Діагноз: війна (продовження 2)
Кінцева частина інтерв'ю.
Початок ось тут: https://iskra75.livejournal.com/172323.html
Друга частина: https://iskra75.livejournal.com/172584.html
Дальше в принципі розповідати нічого, для мене це все, грубо кажучи, закінчилося цією 2-ю кампанією, після цього нас знову відвели на Чонгар, потім звідти перекинули на Ширлан і там наш батальйон влився в 59-у бригаду. Знову, багато чого помінялося, ну і звідти, власне, 3-я хвиля мобілізаційна, до якої відносилися більшість нас, звідти вона була демобілізована. Ми там сиділи, ждали дембеля, нічого цікавого, нічого такого видатного за цей час не сталося. Тож, по-хорошому і згадувати нічого. І десь там під кінець серпня 15-го я демобілізувався, ну, додому приїхав, ПТСР, все ж таки, був серйозний. Я так можу твердити, війна ні для кого не проходить просто так, завжди залишає щось по собі і найнеприємніше - те, що ти не можеш об'єктивно зрозуміти, наскільки тобі кришу знесло, наскільки ти став неадекватним, ми важкувато перший рік після дембеля нашого... мого, наша сім'я переживала, там були на межі розпаду сім'я була, але вдалося десь якось змусити себе сходити до психологів, змусити себе дослухатися до людей, які говорили про те, що ти неадекват, і виправити все. Власне отак можна сказати, так війна поки що закінчилась для мене, але я чекаю на продовження, в тому плані, що я не можу залишити це діло незакінченим. Тим більше, що там досі мої рідні живуть, у них трошки-трошки почалася еволюція в голові, вони ... принаймні, вони вже визнають, що їх обдурили, що це все було неправда, про нацизм, про все таке, що їм співали у вуха.
Можу ще сказати, що більшість моїх побратимів, ну я б мабуть сказав відсотків за 80, чекають, коли ж нас покличуть завершити почате.
- Тобто Ви не виключаєте… ще раз піти?
- Я надіюся і майже певен, що так і буде.
- А зараз хтось із Ваших є на фронті, якось підтримуєте зв'язки з фронтом?
- На жаль, зараз інформації з фронтом ніякої практично. Тобто, так, у мене є знайомі, навіть близькі друзі, які там, але, ну, по-перше, там зараз мало що відбувається порівняно з 14-м, 15-м, 16-м роками, все ж таки там…ну, не та ситуація, так скажемо. Раз. А по-друге: вся політика армії зараз звелася до того, що анічичирк, з передка не доходить до звичайного обивателя. Так що, що там відбувається, можну оцінити лише по якихось обривках повідомлень, по зведеннях прес-центру, тобто не тримаю руку на пульсі і якщо порівнювати з 14-м роком, коли, так, було дуже багато дезінформації, але, принаймні, було… був вал інформації про те, що реально відбувається, і тоді, хоч як отой хаос, в якому там ми сиділи і вважали, що нічого не розуміємо, порівняно з сьогоднішнім днем, ми були дуже обізнані. Зараз - тиша. Щоб там не відбувалось, до мирного населення інформація не докочується абсолютно.
- Якщо дозволите, тоді буду трошки розпитувати, що для мене лишилось не до кінця розкритим по ходу Вашої розповіді.
- Добре.
- Мені цікаво, як Ви почувались, на самому початку, коли Ви потрапили зовсім без жодного навчання, от у цій такій... відсутність інформації, відсутність навичок. Про що Ви говорили між собою, що Ви думали в той момент, Ви не пошкодували, що пішли?
- Ні, не пошкодував ніколи. І, по-хорошому, мабуть, ніхто із побратимів не пошкодував, що туди ходив. Принаймні, серед моїх знайомих таких нема. І я, навіть, уявити не можу когось, хто сказав би, що він шкодує, що він туди ходив.
Як я почувався. Спершу, поки не попав на фронт, я вважав, що армія в нас хоч якась існує, ну, такий ще був період, такий... що не день, то звільнене село, що не тиждень, то звільнене місто, тобто позитивний такий був період оцей, липень - початок серпня 14-го, коли, здавалося, що от-от і ми їх дотиснемо і просто там трошки не вистачає таких як ми. А ми зараз такі туди просто прийдем і "побєдоносно", значить, там все зараз завершим. Це все було. Коли попав в армію, побачив, що довкола самі, абсолютно такі самі, нічого не розуміючі абсолютно, нічого не уміючі, нічого…, ну просто знаєте, як сліпі кошенята, кинуті в відро з водою - випливеш, будеш морським котиком. Отаке. Ну тобто вчилися на власних помилках, помилок було дуже багато, причому, я це можу сказати про всю країну, що, починаючи від Президента і до самого низу, до самого останнього солдата робилися помилки, є моменти, за які мені не то, щоб соромно, но мені шкода, я міг гарантовано абсолютно, я бачив, міг знищити як мінімум п'ятьох ворогів, якби я не злякався попасти по своїх. Я не знав, хто там іде. Найвірогідніше, це був ворог. Але - а раптом, це наші пішли в розвідку - я їх бачив, буквально в ста метрах від себе, вони ішли полем, я їх міг просто косити однією чергою, я не використав цей шанс, мені за це прикро.
