Поетичне
Це такий прекрасний перехід від літа до осені - серпень. Я люблю весну й літо - і тому перехід до осені сприймаю якось натхненно і по-дівчачому.
Туга за літом - в меня вже прокинулась.
Кожне літо в дитинстві у мене було позначено певною піснею. Але такі гарні часи закінчилися. Я майже не слухаю музику - сама не знаю чому.
І дуже рідко пишу вірші.
Раніше мені хотілося "виточеності" у поезії - досконалості форми.
Тепер я більше люблю "розірвані рими" - я не люблю порядок в (своїй) художній "писемності". Я не переношу порядку в поезії. Я люблю спонтанність, неочікуваність. Я досі протестую проти "заборон тавтологій". Я не зможу стати (напевно - ніхто не знає) письменником - у мене "алегрія на заборону тавтологій". Я люблю повторення слів. Я ненавиджу самі згадки про шкільні твори, де треба було вивіряти кожне слово - і якщо були повтори, вишукувати заміну, синоніми.
Написала вірш - освідчення в коханні серпню. (За кожним образом - стойть не тільки образ ... і бла-бла-бла... всі чули про перекручені ? теорії дідугана Фройда).І лише мені невідомо, що саме я мала на увазі.
* * *
А я люблю серпень! - Коли ще не туга
За листям ледь жовтим, за присмаком літа.
А я люблю серпень - як давнього друга,
Що так і ніколи не зважиться квіти
Тобі, червоніючи, ввечері дати:
"Дивись, ось дарунок - від мене на пам'ять..."
...І друг із дитинства стає як би братом...
А все джазування, пульсація літа -
Гірка і солодка, обманлива й справжня -
Хвилина мовчання - не сила терпіти -
Забуду! - Згадаю лише з сивиною...
І є щось в серпанках дозрілого серпня -
Чи зорі так близько, чи перлами роси?..
Є щось неймовірно прекрасно-нестерпне -
Як присмак дощу на обличчі... Здалося -
Лише на хвилину - ми з другом дитинства...
Люблю тебе, серпень... Душі тріпотіння,
Неначе вино - надмірно ігристе -
Сп'янію... Вже досить, ти чуєш, вже досить...
...Летить павутиння, а сонце - смуглясте,
Надвечір червоним стане, як ружа...
І серпень - як друг - раптом скаже: "Вже осінь".
І тихо торкнеться рукою зап'ястка.
...А сни сивих пан про залишок літа
Не змінять прекрасне мереживо зморшок.
26.08.09. (21-21.30).
Туга за літом - в меня вже прокинулась.
Кожне літо в дитинстві у мене було позначено певною піснею. Але такі гарні часи закінчилися. Я майже не слухаю музику - сама не знаю чому.
І дуже рідко пишу вірші.
Раніше мені хотілося "виточеності" у поезії - досконалості форми.
Тепер я більше люблю "розірвані рими" - я не люблю порядок в (своїй) художній "писемності". Я не переношу порядку в поезії. Я люблю спонтанність, неочікуваність. Я досі протестую проти "заборон тавтологій". Я не зможу стати (напевно - ніхто не знає) письменником - у мене "алегрія на заборону тавтологій". Я люблю повторення слів. Я ненавиджу самі згадки про шкільні твори, де треба було вивіряти кожне слово - і якщо були повтори, вишукувати заміну, синоніми.
Написала вірш - освідчення в коханні серпню. (За кожним образом - стойть не тільки образ ... і бла-бла-бла... всі чули про перекручені ? теорії дідугана Фройда).І лише мені невідомо, що саме я мала на увазі.
* * *
А я люблю серпень! - Коли ще не туга
За листям ледь жовтим, за присмаком літа.
А я люблю серпень - як давнього друга,
Що так і ніколи не зважиться квіти
Тобі, червоніючи, ввечері дати:
"Дивись, ось дарунок - від мене на пам'ять..."
...І друг із дитинства стає як би братом...
А все джазування, пульсація літа -
Гірка і солодка, обманлива й справжня -
Хвилина мовчання - не сила терпіти -
Забуду! - Згадаю лише з сивиною...
І є щось в серпанках дозрілого серпня -
Чи зорі так близько, чи перлами роси?..
Є щось неймовірно прекрасно-нестерпне -
Як присмак дощу на обличчі... Здалося -
Лише на хвилину - ми з другом дитинства...
Люблю тебе, серпень... Душі тріпотіння,
Неначе вино - надмірно ігристе -
Сп'янію... Вже досить, ти чуєш, вже досить...
...Летить павутиння, а сонце - смуглясте,
Надвечір червоним стане, як ружа...
І серпень - як друг - раптом скаже: "Вже осінь".
І тихо торкнеться рукою зап'ястка.
...А сни сивих пан про залишок літа
Не змінять прекрасне мереживо зморшок.
26.08.09. (21-21.30).