Дуель ч. 2
5. Партійний офіс
По дорозі до партійного офісу, куди вони вирушили, щоб оглянути зброю, Журналіст нагадав, що варто би дослухатися поради юриста й купити горілки, але Політик відмахнувся:
- Не треба, в офісі має бути.
В партійному штабі вони застали політикового помічника, який замінював сердечник замка у вхідних дверях.
- Знайомся, - сказав Політик, - Це мій секундант. Помічник політика відклав викрутку й секунданти потиснули руки.
- Бачиш що робиться, мусимо кожних два-три дні змінювати замки, бо ця клята баба зі своєю бандою розкольників так і чатує, щоб захопити наш партійний офіс. «Клятою бабою» була лідер внутріпартійної опозиції. А партійним офісом служила шикарна трикімнатна квартира на третьому поверсі красивого сецесійного будинку.
- Але ж постійна зміна замків має коштувати немалих грошей!
- Аякже, так і є. Щоправда, цю трикімнатну квартиру під офіс нам винаймає міська влада всього за одну гривню на рік, а обстановку, хочеш вір, хочеш не вір, львівські бізнесмени забезпечили зовсім безкоштовно.
- Як же тут не повірити, повірю, - Журналіст пройшовся по коридору, заглядаючи в кімнати заставлені обдертими стелажами, різнокаліберними вішаками, роздовбаними совковими канцелярськими столами й шафами та продавленими кріслами. Що ж, меблі в стилі «Чіп і Дейл летять з катушок», а паркет не те що пасти роками не бачив, але й з віником не часто зустрічався - подумав він, але вголос сказав: - Затишно тут у вас.
- Що є то є. От тільки за замки доводиться викладати кругленьку суму, - продовжував бідкатися господар офісу. - Правда ми тут домовилися в одному господарському магазині й вони у нас уживані замки за півціни забирають, але все одно дорого виходить. Чомусь у нас, українців, завжди так: найдорожче нам обходяться якраз внутріполітичні чвари, - узагальнив Політик. - Добре, годі базарити. Там у кімнаті у нас телефон, ти йди повідом свого шефа про умови поєдинку, а ми поки розберемося із замком та наточимо рапіри, потім перевіриш.
- Тільки ж благаю вас, не забудьте про горілку, - нагадав Журналіст, - адже це, як казав один ваш колега, є річчю архіважливою, бо в цьому випадку маємо справу з алібі та першою допомогою буквально в одному флаконі.
6. Ніч перед поєдинком
Зазвичай людям чомусь не спиться в ніч перед поєдинком. Відомо, що Лермонтов до світанку складав вірші, Еваріст Галуа поспішав залишити для нащадків унікальні математичні формули, а з одним із батьків-засновників США Александром Гамільтоном трапилася взагалі химерна історія: він усю ніч писав есе на тему «Чому не потрібно брати участь у дуелі», навів масу аргументів - теологічних, юридичних, історичних - а після того все одно пішов на дуель де й був убитий.
Редактору ані на мить не спадало на думку піти на дуель, та все ж і йому не спалося. Він сидів у своєму кабінеті й писав передовицю. Коли він уже збирався виходити з кабінету й навіть надів пальто та капелюха, зненацька відчув таке незбориме бажання щось написати аж млосно стало, аж пальці звело! Натхнення накотилося раптово, як з-під землі вискакує вбивця в темному провулку, оволоділо ним, позбавило волі та посадило за письмового стола. «Я мушу написати передовицю», - вирішив він, «злободенну, ясну, чітку, просту, пряму, без прикрас, про Україну, про її волю, про честь, про славу, про народ!». Слова самі лягали на папір. "Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі… Вільні люди навіть за ґратами лишаються вільними людьми. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним". - Треба покликатися на особистий досвід, - подумав Редактор, звичайно, згідно з журналістськими канонами у передовиці не вживається форма "я", оскільки стаття виражає думку всього колективу газети, але ж хіба газета не є його дітищем, не є часткою його самого, його плоттю і кров’ю? - і продовжив: "Комуністичний Молох, ця тоталітарна машина, а я зазнав на собі її скрижалів...". Він на мить зупинився, засумнівавшись у значенні останнього слова. Фонетично воно викликало асоціації зі скрегочучими колесами тоталітарної машини, котрі безпощадно перемелюють усе добре та світле, а також із кинджалами, які пронизують душу й тіло борців за волю України, однак точного значення слова "скрижалі" він не пам'ятав, якось вилетіло з голови. Як на гріх, словник іншомовних слів кудись запропастився, а телефонувати знайомим було незручно з огляду на пізню годину. - От дідько, понапридумували слів! Швидше б уже хтось винайшов того клятого Гугла! Гаразд, уточню пізніше, - вирішив Редактор і продовжив творити передовицю для завтрашнього номера.
Натомість Політик вночі перед дуеллю міцно спав. Можна було б навіть сказати «спав, як убитий», якби за конкретних обставин така метафора не звучала нетактовно. Тому ліпше скажемо: Політик спав як немовля, це порівняння краще ще й тому, що йому снився кольоровий сон. У цьому сні Печорін на тлі червоного сонячного круга гарцював на білому коні, вимахував шпагою і недоладно покрикував «е-ґє-ґє-й, каналії!». Взагалі з підсвідомості Політика проривалися якісь дрімучі радянські стереотипи: краєвид із заставки до «Невловимих месників» та Печорін, подібний на артиста Боярського у ролі д’Артаньяна. Націонал-демократові було прикро і соромно за цей ідеологічно незрілий сон, але водночас і радісно, що ніхто не дізнається про ці компрометуючі картини, а значить опозиція не зможе його звинуватити у підсвідомому зросійщенні й зрадянщенні. «І хоч як вам цього хочеться, та дірку від бублика ви отримаєте, а не Шарапова», - подумав Політик і повернувся на другий бік.
