Мрії збуваються… у простих українців теж?
Перемога збірної України з футболу над шведами, крім позитивного результату, запам’яталася й іншим. Оператор вдало зафіксував щасливе обличчя 6-річного хлопчика Тимура, який міг стати символом національного відродження. Якби не його батьки…
Насправді, найкращим моментом матчу став не другий гол Андрій Шевченка у ворота шведського кіпера, а радісна реакція маленького хлопчика. Його обличчя настільки зачарувало своєю щирістю, що 6-річний Тимур вмить перетворився на головного героя соціальних медіа.
Фотографія під назвою "Найщиріший фанат України" з неймовірною швидкістю набирала популярність: лише в Україні його світлина стрімко назбирала десятки тисяч лайків/шейрів/ретвітів. На нього звернули увагу навіть байдужі до футболу американці - потужна американська кабельна мережа ESPN опублікувала на своєму офіційному екаунті у Twitter (4,4 млн фоллеверів) світлину з радісним моментом.
Маленького героя запросили на одну з найпопулярніших ранкових програм "Сніданок з 1+1". Під час передачі хлопчик зізнався, що його мрія - познайомитися з головною зіркою сучасного українського футболу Андрієм Шевченком та побажати, щоб той перемагав. Зрештою, Тимурові така нагода випала - він потрапив на тренування збірної та особисто зустрівся з іменитим футболістом, якому подарував футболку та прапор України.
Історія настільки зворушлива, що бери її та продавай голлівудським режисерам для сіквелу “Форест Гампу” або “Мільйонера з нетрів”. Ідеальному сюжету не вистачило однієї “дрібниці” - соціального статусу сім'ї хлопчика. Замість того, щоб здійснена мрія належала дитині з татом-робітником та мамою-вчителькою, які спромоглися купити синові квиток на матч, така нагода випала нащадку звичайного українського депутата.
Валерій Шаманов - батько Тимура - був президентом Федерації дзюдо. У травні 2006 року став нардепом від БЮТу. Згодом пережив дострокові парламентські вибори і знову опинився у стінах Верховної Ради. Мабуть, дала про себе знати донбаська кров - наприкінці 2010 року Шаманов опинився серед “тушок” і проголосував за запропонований урядом проект держбюджету на 2011 рік. Наразі Шаманов є позафракційним депутатом. До речі, під час нещодавнього скандального голосування за “мовний” законопроект Ківалова-Колесніченка батько хлопця-героя віддав свій голос “за”.
Як ми знаємо завдяки нардепу Роману Забзалюку, ціна питання для зміни партійних кольорів починається від півмільйона баксів. Не виключено, що саме з цих “тушкованих” баксів і був придбаний для сина доленосний квиток на матч Україна-Швеція. Хоча Шаманов і до зради не був бідною людиною. Згідно з декларацією про доходи за 2007 рік (з 2008 року депутат не опублікував жодного звіту про сімейні заробітки) народний депутат заробив 106 тис. грн, а загальний дохід його дружини, дочки і сина склав 5 млн грн. Левову частку сім'я отримала від продажу цінних паперів і корпоративних прав, а номінальна ціна придбаних цінних паперів склала 15 млн грн.
Чому ми згадали історію з Тимуром? Навіть на цьому “пересічному” прикладі видно, що здійснити мрію - потрапити на телеекрани і познайомитися зі своїм кумиром - можливо лише для певних дітей з особливих сімей. Якщо взяти на озброєння теорію хаосу (більше відому нам під назвою “ефект метелика”), то можна дійти до висновку: жодному пересічному хлопцеві не світило здійснити дитячі мрії, бо для їхніх батьків 80-180 євро за квиток - недозволена розкіш.
Історія з Тимуром говорить про те, що в нашій країні настільки зіпсовані соціальні ліфти та система справедливого розподілу соціальних благ, що одиниці отримують все (гроші, вплив, ексклюзивне дозвілля, дорогі іграшки, славу, популярність і головне - здійснення мрій), а решта - нічого. Для критиків цієї статті у стилі “ви просто заздрите”, “припиніть просити подачки”, “якщо хтось зміг, то й ти можеш”, “хтось тяжко працював, щоб отримати те, що має” в нас вже давно готова відповідь - стаття “6 речей, які багатіям слід припинити казати”.