Ну, вся країна була в хаосі, вся країна відроджувалася з попелу, і те саме відбувалося і з армією, на фронті. Що я можу сказати порівняно з 14-м роком. Буквально за оцей рік, що я пробув в армії, на фронті, настільки сильно помінялося дуже багато чого там і постачання, і відношення, і навчання там в усяких навчальних центрах і багато чого, тобто це були небо і земля: 14-й рік і 15-й, коли я йшов на дембель. Тобто армія - вона дійсно той самий фенікс, який з попелу, із нічого, з пороху якогось, з пилу… зліпилося щось дуже-дуже круте. Реально, за що було не просто не соромно, за що було, чим пишатися. От, ну отак.
- Мені ще цікаво, Ви говорили, що Ви старим знайомим, наприклад, дзвонили чи писали, щоб уточнити, звідки стріляють, коли Ви про парк розповідали. Тобто у Вас там лишились рідні, лишились друзі, чи підтримували Ви зв'язки, чи пробували Ви переконувати, чи взагалі Ваші батьки і рідні знали що Ви воюєте?
- Так, мої рідні знали. Я ні від кого це не приховував, ні від рідних, ні від своїх старих знайомих. Ну, близьких друзів у мене там уже не лишилося, я надто давно звідти приїхав, але старі знайомі там звісно осталися, і, були ті, хто проти нас воював із цих знайомих, із деякими з них, дуже-дуже з небагатьма, я підтримував зв'язки і досі навіть переписуюся. Так, звичайно, ми пробували одне одного переконувати, так, звичайно, нічого не виходить, це окрема тема, на яку треба окремо говорити просто взявши цю тему за спеціальну якусь тему розмови. Звичайно, я не отримував звідти прямих якихось підтверджень, прямих розвідданих, які я міг би використати як воєнний. Просто в тому числі вороги, люди, яких я вважаю гівном, але при цьому знайомі по життю, з якими ми трошки тоді підтримували сякий-такий зв'язок, от, вони підтверджували наші оці-от, те, що ми вичисляли, звідки по нас б'ють. З того боку моїх прямих особистих знайомих... ну я б міг налічити чоловік 5-6, тобто тих хто воює проти нас, або воював. Єдине, що на сьогодні живих, ну, мабуть, парочка залишилась, за інших не знаю. Просто, чим далі, то тим менше вдавалося... В 14-му наше спілкування було іще доволі жвавим і ще... більш-менш спокійне. В тому і річ, що я прекрасно розумію, що там за люди, я прекрасно розумію технологію, якою їх проти нас там настроїли. Але я також знаю, що там такі самі люди, як і тут. Просто, просто обмануті, просто їх використали, от, і тому в мене ніколи не було ненависті до тої сторони. До речі, я можу сказати, що з нашого боку в армії, знаєте, от саме ненависть до ворога - це дуже рідке було явище. Презирство - це основне... основна емоція, яку відчуває наша сторона до тої сторони. Рідко, рідко - ненависть, більше - просто презирство.
- Ще хотіла Вас трошки розпитати, от Ви більше говорили про бойові дії, про якісь завдання, а от трошки про побут на війні, про умову, їжу, про вільний час. Розкажіть, що з цього запам'ятали.
- Та Ви знаєте, особливо там нічому запам'ятовуватися. Війна, армія - це бруд, це - грязюка. В першу чергу, ти живеш у грязюці, ти їси грязюку, ти робиш грязюку. Де б не стояла армія, це - абсолютна засрана ділянка, смітник, просто будь-який, не знаю, навіть невелика групка вояків, вона все довкола засирає. Тому так. Тобто отаке, війна - це грязюка.