Редактор прийшов додому далеко за північ. Хвиля натхнення накрила його так потужно, що навіть дома він ще довго не міг вирватися з її полону й знову і знову перечитував та правив уже здану в набір передовицю. Коли нарешті його попустило і він став укладатися спати, за вікнами вже сіріло.
- Ти де був? - прокинулася дружина.
- Я ж телефонував, що пишу передовицю. А знаєш, мені вдався справді чудовий текст, добре, що ти не спиш, давай я зачитаю тобі одне місце…
- Яке ще місце, лягай уже спати, чудо, - сонно відповіла дружина і повернулася на другий бік. Вона була красивою, впевненою в собі жінкою і зовсім не сумнівалася, що редактор таки справді всю ніч писав передовицю.
7. Шлях під міст
Стація 1-а
Журналіст прокинувся від звуків гімну. Він лежав у партійному офісі на розбитому дивані, закутаний в якусь скатертину чи штору, диванна пружина вперлася просто в печінку, його нудило, голова розколювалася, в роті пересохло, а мозок одерев’янів. З трудом знайшов радіоточку й насилу вимкнув. Кожен жест давався з неймовірною напругою, «Якщо виживу, ніколи більше не буду пити, клянуся! Стану непитущим та ще й вегетаріанцем… як Гітлер, бля, як той Гітлер. І ще було би не хреново якби зараз стався кінець світу, так, кінець світу, але доки він не наступив треба пересуватися в бік туалету, бо зараз почнеться». Він встиг доплентатися до туалету і виблював якоюсь рідиною вкупі з жовчю, згадав, що майже добу нічого не їв, тільки пив. Останній раз - вчора ввечері, після того як Політик знайшов у партійному сейфі крім повної пляшки горілки, ще й надпочату пляшку Закарпатського коньяку і ось цей нібито коньяк він і приговорив майже самостійно, а це було зайвим, дуже зайвим, але ж ні Політик, ані його помічник пити не захотіли, суки. Зрубало його капітально, добре що хлопці залишили ночувати в офісі, а то ще чого доброго замерз би десь на дорозі. Треба втамувати спрагу, а потім конче щось з’їсти, або ще краще - випити, так, спершу випити. Журналіст пошукав на офісній кухні, але не знайшов нічого - ні алкоголю, ні їжі, ні кави, ні чаю, ні цукру, нічого. Навіть води закип’ятити було нічим. Він напився з-під крана і вода осіла в його шлунку, як гиря. Зненацька покрившись холодним потом, відчув як задихається від нестачі кисню; ані секунди неможливо було залишатися в цьому приміщенні.
Стація 2-а
Журналіст вийшов на вулицю але ноги його тут же підігнулися й він змушений був присісти на порозі брами. «Це від свіжого повітря, від холодного повітря і від слабкості», - подумав він, - «Якби в мене було бодай кілька пакетиків цукру або пара цукерок, якби хоч якась глюкоза, я би швидко відновив сили, це просто виснаження, гіпоглікемія, і ще ця блядська вода в шлунку не розсмоктується, він ледве стримав новий приступ блювоти. Ні, треба йти, нема чого тут сидіти, треба затулитися від вітру й потрохи йти, дихати рідко і триматися близько до стіни, щоб не впасти. Ось вікно з ґратами за котрі можна потриматися, а від вікна можна перейти до он тих дверей під’їзду і там знову перепочити. А потім - ривком он до тієї телефонної кабіни.
Стація 3-я
Ось і вона, телефонна кабінка з розбитими дверима та слухавкою, вирваною з корінням, тобто з апаратом без слухавки, або краще сказати з наявністю відсутності слухавки, тьху, блядь! Треба ж трапитися такій невдачі, що не працює телефон, а як було би добре комусь зараз зателефонувати, я ж би міг зателефонувати й моментально приїхали б друзі, забрали мене в тепле та безпечне місце, так. Хоча кого я хочу здурити? Я ж бо знаю, що насправді мені абсолютно нікому телефонувати, я сам, один. І все, що зараз можу - це не звертати уваги на запаморочення та продовжувати рухатися, йти, я маю весь час іти, брести вздовж стін, просуватися від опори до опори і дихати. Треба дихати рідко і глибоко, рідко - і - глибоко».
Стація 4-а
Площа з пам’ятником Грушевському та прилеглий до неї широкий проспект Шевченка, треба перетнути цей величезний відкритий простір, але як зробити це без страховки, без підпор, за котрі можна вхопитися якщо раптово ослабнуть ноги або закрутиться голова, чи відключиться свідомість. Від самої думки про це ноги вже підгинаються. Він точно знав, що не зможе перейти відкриту площу, впаде, а якщо впаде, то вже не підніметься. Він зібрався з духом і балансуючи на широко розставлених ногах, перебіг до лавки, що стоїть на алеї посеред проспекту Шевченка. Якщо хтось його бачив у цей ранній час, напевне подумав, що він п’яний, але байдуже - головне, що він таки добіг до лавки і тепер міг присісти й трохи перепочити. Журналіст на короткий час знепритомнів, його привели до тями якісь голоси, він відкрив очі й побачив як неподалік сперечаються чоловік та жінка, обоє подібні на безхатьків; ось чоловік різко обірвав суперечку й нетвердо але рішуче пішов геть, а йому навздогін лунає розпачливий крик: - Паша, не бросай меня, я красивая, плакать будешь!
Стація 5-а
Треба йти. Журналіст піднявся з лавки й перетнув другу частину проспекту, тепер він плентався вулицею Герцена. Як і раніше, пересувався від опори до опори, не спираючись на них, але тримаючи в полі зору так, щоб кожну мить можна було вхопитися, якщо раптово стане зле. «Треба не думати про слабкість, а йти і дихати рідко й глибоко, рідко - і - глибоко… Не думати про слабкість, зосередитися на чомусь іншому, рахувати кроки: вісім, дев’ять, десять, одинадцять…. Лівою, правою, лівою, правою, плакать будешь, плакать будешь, плакать будешь…». Тепер він уже знав куди йде - на кінцеву третього трамваю, а потім до Сихівського мосту, на дуель.