Кілька місяців тому ми писали про те, що майже нереально стати serlf-made-man`ом без сприяння та протекції батьків. Рівних можливостей не існує - в когось їх більше, а в когось менше (це закон природи). Але цивілізовані країни відрізняються від тубільських прагненням побудувати соціальні ліфти та максимально підтримати незахищені верстви населення - аж до “позитивної дискримінації”.
В Україні ми маємо дві проблеми. Перша - у депресивній атмосфері панування поразок, свавілля, безправ'я та невдач зникає будь-яке бажання боротися за кращу долю, а пасіонарність розчиняється пляшкою пива та іншими стимулючими засобами. Одним словом, соціальний капітал в Україні не примножується та поступово перетікає до більш успішних країн. Друга - твої мізки, працьовитість, впертість не завжди є запорукою успіху. Кожен з вас може навести безліч прикладів, як молоді і перспективні фахівці - викладачі, дослідники, інженери, лікарі тощо - не мали змоги ефективно розвиватись на батьківщині, а тому тікали за кордон і досягали там справжнього визнання.
Хочу навести протилежний приклад. Одна моя знайома закінчила магістерку з туристичного менеджменту в Університеті Вестмінстера (Велика Британія). Ще під час навчання вона почала працювати в англійській компанії, де їй згодом довірили розробляти туристичні маршрути. Коли керівництво дізналося про її прагнення повернутися на батьківщину (бо була патріоткою), моїй знайомій запропонували дуже хороші умови роботи і перспективу кар'єрного зростання.
У рідному Франківську вона зіткнулася з відсутністю попиту на фахівців її рівня. По-перше, їй одразу сказали, що не зможуть запропонувати конкурентноздатну зарплату, на яку вона заслуговує. По-друге, чимало вакантних місць були недосяжними, оскільки британський диплом не має визнання в Україні(!!!). Вона була змушена проходити болісний процес нострофікації. Певний час вона перебивалася перекладами, належної роботи у Франківську не знайшла. Останнє, що я чув - вона переїхала шукати щастя до Львова. Хочеться вірити, що її першокласна британська освіта та досвід роботи знайдуть застосування на батьківщини. Бо пропозиції з-за кордону ще досі лишаються в силі.
Отже, єдиний по-справжньому працюючий соціальний ліфт - це поступити до вишу із справжніми програмами студентського обміну, удосконалити знання іноземних мов та виграти стипендію (scholarship) на навчання закордоном. І ніколи не повертатися на батьківщину.
В Україні, насправді, діє кастова система. Якщо ти народився в певній соціальній групі, то ти майже приречений або на животіння, або на процвітання. Бо одні узурпували доступ до всіх ресурсів країни, і ні з ким не збираються ділитися; інші - годуються крихтами з панського столу.
Не приведи Господь народитися сиротою і не бути усиновленим - в тебе є лише один шанс із десяти створити родину і мати нормальну роботу. На решту сиріт чекає доля повій, наркоманів, крадіїв та самогубців. І вони не винні, що завдяки системі виховання у закладах для сиріт у 17-річному віці мають інтелектуальний та емоційний розвиток на рівні 10-річної дитини. Так само не винні діти, що мешкають у селах або райцентрах, бо їхній доступ до якісної освіти та перспективної роботи навіть соромно порівнювати з умовами, які доступні мешканцям столиці.
За майбутнє Тимура можна тільки порадіти. На нього чекає престижна школа на кшталт Кловського ліцею, перспективний європейський університет (у гіршому випадку - “скромний” Інститут міжнародних відносин КНУ ім. Шевченка), прибуткова робота тощо.
Песимізму додає небажання вирішувати системні проблеми, популізм і безвідповідальність політиків - від нинішньої влади та опозиції. Доповнює картину недоумкуватість та короткозорість просунутих українців, які звикли обирати між клізмою і гамбургером з гівном. І з люттю таврують шукачів третього шляху “противсіхами”. Доки простий люд, інтелігенція, громадські активісти тощо не почнуть створювати попит в політиці на глибокі структурні реформи, ми й далі пояснюватимемо іноземцям, чому в нас кількість “Бентлі” дорівнює кількості жебраків.
Ми зможемо говорити про соціально здорову державу, коли в Україні почнуть здійснюватися мрії не лише “пересічного” сина “пересічного” народного депутата. А кожен вчитель, інженер, водій, слюсар зможе витягнути із сімейного бюджету півтори сотні євро на матч європейської першості для улюбленої дитини. А поки що, ми можемо не сумніватися: якщо за 20-25 років Україна знову виграє право на проведення єврочемпіонату: ми знову побачимо на стадіоні Тимура - і його дітей.