Ми ніколи не скаржилися на умови свого побуту, хоча вони були місцями доволі суворі. Але - це були місцями, скажімо так, постачання у нас здебільшого було непогане, там, волонтери закривали, я ж кажу, 80 відсотків потреб всього того, що треба було, а з часом навіть розбалували, бо всякі смаколики, там уже почали приїздити на постійній основі, і ну, скажімо так, ставало уже соромно, бо люди, власне, часто останнє віддавали на армію, а ми тут… Ну, там привозили, наприклад, волонтери якісь там дуже-дуже дорогі ліки, да, а у нас ці ліки просто скидалися у якусь велику коробку, яка стояла під дощем і потім все промокало і прахом йшло. Розумієш, що тут просто в куточку кімнати, де ти воюєш, лежать кількасот тисяч гривень, або там десятків тисяч гривень, просто викинуті в нікуди, ногами потоптаних. Ми їли, що самі готували, що привозили волонтери. Готували ми, ну як, руки є на місці, будеш добре їсти. Іще й щось смачне привезуть. Ні - будеш перебиватись сухпаєм. Спали часто в холоді, часто... Ну це війна, розумієте, всі розуміли, що ми сюди приїхали не на пляж, і от нарікань ні у кого не було. Тобто всі от десь внутрішньо змобілізувались і прийшли сюди працювати важку, небезпечну роботу. Я мушу сказати... А, і дуже-дуже-дуже добре, приємно, що, ну я можу сказати, що на кінець 14-го року більшість нашої армії складали люди з села або з маленьких містечок. А це люди не сильно розніжені, зманіжені, це люди, які звикли до труднощів, до тяжкої праці, тобто я можу сказати, що, в хорошому плані колхознік, там колгоспник витягнув цю війну. Так, я розумію, там багато хто добровольцям, добровольчим батальйонам співають осанну, так, вони дійсно прийняли на себе найперший удар з того боку, але далі армія витяглась на оцих самих людях із села, із маленьких містечок, а вони не сильно вибагливі, вони не сильно потребують щось серйозного в побуті. Так що було важко, але була мета, заради якої люди згодні були це терпіти. Ну, в тому ж і річ, скаржитись можна тільки якщо ти... якби тебе насильно туди потягли, от тоді б мабуть скаржилися, от тоді б мабуть нарікали там на умови, іще щось.. неналежне постачання там. А через те, що більшість людей воювала свідомо, навіть ті, хто були мобілізовані, начебто насильно, більшість із них за рідким-рідким виключенням були свідомо налаштовані на перемогу, на захист країни. Тобто бойовий дух, от якби не оця "зрада зрадноє", яку дійсно... яка поширювалась і яку поширювали спеціально, от якби не воно, бойовий дух дуже високим був би.
- Ну, а страх, він все ж таки ламає такий бойовий дух, чи ні?
- Страх, страх - небезпечна річ на початку, особливо коли зовсім необстріляні, і от нам так, можна сказати, повезло, для нас вони так... плавно, все ж таки, на нас тиск був, пресинг. Ми не пережили того, що пережили, наприклад, хлопці, що там у червні чи у липні місяці стояли на границі з Росією і потерпали від обстрілів. Для нас оцей страх, він витіснявся, витіснявся досвідом. Не було такого, що накрило і все. От якби таке сталося, то дійсно ми б залишилися розплющеними буквально і страхом, і реальними бойовими діями. Страх… все-таки недарма кажуть, що, як там: "один битий п'ятьох небитих вартий". Порівняти отих молодиків необстріляних, якими ми були влітку 14-го, і уже, ну, серйозних вовків, так уже можна сказати, влітку 15-го, так, перших було дуже легко розбити, налякати там, а в кінці ми вже здатні були там в принципі, якби там і танки на нас пішли впряму... зустрічати. Про що я не міг би сказати там в 14-му. Все-таки бойовий досвід дуже багато важить.
- Ви ще багато говорите про те, що всі були вмотивовані, всі знали куди йдуть. А взагалі, хто були ці люди? Ну ясно, що не потрібні імена. Але взагалі, як у Вас складалися відносини з побратимами, не було конфліктів, все ж таки всі були різні?
- Ну, не сказав, що всі були вмотивовані, але більшість були вмотивовані. У нас, по-хорошому у нашому батальйоні це відчувалось дуже сильно, бо у нас майже половина, 40 відсотків як мінімум батальйону складалися із добровольців. Ми всі числилися мобілізованими, але реально ми самі пішли у воєнкомат, майже половина батальйону. Це знов-таки серйозно. Хто були ці люди? Хто завгодно абсолютно. Банкір, директор бориспільського, ну не всього аеропорту, а одного з терміналів, айтішники якісь там, мій товариш - начальник Ай-Ті сектора в дуже серйозній компанії, фірмі з... дуже серйозній, і величезні гроші заробляв, як до війни, так і зараз заробляє, були просто люди водії, були просто сантехніки якісь, ну абсолютно всі прошарки суспільства були представлені в армії.