Стація 6-а
Журналіст вдруге прийшов до тями, сидячи на лавочці на кінцевій зупинці третього трамваю, він не пам’ятав як сюди потрапив і як довго перебував без свідомості. До головного болю додався нестерпний холод, він так закоцюб, що не міг зігнути пальців, було тяжко ворухнути шиєю, зате нудота кудись пропала. «Не виключено, що проблювався», - подумав Журналіст і спробував роздивитися навколо. На зупинці чомусь зовсім не було людей, адже навіть у дуже ранній час на кінцевій трамваю все одно хтось є, а тут нікого… Ага, он якісь люди, щоправда не на зупинці, а в скверику з іншого боку трамвайної колії, стоять двоє осіб. Журналіст придивився і побачив, що це каліки, в одного немає ноги, він спирається на милицю, інший - без руки. «Ей, мужики, - захотів гукнути до них Журналіст, - мужики, ви ж як античні статуї!». Але слова не вилетіли з його горла, він так замерз, що був не здатен поворушити губами, як, втім, здається, й ногами. «От і смерть прийшла», - майже байдуже подумав Журналіст. В цю мить беззвучно, як привид, під’їхав трамвай і відчинив двері якраз навпроти нього. - Ні хера, прорвемся!. - Неймовірним зусиллям він піднявся на ноги, відштовхнувся руками від лавки і майже влетів у відчинені двері, відтак спираючись на ручку, що посередині дверей, звівся на ноги. В цю мить трамвай рушив і сила інерції всадила його на порожнє сидіння.
Стація 7 - 9-а
Журналіста хилило в сон. Він притулився до вікна, закрив очі й сидів так доволі довго, здавалося, що трамвай несеться із шаленою швидкістю, але коли відкрив очі, трамвай не доїхав навіть до Зеленої. За вікном - похмурий березневий світанок. В березні Львів виглядає найгірше: сніг тільки зійшов й увесь приховуваний ним бруд проявляється на поверхні, ні трави, ні листя тільки вітер переганяє тротуаром насипаний за зиму пісок і, якщо відволіктися від пронизливого холоду (що в принципі неможливо), то може здатися, що десь за цими сецесійними та баухаусними кам’яницями височіють бархани з верблюдами, бедуїнами та пірамідами. Журналіст знову закрив очі й утретє впав у забуття. Так він проїхав повз Парк культури, СБУ та вулицю Сахарова.
Стація 10-а
- Хлопче, виходь, дальше не їдемо. Над Журналістом стояла жінка-водій трамвая і тормосила його за плече. - Ей, прокидайся козаче, приїхали, трамвай поламався.
Журналіст підняв до жінки обличчя і та жахнулася:
- Що з тобою? Тобі зле? Та ти весь мокрий, з тебе піт градом ллється, на, витрися. - Вона подала йому паперову хустинку. Журналіст обтер нею обличчя й повернув жінці. Та машинально взяла й, гидливо скривившись, викинула в розчинені двері. - Хлопче, тобі дуже зле? Може викликати швидку?
- Дякую, не треба, мені вже ліпше. Я, мабуть, піду, дякую. - Журналіст обережно висів із трамваю, зачекав доки той від’їде, а потому роззирнувся навколо. Він не зовсім розумів де знаходиться. Згадав, що їде на дуель і сам собі здивувався: яка ще в біса дуель? Кому ж як не йому краще знати, що ніякої дуелі не буде, що редактор і не думав на неї йти, а значить не було в нього жодних підстав приплентатися сюди, невідомо куди. Треба звідси вибиратися. Для цього він зараз перейде на протилежний бік вулиці та сяде на транспорт, що рухається до центру. Журналіст рушив у бік вуличного переходу.
Стація 11-а
Несподівано поруч із ним загальмував зелений «Вольво». Затемнене скло трішки опустилося:
- Молодий чоловіче, ви часом не на дуель їдете? Сідайте, можу підвезти.
Спантеличений Журналіст обійшов автомобіль і сів біля водія. Обличчя того було знайомим, але ніяк не міг згадати де його зустрічав.
- Не впізнаєте? - засміявся водій. - Ми ж із вами вчора бачилися в «Нашатирі». Я ось вирішив своїми очами глянути як все буде відбуватися. Адже не кожен день таке побачиш, - знову засміявся водій «Вольво» і аж тепер Журналіст упізнав у ньому вчорашнього адвоката. Той похитав головою:
- Вам, я бачу, зовсім зле. Що ж, як казали давні мудреці, similia similibus curantur, тобто лікувати треба подібним. В мене тут якраз завалялася плящина синього «Славутича», будете? - Журналіст голосно ковтнув слину і мовчки кивнув. Адвокат відкрив пляшку брелоком, що висів на автомобільних ключах, вклав пляшку Журналістові в долоню і продовжив:
- Я дивуюся чому в нашого народу, який з таким завзяттям вживає алкогольні напої, немає оригінальної ідіоми для позначення синдрому наступного дня. Адже що значить слово «похмілля»? Всього лише вбогу констатація факту: стан людини після вживання хмільного напою. А візьміть хоча б наших сусідів поляків, вони придумали для цього прекрасне слово «кац». Вслухайтеся яке чудове слово! «Кац» - воно звучить так ніби в голові зламався якийсь механізм. Або, скажімо, шведи, які називають цей стан «столярі в моїй голові». Як образно! Відразу видно, що шведи - працелюбний народ. Я шведів взагалі поважаю, в мене дома вся побутова техніка фірми «Електролюкс» і авто, як бачите, вибрав також шведське, розганяється до ста кілометрів за якихось вісім з половиною хвилин, а при тому вважається найбезпечнішим у світі. - Тут Адвокат перехопив погляд Журналіста, який розглядався по салону авто, приміряючись де б йому подіти порожню пляшку: - Зачекайте секундочку, зараз викинете її під мостом, ось ми, власне, й приїхали.