Насправді, найкращим моментом матчу став не другий гол Андрій Шевченка у ворота шведського кіпера, а радісна реакція маленького хлопчика. Його обличчя настільки зачарувало своєю щирістю, що 6-річний Тимур вмить перетворився на головного героя соціальних медіа.
Фотографія під назвою "Найщиріший фанат України" з неймовірною швидкістю набирала популярність: лише в Україні його світлина стрімко назбирала десятки тисяч лайків/шейрів/ретвітів. На нього звернули увагу навіть байдужі до футболу американці - потужна американська кабельна мережа ESPN опублікувала на своєму офіційному екаунті у Twitter (4,4 млн фоллеверів) світлину з радісним моментом.
Маленького героя запросили на одну з найпопулярніших ранкових програм "Сніданок з 1+1". Під час передачі хлопчик зізнався, що його мрія - познайомитися з головною зіркою сучасного українського футболу Андрієм Шевченком та побажати, щоб той перемагав. Зрештою, Тимурові така нагода випала - він потрапив на тренування збірної та особисто зустрівся з іменитим футболістом, якому подарував футболку та прапор України.
Історія настільки зворушлива, що бери її та продавай голлівудським режисерам для сіквелу “Форест Гампу” або “Мільйонера з нетрів”. Ідеальному сюжету не вистачило однієї “дрібниці” - соціального статусу сім'ї хлопчика. Замість того, щоб здійснена мрія належала дитині з татом-робітником та мамою-вчителькою, які спромоглися купити синові квиток на матч, така нагода випала нащадку звичайного українського депутата.
Валерій Шаманов - батько Тимура - був президентом Федерації дзюдо. У травні 2006 року став нардепом від БЮТу. Згодом пережив дострокові парламентські вибори і знову опинився у стінах Верховної Ради. Мабуть, дала про себе знати донбаська кров - наприкінці 2010 року Шаманов опинився серед “тушок” і проголосував за запропонований урядом проект держбюджету на 2011 рік. Наразі Шаманов є позафракційним депутатом. До речі, під час нещодавнього скандального голосування за “мовний” законопроект Ківалова-Колесніченка батько хлопця-героя віддав свій голос “за”.
Як ми знаємо завдяки нардепу Роману Забзалюку, ціна питання для зміни партійних кольорів починається від півмільйона баксів. Не виключено, що саме з цих “тушкованих” баксів і був придбаний для сина доленосний квиток на матч Україна-Швеція. Хоча Шаманов і до зради не був бідною людиною. Згідно з декларацією про доходи за 2007 рік (з 2008 року депутат не опублікував жодного звіту про сімейні заробітки) народний депутат заробив 106 тис. грн, а загальний дохід його дружини, дочки і сина склав 5 млн грн. Левову частку сім'я отримала від продажу цінних паперів і корпоративних прав, а номінальна ціна придбаних цінних паперів склала 15 млн грн.
Чому ми згадали історію з Тимуром? Навіть на цьому “пересічному” прикладі видно, що здійснити мрію - потрапити на телеекрани і познайомитися зі своїм кумиром - можливо лише для певних дітей з особливих сімей. Якщо взяти на озброєння теорію хаосу (більше відому нам під назвою “ефект метелика”), то можна дійти до висновку: жодному пересічному хлопцеві не світило здійснити дитячі мрії, бо для їхніх батьків 80-180 євро за квиток - недозволена розкіш.
Історія з Тимуром говорить про те, що в нашій країні настільки зіпсовані соціальні ліфти та система справедливого розподілу соціальних благ, що одиниці отримують все (гроші, вплив, ексклюзивне дозвілля, дорогі іграшки, славу, популярність і головне - здійснення мрій), а решта - нічого. Для критиків цієї статті у стилі “ви просто заздрите”, “припиніть просити подачки”, “якщо хтось зміг, то й ти можеш”, “хтось тяжко працював, щоб отримати те, що має” в нас вже давно готова відповідь - стаття “6 речей, які багатіям слід припинити казати”.
Кілька місяців тому ми писали про те, що майже нереально стати serlf-made-man`ом без сприяння та протекції батьків. Рівних можливостей не існує - в когось їх більше, а в когось менше (це закон природи). Але цивілізовані країни відрізняються від тубільських прагненням побудувати соціальні ліфти та максимально підтримати незахищені верстви населення - аж до “позитивної дискримінації”.