Які були відносини? Різні. Звісно там... де-з-ким були шероховатості там, особливо якщо по п'яні, то в принципі там був момент, коли мене там і зарізати обіцяли, ну по п'яні, по дурості. Звичайно, потім протверезів, все нормально, вибачай, там, мир, дружба, жвачка.
Були ті, хто на собі витягував... там одна людина наприклад, загинув, на жаль у 16-му році, але його пам'ятає весь батальйон і на його поминки кожного року приїжджає кілька десятків побратимів обов'язково, бо людина був настільки, не хлопець, дядько... був настільки позитивним, настільки тримав довкола себе позитивний настрій, що за це ми його... ну і прекрасний боєць був. Він... на його рахунку там багато знищених ворогів. Були й такі непомітні абсолютно люди, знову я якось взявся порахувати... серед бійців батальйона я нарахував приблизно 50 чоловік з Донбаса і всі, всі абсолютно добровольці, у кожного з них своя доля, одні біженці, другі, як я там... давно уже не жили, різні абсолютно були. Був хлопець, який пережив обидві кампанії, він воював і вже потім покінчив з собою... уже після дємбєля, я ж кажу, війна просто так не проходить. От теж, він біженець, сім'я його - біженці, у них важко все було. От, різні люди абсолютно. Не можна сказати, що були... Єдина, єдина була риса для всіх - всі змогли переступити через власний страх заради країни. І навіть ті, хто, знаєте, забулдижник якийсь, якому все до фєні, і той був вмотивований, і той був, ну... воїн своєї країни. Може це дуже пафосно звучить, але так воно і є.
- Добре, ще маю кілька таких запитань більше таких, які до рефлексії мають спонукати. Перше - це що Ви вважаєте найскладнішим на цій війні для Вас?
- Ніколи не ставив собі таке питання. Найскладнішим... мабуть, ота сама невизначеність, в якій ми перебували. Ми не знали, що відбувається, ми не знали наших задач, ми не знали... Ми, наприклад, не уявляли собі всієї обстановки на фронті, ми, знову-таки, як я вже казав, наш батальйон там.... на вересень 14-го на весь сектор "Це" - був єдиним боєздатним угрупованням, а на початку 15-го, коли ми під Донецьком стояли, під донецьким аеропортом, ми ще дивувалися, чого ми не підем в атаку і не виб'єм їх з Донецька. Ось же ж, буквально трошечки, тим більше, що вони зараз сили всі кинули на Дебальцево. А виявилося, що нас там 300 чоловік було і ще чоловік 300 було 93-ї бригади і правосєків, які нам помагали, і одна танкова рота і оце все на весь фас від Мар'їнки до Авдіївки. Це всі сили, які були в наявності у України на найгарячішому секторі фронту. Мабуть, оця от невизначеність, вона найбільш... вона найдокучливіша, найважча була. Ну, і те, що досі це все не завершено, оце найбільше гнітить, а з нашою сьогоднішньою владою треба розуміти, що поки ця влада при владі, шансів закінчити це все, ніяких.
- Подібне питання, але з трошки іншим акцентом: який день чи епізод, чи спогад, ви вважаєте найстрашнішим?
- Це було на Бутовці. Це був серйозний дуже обстріл. Вони пристрілялися по нашій котельні, де ми стояли і клали прямо-прямо в неї, і гатили довго, години півтори нам прилітало туди, і я дуже боявся, що мене там завалить бетоном. Ну, ми всі поховались по якихось щілинах, знаєте... Я в одну з щілин там заліз і дуже-дуже боявся, що мене завалить там. І потім, ну, мабуть, це один з най... таких… ну, важкий був момент в тому плані, що після цього стресу я, знаєте, як сомнамбула, іще ходив, ну як мінімум, тиждень. Ну, настільки сильно тоді перенервував, що перенапряглася просто нервова система, і просто, знаєте, ходив, не міг знайти собі місця, я не міг приткнутися нікуди, я увесь час відчував небезпеку, страх. Оця небезпека, яка постійно над тобою висить, вона всі сили випиває. От такий момент був.