8. Поєдинок.
Вони вийшли із «Вольво», а їм назустріч уже бігли злі й замерзлі Політик із Помічником.
- Ми вже вас годину чекаємо, задубіли до смерті! Вже почали багаття палити, ніби якісь цигани. Ще трохи й сюди міліція приїде! І лише тепер Політик зауважив, що головної дійової особи немає: - А де ж Редактор?
Журналіст оглянувся навколо, наче всупереч логіці все таки сподівався побачити свого шефа, й знічено розвів руками:
- Може статися, що він не приїде.
- Як це не приїде? Ми ж домовилися! Ми ж рапіри гострили, ми тут понад годину мерзли, а цей гицель, ця людина без честі й гідності дозволяє собі не прийти! - залементував Політик, а потому напосівся на Журналіста: - Як ти з ним домовлявся?! Що ти, блядь, взагалі за секундант!
- Та ви що, серйозно? - очманіло витріщився Журналіст. - Ви що з самого початку не здогадувалися, що він взагалі не збирався битися?
- А-а-а-а! - дико завив Політик, аж бродячий пес, який мітив опору недобудованого моста, перервав своє заняття й підібгавши хвоста метнувся вбік. - Так ти значить усе знав? Ми тут мерзнемо, як пара клоунів, а ти над нами сміявся? Ні, не буде по-твоєму! Так просто ця справа для тебе не закінчиться, згідно дуельного кодексу, якщо учасник поєдинку не приходить без поважної причини, в бій вступають секунданти, - Політик вихопив із внутрішньої кишені складену увосьмеро потерту сторінку газети «Аргументы и факты» і потряс нею перед носом Журналіста. - Ти, блядь, секундант чи ні? То й відповідай як секундант. - Давай!, -звернувся Політик до свого Помічника і той з несподіваною спритністю тицьнув Журналістові рапіру, а сам зайняв навпроти нього бойову позицію.
- Хлопці, ви що охреніли? - не повірив Журналіст. - Хлопці, я не буду з вами битися. - Але в цю мить Помічник депутата зробив випад і вістря рапіри промайнуло в якомусь сантиметрі від Журналістової щоки. - Ей, ти що? А якби в око? - вигукнув спантеличений Журналіст. У відповідь Помічник політика зробив один за одним ще два випади. Згадавши давні навички фехтування, Журналісту якось вдалося їх відбити, відтак, побачивши, що жартами тут і не пахне, він став щосили розмахувати рапірою, намагаючись не підпустити противника близько, відігнати його як набридливу осу. Випадково один із цих ударів навмання потрапив у ціль: Журналіст шмагнув Політикового помічника рапірою, ніби вербовою галузкою. Той зойкнув і Журналіст розгублено опустив зброю, саме в цей час противник зробив ще один випад, увігнавши йому в стегно жало рапіри сантиметрів на десять. Усі завмерли, а із-за щільних темних хмар раптово прорвався сонячний промінь, наче фотоспалахом освітивши німу сцену. Далі все відбувалося, як при сповільненому перегляді: Політиків помічник висмикнув з рани рапіру і випустив її з рук. У стегні деякий час було видно глибоку чотиригранну дірку, за мить вона заповнилася кров'ю, яка забила з рани ніби з джерела. Кров заливала блакитні джинси і скапувала на брудні кросівки та мерзлу землю. Журналіст голосно дихав, Помічник політика обхопив голову руками й застиг, втупившись у рану, він широко відкрив рот, так, ніби кричав у нечутному для людського вуха діапазоні. Політик, також не відривав очей від рани, шарячи руками по безрозмірній торбі в клітинку й намагаючись знайти заготовлений звечора знеболювально-дезинфікуючий засіб - пляшку з горілкою.
Першим отямився адвокат.
- Так! Слухайте сюди, - скомандував він. - Значить так, мене тут не було і ви мене тут не бачили! - і притьма кинувся до машини. Зелений «Вольво» зірвався з місця і, за вісім з половиною секунд розігнавшись до ста кілометрів за годину, врізався в асфальтовий каток, що стояв на узбіччі вулиці ще з осені. Шведський автопром знову підтвердив свою заслужено високу репутацію: попри те, що автомобіль розбився вщент, його водій відбувся лише травмами середньої важкості.
Політик нарешті знайшов пляшку й подав її журналістові. Той з хрускотом відкрутив корок і зробив кілька великих ковтків, решту вилив на рану. Він страшенно зблід але дихав уже розмірено й глибоко.
- Треба до лікарні - сказав Журналіст і розкинув руки, наче збираючись обійняти недавніх противників - Давайте, помагайте, підставляйте плечі!
- Стоп, не можна з рапірами! - ляснув себе по чолі Політик. - Треба їх заховати.
Помічник політика поклав зброю в першу-ліпшу вибоїну й нашвидкуруч прикидав різним сміттям. Відтак Політик з помічником підхопили журналіста під руки й химерна трійця побрела у бік проїзної частини.
Хмари трохи розступилися, небо повеселішало й зненацька залунали церковні дзвони наче хтось увімкнув будильник аби визволити їх із кошмарного сну... «А над усім містом величезний рояль грав...», - згадав Журналіст і запитав:
- Сьогодні якесь свято?
- Неділя, - відповів Політик.
Епілог.
- Дуже цікава історія, - сказав я поважному панові. - Але ж ви казали, що брали особисту участь у цих подіях, але про свою роль ви чомусь скромно промовчали.
- Ну, моя роль у цій історії була не дуже помітною, однак важливою, - сказав він. - Я лікар, надавав допомогу головним дійовим особам. Тому й сказав, що знаю все з перших рук.
- Ви - психіатр? - запитав я і пересунув ферзя.
- Ні, - усміхнувся поважний пан. - Вам мат, ви мислите стереотипно, вважаючи, що найоригінальніші пацієнти є у психіатрів, насправді, найцікавіші історії знаємо ми, хірурги-травматологи.
