кульками. довскрізь буяла запашна осінь, а попереду на мене чекало таке багате на пригоди і несподіванки життя...
так от, за вікнами було тепло і сонячно, але мене, ще ненавчену тому, що лікарня - це неодмінно сумно і боляче - зовсім не засмучувало перебування по цей бік скла. навыть навпаки - досить таки радувало. наприклад, завжди було цікаво погуляти по відділенню, позаглядати у палати, понабридати лікарям, роздивитись чудернацькі трупи прилади, пограти у карти з лежачими хворими. альтернативною розвагою були задачки у розвиваючих посібниках, і сторінки дрібного вражого тексту у підбірках казок андерсена. (не то, щоб я була якось проти андерсена. навіть навпаки, я дуже любила андерсена, особливо його русалоньку, або дівчинку з сірниками. я навіть підозрюю, що андерсену з його сумними, нігілістичними, фактично - антиказковими сюжетами, де замість приємного і життєствердного - і жили вони довго і щасливо - на тебе чекали переважно летальні фінали, так от, я переконана, що саме андерсену належала перша крива цеглина у кривому фундаменті моєї психіки...) ну і знову ж таки: посібники, посібники (зараз вам може здатись, що я невмотивовано повторююсь), посібники! тому ви, певно, зрозумієте мене у моїй дитячій спразі досліджень і мандрівок, маршрути яких пролягали подалі від мого власного ліжка, хай навіть коридорами і палатами лікарняного стаціонару.
паралельно із дослідницькою діяльністю, я активно займалась розширенням свого світогляду, влаштовуючи щоденні курси юного маніяка. я розкажу. справа у тому, що за якийсь час до операції мені призначили уколи. двічі на день, вранці і відповідно - увечері. я на них, звісно, ходила, і мало того - я бігла завчасно, займала чергу і йшла першою. тут ви можете вигадати одразуразу кілька пояснень такого ентузіазму, і серед них можливо навіть буде правильне. а все відбувалося так: я заходила, лягала, знімала штанці, намагалася вивернути голову так, аби побачити яка саме радість чекає на мою задницю цього разу, потім вставала, одягалась і сідала на стільчик біля віконця. якраз напроти лежака, і чекала. ні, не болючої смерті, і навіть не того, коли мене заберуть. я сиділа і з невинним видом спостерігала, як тендітна медсестричка штрикає здоровенним - з точки зору 15-кілограмової малолітки - шприцом у десь приблизно настільки з здоровенні (з тієї ж точки зору) попи. особливо цікаво було спостерігати як увігнаний ніжною рукою медстестрички шприц, кокетливо вихляє білим фостиком, розгойдуючись зі сторони в сторону. зараз мені подобається думати, що це була свого роду сатисфакція - я просто хотіла упевнитись, що справа тут не у змові виключно проти моєї попи. також я припускаю, що медсетра була членом таємної секти гіпнотизерів шприцами. але вірогідніше за все, мені вже тоді подобалось діяти людям на нерви. звісно, цю мою пікантну рису досить швидко оцінили квартиранти інших палат, що надало мені ореолу певної загадковості.
останнім яскравим спогадом мого перебування у лікарні була сама операція. розумієте, медперсоналі з якоїсь невідомої причини мене любив (якщо ви подумали про те, що - ну ясно, садистські нахили та жага крові і м*яса споріднює, навіть не буду вас переконувати у зворотньому.). мене завжди легко пускали в усі закамарки, палати і кабінети, дозволяли гратися нутрощами і пити кров інструментами, розповідали лікарняні байки-бабайки, коментували процедури, ну і проча грязь. тому я і не чекала, що моя власна операція пройде у скільки-небуть іншій атмосфері.
це був хвилюючий день, коли мене провели до операційної, сказали сісти на стілець, після чого так по-дружньому і зовсім не стрьомно примотали руки до билець бинтами, сказали відкрити рота, вкололи щось заморожуюче і почали жертвоприношення різати. само собою, до "своїх" інші стандарти. тому всю операцію я провела у свідомості, слухаючи як щось хрускає і булькає у горлі. добрі лікарі, дайїмбо' здоров*я і жениха багатого, усе коментували і весело жатрували із того як кумедно я пускаю носою криваві бульки, а я сиділа і лапала язиком вирвані мигдалини, розсмаковуючи теплу кров. ах, так би і згадувала увесь день.
потім ще зо два тижні мені не можна було їсти нічого, окрім рідких соплів бульйончиків і маночки, а згодом під звуки арфи і баяна мене виписували, проводжаючи копняками феєрверками і повітряними кульками. довскрізь буяла запашна осінь, а попереду на мене чекало таке багате на пригоди і несподіванки життя...