Був момент іще момент теж цікавий там. Ну, правда, він для мене не такий страшний був. Коротше, ситуація так, що нас там на Бутовці ж, нас четверо: мій товариш іще 2 хлопців і я… ми жили не з усім взводом, а трошки в окремому там, я не знаю, там гаражик якийсь, якась така 1-поверхова будівелька, скоріш за все гаражик. І там ми знайшли маленьку кімнатку там поставили буржуйку собі, і учотирьох там ми жили. Маленька кімнатка, в ній можна було обігріватися, а тоді мороз стояв -20. Ну, короче, було так затишно, добре, от. І був момент, коли я... а і в цій же будівлі у нас був склад ГСМ, тобто там бензин для... бензин і соляра для генераторів, для Бех, техніки, що в нас була, там якісь мастила стояли, і ще там щось. І був момент, коли мені приспічило, вибачте, там в туалет і я не став вдягати там бронік, каску, все на світі, а просто схопив в руки автомат, бо без автомата там нікуди не можна. Завжди з собою має бути. Схопив просто автомат і побіг в туалет. І в цей момент почалася атака на нас, я видряпався на свій пост, почав відстрілюватися, доволі довго був той бій, може годин півтори, по нас почав гатити танк прямо з аеропорта донецького, причому так, що ми його не бачили, а він... коротше бив по нас так добряче. От, і в якийсь момент я так... мені хлопці кричать: "Іскра, ваш домик горить". Я кажу: "Ну і хєр з ним, хай горить, продовжуєм воювати". Коли це так замислююсь, так, стоп, я тут і другий хлопець ондо, он іще один, а де ж четвертий? Йо! І кричу: "Сашко, де Сашко?" і розумію, що він у тому домику. А в домик прямо снаряд прилетів, і домик той горить. І мій товариш кидається, все просто кидає, біжить в домик, і витягує звідти з перебитою ногою Сашка, живого, слава Богу. А щоб ви розуміли, там залишились наші броніки, а броніки обвішані автоматними рожками, гранатами, а це все горить, вибухає, тобто такий момент стрьомний і я, бачте, я розгубився, треба було побігти, рятувати товариша, я розгубився, не зміг, а мій друг врятував, фактично.
Ну тоді все наше погоріло, ми залишилися тільки в тому, що було на нас, але буквально через тиждень по-моєму волонтери повністю забезпечили всім, що тільки треба.
Нам там добряче помагали правосєкі-хлопці, бо у них тоді в Пісках було нуднувато, як вони сказали, і вони до нас на войнушку приїжджали, бо у нас було весело, я ж кажу, майже кожен день була війна. Треба сказати, що там серед оцих правосєків було кілька іноземців - людей, які за власний кошт приїхали помагати нам воювати, на нелегальній основі. І як мінімум, ну, чесно кажучи, вояки з них ніякі були, принаймні з тих, що я бачив, але, як мінімум одному дуже багато хто з наших завдячує життям, бо він виявився прекрасним польовим медиком і наших хлопців поранених він порав і там після нас, ми уже коли звідти пішли, вони продовжували туди приїжджати, і знову таки були поранені, і він врятував багатьох. А потім його намагались у нього на батьківщині судити. На нього подали скаргу якісь там промосковські співвітчизники і його взяли під варту, його судили, але слава Богу, там суддя виявився не такий, як італійські оці судді, що Маркова судили, а цілком з головою і його буквально на першому засіданні виправдали. Отакі були моменти.
- Цікаво, це були саме іноземці чи діаспора?
- Іноземці, при чому я можу сказати, що я особисто... раз-два-три, з сімома іноземцями, які були у правосєках, спілкувався.
- Цікаво, чому саме до них вони йшли...
- Бо в армію не підеш. Ну, незаконне збройне формування - правосєкі, до них було кого завгодно брати. Ну, правосєкі, щоб Ви розуміли, там... просто рівень «нацизму» страшних правосєків: із десятків п'яти правосєків, з якими я пересікався там протягом цього періоду, аж двоє говорило українською мовою, і ті обоє, як і я, це не рідна їх мова була. Ну тобто «нацизму» взагалі можете зрозуміти, да?
- І купа іноземців.
- Ну, знову-таки, іноземці, які за власний кошт приїхали помагати нам боротися за незалежність країни. Їм ніхто не платив, їм ніхто не платив мародерством, ну так, звісно, це якісь шукачі пригод, не без того, але це - в позитивному плані шукачі пригод. Вони визначилися, що наша сторона права в цьому конфлікті, вони, ризикуючи своїм життям, приїхали помагати. Ну, як уже помагати, я ж кажу, принаймні, одному з них десятки наших вояків завдячують життям, це гарантовано.
- Ще таке хочу питання задати. Війна - це страх, війна - це бруд, багато про це говорили. Але чи можна говорити хоч про якийсь позитивний досвід на війні?