По дорозі до партійного офісу, куди вони вирушили, щоб оглянути зброю, Журналіст нагадав, що варто би дослухатися поради юриста й купити горілки, але Політик відмахнувся:
- Не треба, в офісі має бути.
В партійному штабі вони застали політикового помічника, який замінював сердечник замка у вхідних дверях.
- Знайомся, - сказав Політик, - Це мій секундант. Помічник політика відклав викрутку й секунданти потиснули руки.
- Бачиш що робиться, мусимо кожних два-три дні змінювати замки, бо ця клята баба зі своєю бандою розкольників так і чатує, щоб захопити наш партійний офіс. «Клятою бабою» була лідер внутріпартійної опозиції. А партійним офісом служила шикарна трикімнатна квартира на третьому поверсі красивого сецесійного будинку.
- Але ж постійна зміна замків має коштувати немалих грошей!
- Аякже, так і є. Щоправда, цю трикімнатну квартиру під офіс нам винаймає міська влада всього за одну гривню на рік, а обстановку, хочеш вір, хочеш не вір, львівські бізнесмени забезпечили зовсім безкоштовно.
- Як же тут не повірити, повірю, - Журналіст пройшовся по коридору, заглядаючи в кімнати заставлені обдертими стелажами, різнокаліберними вішаками, роздовбаними совковими канцелярськими столами й шафами та продавленими кріслами. Що ж, меблі в стилі «Чіп і Дейл летять з катушок», а паркет не те що пасти роками не бачив, але й з віником не часто зустрічався - подумав він, але вголос сказав: - Затишно тут у вас.
- Що є то є. От тільки за замки доводиться викладати кругленьку суму, - продовжував бідкатися господар офісу. - Правда ми тут домовилися в одному господарському магазині й вони у нас уживані замки за півціни забирають, але все одно дорого виходить. Чомусь у нас, українців, завжди так: найдорожче нам обходяться якраз внутріполітичні чвари, - узагальнив Політик. - Добре, годі базарити. Там у кімнаті у нас телефон, ти йди повідом свого шефа про умови поєдинку, а ми поки розберемося із замком та наточимо рапіри, потім перевіриш.
- Тільки ж благаю вас, не забудьте про горілку, - нагадав Журналіст, - адже це, як казав один ваш колега, є річчю архіважливою, бо в цьому випадку маємо справу з алібі та першою допомогою буквально в одному флаконі.
6. Ніч перед поєдинком
Зазвичай людям чомусь не спиться в ніч перед поєдинком. Відомо, що Лермонтов до світанку складав вірші, Еваріст Галуа поспішав залишити для нащадків унікальні математичні формули, а з одним із батьків-засновників США Александром Гамільтоном трапилася взагалі химерна історія: він усю ніч писав есе на тему «Чому не потрібно брати участь у дуелі», навів масу аргументів - теологічних, юридичних, історичних - а після того все одно пішов на дуель де й був убитий.
Редактору ані на мить не спадало на думку піти на дуель, та все ж і йому не спалося. Він сидів у своєму кабінеті й писав передовицю. Коли він уже збирався виходити з кабінету й навіть надів пальто та капелюха, зненацька відчув таке незбориме бажання щось написати аж млосно стало, аж пальці звело! Натхнення накотилося раптово, як з-під землі вискакує вбивця в темному провулку, оволоділо ним, позбавило волі та посадило за письмового стола. «Я мушу написати передовицю», - вирішив він, «злободенну, ясну, чітку, просту, пряму, без прикрас, про Україну, про її волю, про честь, про славу, про народ!». Слова самі лягали на папір. "Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі… Вільні люди навіть за ґратами лишаються вільними людьми. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним". - Треба покликатися на особистий досвід, - подумав Редактор, звичайно, згідно з журналістськими канонами у передовиці не вживається форма "я", оскільки стаття виражає думку всього колективу газети, але ж хіба газета не є його дітищем, не є часткою його самого, його плоттю і кров’ю? - і продовжив: "Комуністичний Молох, ця тоталітарна машина, а я зазнав на собі її скрижалів...". Він на мить зупинився, засумнівавшись у значенні останнього слова. Фонетично воно викликало асоціації зі скрегочучими колесами тоталітарної машини, котрі безпощадно перемелюють усе добре та світле, а також із кинджалами, які пронизують душу й тіло борців за волю України, однак точного значення слова "скрижалі" він не пам'ятав, якось вилетіло з голови. Як на гріх, словник іншомовних слів кудись запропастився, а телефонувати знайомим було незручно з огляду на пізню годину. - От дідько, понапридумували слів! Швидше б уже хтось винайшов того клятого Гугла! Гаразд, уточню пізніше, - вирішив Редактор і продовжив творити передовицю для завтрашнього номера.
Натомість Політик вночі перед дуеллю міцно спав. Можна було б навіть сказати «спав, як убитий», якби за конкретних обставин така метафора не звучала нетактовно. Тому ліпше скажемо: Політик спав як немовля, це порівняння краще ще й тому, що йому снився кольоровий сон. У цьому сні Печорін на тлі червоного сонячного круга гарцював на білому коні, вимахував шпагою і недоладно покрикував «е-ґє-ґє-й, каналії!». Взагалі з підсвідомості Політика проривалися якісь дрімучі радянські стереотипи: краєвид із заставки до «Невловимих месників» та Печорін, подібний на артиста Боярського у ролі д’Артаньяна. Націонал-демократові було прикро і соромно за цей ідеологічно незрілий сон, але водночас і радісно, що ніхто не дізнається про ці компрометуючі картини, а значить опозиція не зможе його звинуватити у підсвідомому зросійщенні й зрадянщенні. «І хоч як вам цього хочеться, та дірку від бублика ви отримаєте, а не Шарапова», - подумав Політик і повернувся на другий бік.
