Начебто - святкове
Свято Успіння Пресвятої Богородиці. Були з мамою та мамою чоловіка (тобто двома мамами - не повертається язик сказати "свекруха" - брутально дуже, хоч і прийнято так) на богослужінні в Києво-Печерській Лаврі.
Це наша традиція. Завжди намагємось.
Не знаю, чи це свято на мене так подіяло, чи просто відпочила (я останні аж 4 !!! дні нічого не робила, проте була на роботі) - але хочеться щось змінити. Навіть не хочеться, а я вже відчуваю наближення змін.
Сьогодні ось написала ще одного віршика.
Колись я хотіла стати поетом (чи, правильніше, мабуть, сказати "поеткою"). Друкувалися навіть мої твори у областній літературній газеті ("Літературна Полтавщина"). Писала різне. Українською полюбляю "порвані рими" або взагалі білі вірші. Російською люблю "причесані" і з коротками рядочками.
Були часи, коли я навіть розбиралася у ямбі, хореї та анапесті. Але якщо довго, дуже довго не займатися будь-чим, ти втрачаєш основні вміння.
Мій вірш навяним тим, що у світі залишається неймовірно багато прекрасного. І присвячується тому, що люди (і я серед них також, я сподіваюся) не втратили можливості помічати красу, незвичність, складність (чудову складність із багатошаровістю сенсів та культурних проявів) ПРЕКРАСНОГО у світі.
* * *
Бачити задум досконалості
У пригнічуючій буденності.
Чути, як птахи розрізують крилами
Надмірну концентрацію вуглецю мегаполісу.
Знати, що за стіною штучного вулику,
Який помилково зветься домівкою,
Б'ються сотні сердець. І дихання,
Тихий подих сусіда по Всесвіту,
Це теж залишки протогармонії.
Але все тьмяніє, бо погляду
(Дуже рідко, та все ж трапляється)
Притаманна властивість БАЧИТИ!
Бачити квіти, небо, очі, руки -
І все здається раптом прекрасним.
Таким, що існує як відзеркалення величі,
Як сенс правічного задуму Того,
Хто є, був і вічно буде,
І Чия ласка настільки невичерпна,
Що я можу хоч на мить осягнути
Красу і трагедію цього прекрасного світу.
28.08.09.
Це наша традиція. Завжди намагємось.
Не знаю, чи це свято на мене так подіяло, чи просто відпочила (я останні аж 4 !!! дні нічого не робила, проте була на роботі) - але хочеться щось змінити. Навіть не хочеться, а я вже відчуваю наближення змін.
Сьогодні ось написала ще одного віршика.
Колись я хотіла стати поетом (чи, правильніше, мабуть, сказати "поеткою"). Друкувалися навіть мої твори у областній літературній газеті ("Літературна Полтавщина"). Писала різне. Українською полюбляю "порвані рими" або взагалі білі вірші. Російською люблю "причесані" і з коротками рядочками.
Були часи, коли я навіть розбиралася у ямбі, хореї та анапесті. Але якщо довго, дуже довго не займатися будь-чим, ти втрачаєш основні вміння.
Мій вірш навяним тим, що у світі залишається неймовірно багато прекрасного. І присвячується тому, що люди (і я серед них також, я сподіваюся) не втратили можливості помічати красу, незвичність, складність (чудову складність із багатошаровістю сенсів та культурних проявів) ПРЕКРАСНОГО у світі.
* * *
Бачити задум досконалості
У пригнічуючій буденності.
Чути, як птахи розрізують крилами
Надмірну концентрацію вуглецю мегаполісу.
Знати, що за стіною штучного вулику,
Який помилково зветься домівкою,
Б'ються сотні сердець. І дихання,
Тихий подих сусіда по Всесвіту,
Це теж залишки протогармонії.
Але все тьмяніє, бо погляду
(Дуже рідко, та все ж трапляється)
Притаманна властивість БАЧИТИ!
Бачити квіти, небо, очі, руки -
І все здається раптом прекрасним.
Таким, що існує як відзеркалення величі,
Як сенс правічного задуму Того,
Хто є, був і вічно буде,
І Чия ласка настільки невичерпна,
Що я можу хоч на мить осягнути
Красу і трагедію цього прекрасного світу.
28.08.09.