- Знаєте, якщо сильно копирсатися, то, мабуть, в будь-якій купі гною можна знайти там якесь зернятко, але воно того не варте. Війна - це бруд, війна - це кров, війна - це погано з усіх, абсолютно з усіх точок зору. Це - та річ, яку... ну там можна там спробувати пафосно знову-таки щось розказувати про те, що ми там подорослішати, ми там стали справжніми чоловіками, я не знаю, ми там, наш патріотизм загартувався, так, так, це все є, звичайно, мало того, я розумію, що для країни ця війна, вона, в якомусь плані, навіть рятівна, в тому плані, що якби її не було, то ми б продовжувати жити в тому проросійському болоті, в якому існували до неї. Але сам процес настільки гидкий, настільки відразний, настільки жорстокий, брудний, підлий. В тому ж і річ, що проти нас застосовували найсильнішу зброю в світі - брехню, і проти цієї зброї, брехні, ми не те щоб зовсім безсилі, але досі антидоту не маємо, і протиставити цій брехні ми досі нічого не можемо. Війна - це погано, а особливо, особливо - це погано для цивільного населення, про яке не дбає ні одна, ні друга сторона. У тому ж і річ, що я ніколи не стикався з тим, щоб у нас навмисно хтось починав гатити по житлових кварталах, але, якщо там противник, то ніхто не задумувався, щоб відкрити туди вогонь, окрім окремих випадків про те, що я вже упоминав. Коли по нас били з глибини Авдіївки. Ну і найбільше, в принципі, я сказав, страждає цивільне населення, ні в чому не винне абсолютно. І найменше про нього хтось взагалі пам'ятає.
Так що я не буду шукати оце саме позитивне зерно в цій купі гною.
- Розумію. У мене ще лишились тільки питання такі, демографічний блок. Але я хочу спитати, можливо залишилось у Вас щось, що ми ще не проговорили, але Вам хотілося б це сказати, може, Ви про щось забули...
- Ну, якщо це проект саме про те, як війна виглядала для мене, то я мабуть більшість... що зміг, із того, що згадав, я розказав. Інша річ, що дуже болить питання, що далі з цим робити, але, мабуть, це вже, я ж кажу, тема для іншого проекту, для інших досліджень, розробок. Дуже важливо розуміти, що не демонізувати ворога, не ідеалізувати себе, знаєте в 14-му, 15-му - це сильно, надто сильно нас ідеалізували, нас, добровольців, армію, так само, як сьогодні забули про це все, і так само сильно демонізували ту сторону. Ні, проти нас воюють, воювали люди, здебільшого, нормальні, непогані, навіть люди, просто люди, якими зманіпулювали, яких обманули.
Ну, і я все ще мрію приїхати на свою батьківщину, мрію поставити над Донецькою ОДА, адміністрацією, українського прапора, напевне, так не буде, але мрію про це, мрію сказати рідному місту: "Здрастуй, вітаю тебе зі свободою".
- Дякую Вам, що Ви так щиро розповідаєте, насправді, дуже цілісна історія, Ви дуже добре говорите. Давайте ще останній демографічний блок. Отже, ми можемо називати Ваше ім'я, прізвище і позивний, правильно?
- Можете, мені приємніше, якщо звучатиме мій позивний, я своє ім'я просто не сильно люблю, а позивний - це моє рідне, це те, що я вибрав себе так називати ще задовго до війни, мої друзі мене так кличуть, моя жінка мене так кличе.
- Тоді ми можемо просто позивний, це як Ви скажете...
- Ні, ховати ім’я необов'язково, але краще поминати позивний, а не ім'я. Хоча знову-таки це не принципово.
- Добре. Ви сказали, що 46 років, правильно?
- Майже, скоро буде.
- Місце народження - Донецьк, місце проживання - Київ?
- Ну, уже Бориспіль.
- Професія, рід занять, ви говорили, що працюєте з кабелями?
- Так, кабельник, зв’язківець.
- І зараз теж, так, і до війни і зараз?
- Так.
- Сімейний стан - Ви одружений...
- Так, одружений, маю дочку.
- Добре, тоді мабуть у мене все, якщо Вам немає, що додати, то я буду зараз вимикати запис.
- Добренько мені дуже приємно було поговорити, приємно було поділитися цим усім. Дуже важливий момент - я не знаю, хто... знаєте, свого часу там, по всіх інтернетах говорилося, що не питайте ні про що ветерана, захоче - сам розкаже, і всі почали з ветеранами поводитися як із чумними, як із, знаєте… так от: всі ветерани або більшість принаймні мріють про те, щоб їх розпитували. Вони дуже хочуть поділитися тим, що вони пережили, але їм соромно нав'язувати іншим людям свій досвід, бо вони вважатимуть, що когось можуть образити, що просто нечемно, кажу, нав'язуватись і так дальше, але мріють, щоб їх розпитували, всі, дуже сильно мріють. І дуже-дуже рідко таке доводиться пережити. Тому ветерани збираються між собою і сидять, травлять свої байки: "а пам'ятаєш, як було, і все таке...". Хоча, знов таки, оце пресловуте бойове братерство - це все фігня. Люди чужі. І навіть якщо вони були разом на війні, після війни вони будуть чужі один одному.