Редактор прийшов додому далеко за північ. Хвиля натхнення накрила його так потужно, що навіть дома він ще довго не міг вирватися з її полону й знову і знову перечитував та правив уже здану в набір передовицю. Коли нарешті його попустило і він став укладатися спати, за вікнами вже сіріло.
- Ти де був? - прокинулася дружина.
- Я ж телефонував, що пишу передовицю. А знаєш, мені вдався справді чудовий текст, добре, що ти не спиш, давай я зачитаю тобі одне місце…
- Яке ще місце, лягай уже спати, чудо, - сонно відповіла дружина і повернулася на другий бік. Вона була красивою, впевненою в собі жінкою і зовсім не сумнівалася, що редактор таки справді всю ніч писав передовицю.
7. Шлях під міст
Стація 1-а
Журналіст прокинувся від звуків гімну. Він лежав у партійному офісі на розбитому дивані, закутаний в якусь скатертину чи штору, диванна пружина вперлася просто в печінку, його нудило, голова розколювалася, в роті пересохло, а мозок одерев’янів. З трудом знайшов радіоточку й насилу вимкнув. Кожен жест давався з неймовірною напругою, «Якщо виживу, ніколи більше не буду пити, клянуся! Стану непитущим та ще й вегетаріанцем… як Гітлер, бля, як той Гітлер. І ще було би не хреново якби зараз стався кінець світу, так, кінець світу, але доки він не наступив треба пересуватися в бік туалету, бо зараз почнеться». Він встиг доплентатися до туалету і виблював якоюсь рідиною вкупі з жовчю, згадав, що майже добу нічого не їв, тільки пив. Останній раз - вчора ввечері, після того як Політик знайшов у партійному сейфі крім повної пляшки горілки, ще й надпочату пляшку Закарпатського коньяку і ось цей нібито коньяк він і приговорив майже самостійно, а це було зайвим, дуже зайвим, але ж ні Політик, ані його помічник пити не захотіли, суки. Зрубало його капітально, добре що хлопці залишили ночувати в офісі, а то ще чого доброго замерз би десь на дорозі. Треба втамувати спрагу, а потім конче щось з’їсти, або ще краще - випити, так, спершу випити. Журналіст пошукав на офісній кухні, але не знайшов нічого - ні алкоголю, ні їжі, ні кави, ні чаю, ні цукру, нічого. Навіть води закип’ятити було нічим. Він напився з-під крана і вода осіла в його шлунку, як гиря. Зненацька покрившись холодним потом, відчув як задихається від нестачі кисню; ані секунди неможливо було залишатися в цьому приміщенні.
Стація 2-а
Журналіст вийшов на вулицю але ноги його тут же підігнулися й він змушений був присісти на порозі брами. «Це від свіжого повітря, від холодного повітря і від слабкості», - подумав він, - «Якби в мене було бодай кілька пакетиків цукру або пара цукерок, якби хоч якась глюкоза, я би швидко відновив сили, це просто виснаження, гіпоглікемія, і ще ця блядська вода в шлунку не розсмоктується, він ледве стримав новий приступ блювоти. Ні, треба йти, нема чого тут сидіти, треба затулитися від вітру й потрохи йти, дихати рідко і триматися близько до стіни, щоб не впасти. Ось вікно з ґратами за котрі можна потриматися, а від вікна можна перейти до он тих дверей під’їзду і там знову перепочити. А потім - ривком он до тієї телефонної кабіни.
Стація 3-я
Ось і вона, телефонна кабінка з розбитими дверима та слухавкою, вирваною з корінням, тобто з апаратом без слухавки, або краще сказати з наявністю відсутності слухавки, тьху, блядь! Треба ж трапитися такій невдачі, що не працює телефон, а як було би добре комусь зараз зателефонувати, я ж би міг зателефонувати й моментально приїхали б друзі, забрали мене в тепле та безпечне місце, так. Хоча кого я хочу здурити? Я ж бо знаю, що насправді мені абсолютно нікому телефонувати, я сам, один. І все, що зараз можу - це не звертати уваги на запаморочення та продовжувати рухатися, йти, я маю весь час іти, брести вздовж стін, просуватися від опори до опори і дихати. Треба дихати рідко і глибоко, рідко - і - глибоко».
Стація 4-а
Площа з пам’ятником Грушевському та прилеглий до неї широкий проспект Шевченка, треба перетнути цей величезний відкритий простір, але як зробити це без страховки, без підпор, за котрі можна вхопитися якщо раптово ослабнуть ноги або закрутиться голова, чи відключиться свідомість. Від самої думки про це ноги вже підгинаються. Він точно знав, що не зможе перейти відкриту площу, впаде, а якщо впаде, то вже не підніметься. Він зібрався з духом і балансуючи на широко розставлених ногах, перебіг до лавки, що стоїть на алеї посеред проспекту Шевченка. Якщо хтось його бачив у цей ранній час, напевне подумав, що він п’яний, але байдуже - головне, що він таки добіг до лавки і тепер міг присісти й трохи перепочити. Журналіст на короткий час знепритомнів, його привели до тями якісь голоси, він відкрив очі й побачив як неподалік сперечаються чоловік та жінка, обоє подібні на безхатьків; ось чоловік різко обірвав суперечку й нетвердо але рішуче пішов геть, а йому навздогін лунає розпачливий крик: - Паша, не бросай меня, я красивая, плакать будешь!
Стація 5-а
Треба йти. Журналіст піднявся з лавки й перетнув другу частину проспекту, тепер він плентався вулицею Герцена. Як і раніше, пересувався від опори до опори, не спираючись на них, але тримаючи в полі зору так, щоб кожну мить можна було вхопитися, якщо раптово стане зле. «Треба не думати про слабкість, а йти і дихати рідко й глибоко, рідко - і - глибоко… Не думати про слабкість, зосередитися на чомусь іншому, рахувати кроки: вісім, дев’ять, десять, одинадцять…. Лівою, правою, лівою, правою, плакать будешь, плакать будешь, плакать будешь…». Тепер він уже знав куди йде - на кінцеву третього трамваю, а потім до Сихівського мосту, на дуель.
