Чому я став русофобом
За мотивами в чорашнього посту накатав сповідь про свої русофобські коріння "Чому я став русофобом і радію футбольним поразкам Росії".
У далекому 1998 році, після закінчення світової першості у Франції, розпочався кваліфікаційний турнір за право грати на європейському чемпіонаті 2000 року у Бельгії та Нідерландах. Збірна України потрапила в одну відбіркову групу з російською командою.
Тоді я жив у Росії, і вболівав за обидві збірні - і українську, і російську. Я також симпатизував російським футбольним клубам, коли ті брали участь в міжнародних змаганнях. Але суперництво “братських команд” кардинально змінило моє ставлення до російського футболу, та й, зрештою, до Росії загалом.
Перед першим матчем, що відбувся 5 вересня 1998 року у Києві, надзвичайного ажіотажу не спостерігалося. Українців розглядали як боєздатну команду, але без особливих досягнень, зірок і класу. Очікувалося, що французи та росіяни розіграють між собою пряму путівку (перше місце у груповому турнірі) та право потрапити на Євро-00 через стикові матчі (дрге місце у групі). Однак, несподівано росіяни програли - з рахунком 2:3. Після цього на них чекала низка поразок від інших команд.
Згодом тренерська чехарда закінчилася. Новий керманич Олег Романцев зміг перетворити серію невдач на переможний марш, коли росіяни почали перемагати, у тому числі чемпіона світу, збірну Франції. Шість перемог поспіль - і з головного розчарування росіяни знову перетворилися на кандидатів на отримання путівки до Бельгії та Нідерландів.
Проте їм кров з носу треба було перемогти збірну України в Москві 9 жовтня 1999 року. І, власне, незадовго до цього матчу (десь за пару місяців) почалася справжня антиукраїнська істерія. По телебаченню крутили ролики про те, як росіяни “знову” перемагають українців, а найпопулярніша спортивна газета “Совесткий спорт” опублікувала статтю із неоднозначним заголовком “Бей, Хохлов, спасай Россию!” (звернення до тодішнього гравця збірної Росії Дмітрія Хохлова).
Тоді я відчув на власній шкурі так звану “слов'янську єдність” і зрозумів сенс словосполучення “братерські народи”. Доки ти не висовуєшся з тіні “старшого” брата та не чиниш останньому незручностей - в тебе є шанс отримати порцію любові.
Ми тоді де-юре зіграли у нічию, але де-факто перемогли. При цьому - спромоглися забити ганебного гола і зіпсувати кар'єру тодішньому голкіперу росіян Алєксандру Філімонову (щоправда, росіяни згодом його депортували до київського “Динамо”, де він встиг зіпсувати нашій команді виступ у Лізі чемпіонів). Росія посіла третє “почесне” місце, а ми продовжили боротьбу за можливість відвідати головну континентальну футбольну party.
Спортивна поразка розлютила росіян. З учорашніх братів українці перетворилися на мішень - їх почали звинувачувати в усіх прикростях (і не лише спортивних).
Я тоді почув багато цікавих епітетів та характеристик на свою адресу та народу, до якого належу: “Суки, еб*чие хохлы! Сраные салоеды!…” Подібні висловлювання лилися нескінченним потоком, бо мені вистачило розуму наступного дня вдягнути шарф “Динамо Київ”. Читати продовження.