- Ви зараз не підтримуєте зв'язки?
- Як, ми дуже з багатьма... сам зв'язок є. При потребі можна дуже багато кого обдзвонити, там написати і так дальше. Але ми не спілкуємось. Окрім тих людей, з якими спілкувалися або спілкувалися би, якби були знайомі, до війни. Тобто, все-таки, як по-інтересах раніше купкувалися так і зараз купкуємося по інтересах, а не по принципах: "воював - не воював". Всі, ці люди, з якими я разом воював, але які мені не близькі по моїх там захопленнях, ну, просто нецікаві мені, вони... так і є, нецікаві, мені не хочеться з ними спілкуватися. Якщо я бачу його на вулиці, я постараюся заховатися, бо мені нічого з ним… нема про що говорити з ним.
- Я Вам дуже дякує, справді. Це дуже-дуже класна вийшла розмова, вірніше Ваша історія, здебільшого. І не сприйміть якось нещиро, я просто хочу Вам дуже подякувати, що Ви тоді в 14-му, 15-му роках були там, це дуже важливо, дякую Вам за це.
- Спасибі й Вам. Вам цікаво деякі відео подивитися?
- Так, звісно, звісно.
- Я вам тоді в Месенджер надішлю посиланнячка, там можна подивитись. Ну, там дещо треба пояснювати, дещо просто можна глянути, як воно було...
- Добре, дякую, дякую. Добре, я тоді зупиняю спочатку запис, перед тим, як ми перервемось, щоб він не загубився.
- Добре.
Початок ось тут: https://iskra75.livejournal.com/172323.html
Друга частина: https://iskra75.livejournal.com/172584.html
Дальше в принципі розповідати нічого, для мене це все, грубо кажучи, закінчилося цією 2-ю кампанією, після цього нас знову відвели на Чонгар, потім звідти перекинули на Ширлан і там наш батальйон влився в 59-у бригаду. Знову, багато чого помінялося, ну і звідти, власне, 3-я хвиля мобілізаційна, до якої відносилися більшість нас, звідти вона була демобілізована. Ми там сиділи, ждали дембеля, нічого цікавого, нічого такого видатного за цей час не сталося. Тож, по-хорошому і згадувати нічого. І десь там під кінець серпня 15-го я демобілізувався, ну, додому приїхав, ПТСР, все ж таки, був серйозний. Я так можу твердити, війна ні для кого не проходить просто так, завжди залишає щось по собі і найнеприємніше - те, що ти не можеш об'єктивно зрозуміти, наскільки тобі кришу знесло, наскільки ти став неадекватним, ми важкувато перший рік після дембеля нашого... мого, наша сім'я переживала, там були на межі розпаду сім'я була, але вдалося десь якось змусити себе сходити до психологів, змусити себе дослухатися до людей, які говорили про те, що ти неадекват, і виправити все. Власне отак можна сказати, так війна поки що закінчилась для мене, але я чекаю на продовження, в тому плані, що я не можу залишити це діло незакінченим. Тим більше, що там досі мої рідні живуть, у них трошки-трошки почалася еволюція в голові, вони ... принаймні, вони вже визнають, що їх обдурили, що це все було неправда, про нацизм, про все таке, що їм співали у вуха.
Можу ще сказати, що більшість моїх побратимів, ну я б мабуть сказав відсотків за 80, чекають, коли ж нас покличуть завершити почате.
- Тобто Ви не виключаєте… ще раз піти?
- Я надіюся і майже певен, що так і буде.
- А зараз хтось із Ваших є на фронті, якось підтримуєте зв'язки з фронтом?
- На жаль, зараз інформації з фронтом ніякої практично. Тобто, так, у мене є знайомі, навіть близькі друзі, які там, але, ну, по-перше, там зараз мало що відбувається порівняно з 14-м, 15-м, 16-м роками, все ж таки там…ну, не та ситуація, так скажемо. Раз. А по-друге: вся політика армії зараз звелася до того, що анічичирк, з передка не доходить до звичайного обивателя. Так що, що там відбувається, можну оцінити лише по якихось обривках повідомлень, по зведеннях прес-центру, тобто не тримаю руку на пульсі і якщо порівнювати з 14-м роком, коли, так, було дуже багато дезінформації, але, принаймні, було… був вал інформації про те, що реально відбувається, і тоді, хоч як отой хаос, в якому там ми сиділи і вважали, що нічого не розуміємо, порівняно з сьогоднішнім днем, ми були дуже обізнані. Зараз - тиша. Щоб там не відбувалось, до мирного населення інформація не докочується абсолютно.