Стація 6-а
Журналіст вдруге прийшов до тями, сидячи на лавочці на кінцевій зупинці третього трамваю, він не пам’ятав як сюди потрапив і як довго перебував без свідомості. До головного болю додався нестерпний холод, він так закоцюб, що не міг зігнути пальців, було тяжко ворухнути шиєю, зате нудота кудись пропала. «Не виключено, що проблювався», - подумав Журналіст і спробував роздивитися навколо. На зупинці чомусь зовсім не було людей, адже навіть у дуже ранній час на кінцевій трамваю все одно хтось є, а тут нікого… Ага, он якісь люди, щоправда не на зупинці, а в скверику з іншого боку трамвайної колії, стоять двоє осіб. Журналіст придивився і побачив, що це каліки, в одного немає ноги, він спирається на милицю, інший - без руки. «Ей, мужики, - захотів гукнути до них Журналіст, - мужики, ви ж як античні статуї!». Але слова не вилетіли з його горла, він так замерз, що був не здатен поворушити губами, як, втім, здається, й ногами. «От і смерть прийшла», - майже байдуже подумав Журналіст. В цю мить беззвучно, як привид, під’їхав трамвай і відчинив двері якраз навпроти нього. - Ні хера, прорвемся!. - Неймовірним зусиллям він піднявся на ноги, відштовхнувся руками від лавки і майже влетів у відчинені двері, відтак спираючись на ручку, що посередині дверей, звівся на ноги. В цю мить трамвай рушив і сила інерції всадила його на порожнє сидіння.
Стація 7 - 9-а
Журналіста хилило в сон. Він притулився до вікна, закрив очі й сидів так доволі довго, здавалося, що трамвай несеться із шаленою швидкістю, але коли відкрив очі, трамвай не доїхав навіть до Зеленої. За вікном - похмурий березневий світанок. В березні Львів виглядає найгірше: сніг тільки зійшов й увесь приховуваний ним бруд проявляється на поверхні, ні трави, ні листя тільки вітер переганяє тротуаром насипаний за зиму пісок і, якщо відволіктися від пронизливого холоду (що в принципі неможливо), то може здатися, що десь за цими сецесійними та баухаусними кам’яницями височіють бархани з верблюдами, бедуїнами та пірамідами. Журналіст знову закрив очі й утретє впав у забуття. Так він проїхав повз Парк культури, СБУ та вулицю Сахарова.
Стація 10-а
- Хлопче, виходь, дальше не їдемо. Над Журналістом стояла жінка-водій трамвая і тормосила його за плече. - Ей, прокидайся козаче, приїхали, трамвай поламався.
Журналіст підняв до жінки обличчя і та жахнулася:
- Що з тобою? Тобі зле? Та ти весь мокрий, з тебе піт градом ллється, на, витрися. - Вона подала йому паперову хустинку. Журналіст обтер нею обличчя й повернув жінці. Та машинально взяла й, гидливо скривившись, викинула в розчинені двері. - Хлопче, тобі дуже зле? Може викликати швидку?
- Дякую, не треба, мені вже ліпше. Я, мабуть, піду, дякую. - Журналіст обережно висів із трамваю, зачекав доки той від’їде, а потому роззирнувся навколо. Він не зовсім розумів де знаходиться. Згадав, що їде на дуель і сам собі здивувався: яка ще в біса дуель? Кому ж як не йому краще знати, що ніякої дуелі не буде, що редактор і не думав на неї йти, а значить не було в нього жодних підстав приплентатися сюди, невідомо куди. Треба звідси вибиратися. Для цього він зараз перейде на протилежний бік вулиці та сяде на транспорт, що рухається до центру. Журналіст рушив у бік вуличного переходу.
Стація 11-а
Несподівано поруч із ним загальмував зелений «Вольво». Затемнене скло трішки опустилося:
- Молодий чоловіче, ви часом не на дуель їдете? Сідайте, можу підвезти.
Спантеличений Журналіст обійшов автомобіль і сів біля водія. Обличчя того було знайомим, але ніяк не міг згадати де його зустрічав.
- Не впізнаєте? - засміявся водій. - Ми ж із вами вчора бачилися в «Нашатирі». Я ось вирішив своїми очами глянути як все буде відбуватися. Адже не кожен день таке побачиш, - знову засміявся водій «Вольво» і аж тепер Журналіст упізнав у ньому вчорашнього адвоката. Той похитав головою:
- Вам, я бачу, зовсім зле. Що ж, як казали давні мудреці, similia similibus curantur, тобто лікувати треба подібним. В мене тут якраз завалялася плящина синього «Славутича», будете? - Журналіст голосно ковтнув слину і мовчки кивнув. Адвокат відкрив пляшку брелоком, що висів на автомобільних ключах, вклав пляшку Журналістові в долоню і продовжив:
- Я дивуюся чому в нашого народу, який з таким завзяттям вживає алкогольні напої, немає оригінальної ідіоми для позначення синдрому наступного дня. Адже що значить слово «похмілля»? Всього лише вбогу констатація факту: стан людини після вживання хмільного напою. А візьміть хоча б наших сусідів поляків, вони придумали для цього прекрасне слово «кац». Вслухайтеся яке чудове слово! «Кац» - воно звучить так ніби в голові зламався якийсь механізм. Або, скажімо, шведи, які називають цей стан «столярі в моїй голові». Як образно! Відразу видно, що шведи - працелюбний народ. Я шведів взагалі поважаю, в мене дома вся побутова техніка фірми «Електролюкс» і авто, як бачите, вибрав також шведське, розганяється до ста кілометрів за якихось вісім з половиною хвилин, а при тому вважається найбезпечнішим у світі. - Тут Адвокат перехопив погляд Журналіста, який розглядався по салону авто, приміряючись де б йому подіти порожню пляшку: - Зачекайте секундочку, зараз викинете її під мостом, ось ми, власне, й приїхали.
