тепер про фільми.
Вчора я подивилась "Моя жизнь без меня", сьогодні - "Море внутри", в чомусь невимовно схожі, і водночас настільки протилежно різні... і зараз єдине, що мені цікаво - чи дійсно людина здатна на такий спокій перед власною смертю, чи дійсно людина може бути такою сильною /ця паралель веде до Енн із "Мого життя без мене"/? бо якщо так - на це здатен кожний. бути сильним. виносити свою біду на власних плечах, ніде і ні на кого її не перекладаючи... а я от, наприклад, не вмію /тут варто було б дати красиве запаралелення із подібним невмінням героя "Моря всередині" - Рамона/. це так природньо - жаліти себе. шукати підтримки оточуючих. озвучувати свій страх. не часто, хоча б інколи, і не конче комусь конкретно, хоча б просто внікуди. ти кажеш слово, і це слово: боляче... а чи те це слово, яким варто заповнювати частину простору? але проблема не у слові, а в тому, що болить. чому болить. що зламалось. що саме ти не можеш зрозуміти у складному механізмові життя, аби він нарешті запрацював як слід. чому усе, що ти робиш натомість - це втілюєш свій біль у слово. даєш йому ще один вимір життя - на цей раз, самостійний...
хочеться вірити, що так може кожен - витримати свій біль, і не роздати його. не завдати ним шкоди комусь іще. але ж для цього потрібно з ним справитись... бо інакше як? нарочите мовчання і німе страждання ранить близьких не менше, ніж скарги... і все в результаті вимагає сили. пошуку сили. віднаходження сили... принаймні, зараз мені так здається.
завтра іспит і це, загалом, не має до цих міркувань прямого стосунку, але на їх тлі він стає мізерним по своїй суті. і те, що раніше кожна подія, яка викликала у мені страх своєю важливістю, завжди тягнула за собою переживання, а разом із тим - і біль, говорить лише про неправильний кут зору на речі. схожий на греблю посеред ріки. зараз мені спокійно. мені нікуди поспішати. мені немає чого хвилюватись, бо яким би не був результат, це не змінить моє життя на гірше. ніщо зовнішнє не змінить. змінить тільки те, що я зможу виносити всередині себе.
принаймні, зараз мені так здається...
хочеться вірити, що так може кожен - витримати свій біль, і не роздати його. не завдати ним шкоди комусь іще. але ж для цього потрібно з ним справитись... бо інакше як? нарочите мовчання і німе страждання ранить близьких не менше, ніж скарги... і все в результаті вимагає сили. пошуку сили. віднаходження сили... принаймні, зараз мені так здається.
завтра іспит і це, загалом, не має до цих міркувань прямого стосунку, але на їх тлі він стає мізерним по своїй суті. і те, що раніше кожна подія, яка викликала у мені страх своєю важливістю, завжди тягнула за собою переживання, а разом із тим - і біль, говорить лише про неправильний кут зору на речі. схожий на греблю посеред ріки. зараз мені спокійно. мені нікуди поспішати. мені немає чого хвилюватись, бо яким би не був результат, це не змінить моє життя на гірше. ніщо зовнішнє не змінить. змінить тільки те, що я зможу виносити всередині себе.
принаймні, зараз мені так здається...