В Україні ми маємо дві проблеми. Перша - у депресивній атмосфері панування поразок, свавілля, безправ'я та невдач зникає будь-яке бажання боротися за кращу долю, а пасіонарність розчиняється пляшкою пива та іншими стимулючими засобами. Одним словом, соціальний капітал в Україні не примножується та поступово перетікає до більш успішних країн. Друга - твої мізки, працьовитість, впертість не завжди є запорукою успіху. Кожен з вас може навести безліч прикладів, як молоді і перспективні фахівці - викладачі, дослідники, інженери, лікарі тощо - не мали змоги ефективно розвиватись на батьківщині, а тому тікали за кордон і досягали там справжнього визнання.
Хочу навести протилежний приклад. Одна моя знайома закінчила магістерку з туристичного менеджменту в Університеті Вестмінстера (Велика Британія). Ще під час навчання вона почала працювати в англійській компанії, де їй згодом довірили розробляти туристичні маршрути. Коли керівництво дізналося про її прагнення повернутися на батьківщину (бо була патріоткою), моїй знайомій запропонували дуже хороші умови роботи і перспективу кар'єрного зростання.
У рідному Франківську вона зіткнулася з відсутністю попиту на фахівців її рівня. По-перше, їй одразу сказали, що не зможуть запропонувати конкурентноздатну зарплату, на яку вона заслуговує. По-друге, чимало вакантних місць були недосяжними, оскільки британський диплом не має визнання в Україні(!!!). Вона була змушена проходити болісний процес нострофікації. Певний час вона перебивалася перекладами, належної роботи у Франківську не знайшла. Останнє, що я чув - вона переїхала шукати щастя до Львова. Хочеться вірити, що її першокласна британська освіта та досвід роботи знайдуть застосування на батьківщини. Бо пропозиції з-за кордону ще досі лишаються в силі.
Отже, єдиний по-справжньому працюючий соціальний ліфт - це поступити до вишу із справжніми програмами студентського обміну, удосконалити знання іноземних мов та виграти стипендію (scholarship) на навчання закордоном. І ніколи не повертатися на батьківщину.
В Україні, насправді, діє кастова система. Якщо ти народився в певній соціальній групі, то ти майже приречений або на животіння, або на процвітання. Бо одні узурпували доступ до всіх ресурсів країни, і ні з ким не збираються ділитися; інші - годуються крихтами з панського столу.
Не приведи Господь народитися сиротою і не бути усиновленим - в тебе є лише один шанс із десяти створити родину і мати нормальну роботу. На решту сиріт чекає доля повій, наркоманів, крадіїв та самогубців. І вони не винні, що завдяки системі виховання у закладах для сиріт у 17-річному віці мають інтелектуальний та емоційний розвиток на рівні 10-річної дитини. Так само не винні діти, що мешкають у селах або райцентрах, бо їхній доступ до якісної освіти та перспективної роботи навіть соромно порівнювати з умовами, які доступні мешканцям столиці.
За майбутнє Тимура можна тільки порадіти. На нього чекає престижна школа на кшталт Кловського ліцею, перспективний європейський університет (у гіршому випадку - “скромний” Інститут міжнародних відносин КНУ ім. Шевченка), прибуткова робота тощо.
Песимізму додає небажання вирішувати системні проблеми, популізм і безвідповідальність політиків - від нинішньої влади та опозиції. Доповнює картину недоумкуватість та короткозорість просунутих українців, які звикли обирати між клізмою і гамбургером з гівном. І з люттю таврують шукачів третього шляху “противсіхами”. Доки простий люд, інтелігенція, громадські активісти тощо не почнуть створювати попит в політиці на глибокі структурні реформи, ми й далі пояснюватимемо іноземцям, чому в нас кількість “Бентлі” дорівнює кількості жебраків.
Ми зможемо говорити про соціально здорову державу, коли в Україні почнуть здійснюватися мрії не лише “пересічного” сина “пересічного” народного депутата. А кожен вчитель, інженер, водій, слюсар зможе витягнути із сімейного бюджету півтори сотні євро на матч європейської першості для улюбленої дитини. А поки що, ми можемо не сумніватися: якщо за 20-25 років Україна знову виграє право на проведення єврочемпіонату: ми знову побачимо на стадіоні Тимура - і його дітей.