8. Поєдинок.
Вони вийшли із «Вольво», а їм назустріч уже бігли злі й замерзлі Політик із Помічником.
- Ми вже вас годину чекаємо, задубіли до смерті! Вже почали багаття палити, ніби якісь цигани. Ще трохи й сюди міліція приїде! І лише тепер Політик зауважив, що головної дійової особи немає: - А де ж Редактор?
Журналіст оглянувся навколо, наче всупереч логіці все таки сподівався побачити свого шефа, й знічено розвів руками:
- Може статися, що він не приїде.
- Як це не приїде? Ми ж домовилися! Ми ж рапіри гострили, ми тут понад годину мерзли, а цей гицель, ця людина без честі й гідності дозволяє собі не прийти! - залементував Політик, а потому напосівся на Журналіста: - Як ти з ним домовлявся?! Що ти, блядь, взагалі за секундант!
- Та ви що, серйозно? - очманіло витріщився Журналіст. - Ви що з самого початку не здогадувалися, що він взагалі не збирався битися?
- А-а-а-а! - дико завив Політик, аж бродячий пес, який мітив опору недобудованого моста, перервав своє заняття й підібгавши хвоста метнувся вбік. - Так ти значить усе знав? Ми тут мерзнемо, як пара клоунів, а ти над нами сміявся? Ні, не буде по-твоєму! Так просто ця справа для тебе не закінчиться, згідно дуельного кодексу, якщо учасник поєдинку не приходить без поважної причини, в бій вступають секунданти, - Політик вихопив із внутрішньої кишені складену увосьмеро потерту сторінку газети «Аргументы и факты» і потряс нею перед носом Журналіста. - Ти, блядь, секундант чи ні? То й відповідай як секундант. - Давай!, -звернувся Політик до свого Помічника і той з несподіваною спритністю тицьнув Журналістові рапіру, а сам зайняв навпроти нього бойову позицію.
- Хлопці, ви що охреніли? - не повірив Журналіст. - Хлопці, я не буду з вами битися. - Але в цю мить Помічник депутата зробив випад і вістря рапіри промайнуло в якомусь сантиметрі від Журналістової щоки. - Ей, ти що? А якби в око? - вигукнув спантеличений Журналіст. У відповідь Помічник політика зробив один за одним ще два випади. Згадавши давні навички фехтування, Журналісту якось вдалося їх відбити, відтак, побачивши, що жартами тут і не пахне, він став щосили розмахувати рапірою, намагаючись не підпустити противника близько, відігнати його як набридливу осу. Випадково один із цих ударів навмання потрапив у ціль: Журналіст шмагнув Політикового помічника рапірою, ніби вербовою галузкою. Той зойкнув і Журналіст розгублено опустив зброю, саме в цей час противник зробив ще один випад, увігнавши йому в стегно жало рапіри сантиметрів на десять. Усі завмерли, а із-за щільних темних хмар раптово прорвався сонячний промінь, наче фотоспалахом освітивши німу сцену. Далі все відбувалося, як при сповільненому перегляді: Політиків помічник висмикнув з рани рапіру і випустив її з рук. У стегні деякий час було видно глибоку чотиригранну дірку, за мить вона заповнилася кров'ю, яка забила з рани ніби з джерела. Кров заливала блакитні джинси і скапувала на брудні кросівки та мерзлу землю. Журналіст голосно дихав, Помічник політика обхопив голову руками й застиг, втупившись у рану, він широко відкрив рот, так, ніби кричав у нечутному для людського вуха діапазоні. Політик, також не відривав очей від рани, шарячи руками по безрозмірній торбі в клітинку й намагаючись знайти заготовлений звечора знеболювально-дезинфікуючий засіб - пляшку з горілкою.
Першим отямився адвокат.
- Так! Слухайте сюди, - скомандував він. - Значить так, мене тут не було і ви мене тут не бачили! - і притьма кинувся до машини. Зелений «Вольво» зірвався з місця і, за вісім з половиною секунд розігнавшись до ста кілометрів за годину, врізався в асфальтовий каток, що стояв на узбіччі вулиці ще з осені. Шведський автопром знову підтвердив свою заслужено високу репутацію: попри те, що автомобіль розбився вщент, його водій відбувся лише травмами середньої важкості.
Політик нарешті знайшов пляшку й подав її журналістові. Той з хрускотом відкрутив корок і зробив кілька великих ковтків, решту вилив на рану. Він страшенно зблід але дихав уже розмірено й глибоко.
- Треба до лікарні - сказав Журналіст і розкинув руки, наче збираючись обійняти недавніх противників - Давайте, помагайте, підставляйте плечі!
- Стоп, не можна з рапірами! - ляснув себе по чолі Політик. - Треба їх заховати.
Помічник політика поклав зброю в першу-ліпшу вибоїну й нашвидкуруч прикидав різним сміттям. Відтак Політик з помічником підхопили журналіста під руки й химерна трійця побрела у бік проїзної частини.
Хмари трохи розступилися, небо повеселішало й зненацька залунали церковні дзвони наче хтось увімкнув будильник аби визволити їх із кошмарного сну... «А над усім містом величезний рояль грав...», - згадав Журналіст і запитав:
- Сьогодні якесь свято?
- Неділя, - відповів Політик.
Епілог.
- Дуже цікава історія, - сказав я поважному панові. - Але ж ви казали, що брали особисту участь у цих подіях, але про свою роль ви чомусь скромно промовчали.
- Ну, моя роль у цій історії була не дуже помітною, однак важливою, - сказав він. - Я лікар, надавав допомогу головним дійовим особам. Тому й сказав, що знаю все з перших рук.
- Ви - психіатр? - запитав я і пересунув ферзя.
- Ні, - усміхнувся поважний пан. - Вам мат, ви мислите стереотипно, вважаючи, що найоригінальніші пацієнти є у психіатрів, насправді, найцікавіші історії знаємо ми, хірурги-травматологи.