про самокритику, ненатхнення і інші глупі речі
На днях фотографувала подругу, вперше за довгий час взяла в руки фотоапарат і така щаслива була щаслива. І модель прекрасна, і світло ок, і з глючним ніконом можна впоратись. Одним словом кайфонула. Але далі почалася жесть. Відкрила лайтрум, проклацала фотки. І закрила. Нє, вони не такі вже й погані, але всьо, натхнення кінчилось. Мені не хочеться за них братися, не хочеться комусь показувати, не хочеться паритись із лайтрумом, згадувати все, що успішно забувала два роки. Момент створення прекрасний, а от розгрібатися з результатами - ніяк.
Так само і з бложеком. Я можу знайти купу всього цікавого, розібратися і навіть почати верстати щось читабельне. Але коли ним треба ділитися - не хочу. не тому що жадібна, тому що не відчуваю потрібності. не хочу нав"язуватись або думаю, що це все не достатньо класно і пре тільки мене.
Так само з будь-якими результатами "творчого" процесу. З танцями, з текстами, навіть з макіяжем.
Могла б краще.
Не могла.
Піду поплачу і пожалію себе.
Нє, це не про те, що мене треба підбадьорити чи чого доброго похвалити. Це про те, що я не знаю, як з цим впоратись.
Так само і з бложеком. Я можу знайти купу всього цікавого, розібратися і навіть почати верстати щось читабельне. Але коли ним треба ділитися - не хочу. не тому що жадібна, тому що не відчуваю потрібності. не хочу нав"язуватись або думаю, що це все не достатньо класно і пре тільки мене.
Так само з будь-якими результатами "творчого" процесу. З танцями, з текстами, навіть з макіяжем.
Могла б краще.
Не могла.
Піду поплачу і пожалію себе.
Нє, це не про те, що мене треба підбадьорити чи чого доброго похвалити. Це про те, що я не знаю, як з цим впоратись.