- Якщо дозволите, тоді буду трошки розпитувати, що для мене лишилось не до кінця розкритим по ходу Вашої розповіді.
- Добре.
- Мені цікаво, як Ви почувались, на самому початку, коли Ви потрапили зовсім без жодного навчання, от у цій такій... відсутність інформації, відсутність навичок. Про що Ви говорили між собою, що Ви думали в той момент, Ви не пошкодували, що пішли?
- Ні, не пошкодував ніколи. І, по-хорошому, мабуть, ніхто із побратимів не пошкодував, що туди ходив. Принаймні, серед моїх знайомих таких нема. І я, навіть, уявити не можу когось, хто сказав би, що він шкодує, що він туди ходив.
Як я почувався. Спершу, поки не попав на фронт, я вважав, що армія в нас хоч якась існує, ну, такий ще був період, такий... що не день, то звільнене село, що не тиждень, то звільнене місто, тобто позитивний такий був період оцей, липень - початок серпня 14-го, коли, здавалося, що от-от і ми їх дотиснемо і просто там трошки не вистачає таких як ми. А ми зараз такі туди просто прийдем і "побєдоносно", значить, там все зараз завершим. Це все було. Коли попав в армію, побачив, що довкола самі, абсолютно такі самі, нічого не розуміючі абсолютно, нічого не уміючі, нічого…, ну просто знаєте, як сліпі кошенята, кинуті в відро з водою - випливеш, будеш морським котиком. Отаке. Ну тобто вчилися на власних помилках, помилок було дуже багато, причому, я це можу сказати про всю країну, що, починаючи від Президента і до самого низу, до самого останнього солдата робилися помилки, є моменти, за які мені не то, щоб соромно, но мені шкода, я міг гарантовано абсолютно, я бачив, міг знищити як мінімум п'ятьох ворогів, якби я не злякався попасти по своїх. Я не знав, хто там іде. Найвірогідніше, це був ворог. Але - а раптом, це наші пішли в розвідку - я їх бачив, буквально в ста метрах від себе, вони ішли полем, я їх міг просто косити однією чергою, я не використав цей шанс, мені за це прикро.
Ну, вся країна була в хаосі, вся країна відроджувалася з попелу, і те саме відбувалося і з армією, на фронті. Що я можу сказати порівняно з 14-м роком. Буквально за оцей рік, що я пробув в армії, на фронті, настільки сильно помінялося дуже багато чого там і постачання, і відношення, і навчання там в усяких навчальних центрах і багато чого, тобто це були небо і земля: 14-й рік і 15-й, коли я йшов на дембель. Тобто армія - вона дійсно той самий фенікс, який з попелу, із нічого, з пороху якогось, з пилу… зліпилося щось дуже-дуже круте. Реально, за що було не просто не соромно, за що було, чим пишатися. От, ну отак.
- Мені ще цікаво, Ви говорили, що Ви старим знайомим, наприклад, дзвонили чи писали, щоб уточнити, звідки стріляють, коли Ви про парк розповідали. Тобто у Вас там лишились рідні, лишились друзі, чи підтримували Ви зв'язки, чи пробували Ви переконувати, чи взагалі Ваші батьки і рідні знали що Ви воюєте?
- Так, мої рідні знали. Я ні від кого це не приховував, ні від рідних, ні від своїх старих знайомих. Ну, близьких друзів у мене там уже не лишилося, я надто давно звідти приїхав, але старі знайомі там звісно осталися, і, були ті, хто проти нас воював із цих знайомих, із деякими з них, дуже-дуже з небагатьма, я підтримував зв'язки і досі навіть переписуюся. Так, звичайно, ми пробували одне одного переконувати, так, звичайно, нічого не виходить, це окрема тема, на яку треба окремо говорити просто взявши цю тему за спеціальну якусь тему розмови. Звичайно, я не отримував звідти прямих якихось підтверджень, прямих розвідданих, які я міг би використати як воєнний. Просто в тому числі вороги, люди, яких я вважаю гівном, але при цьому знайомі по життю, з якими ми трошки тоді підтримували сякий-такий зв'язок, от, вони підтверджували наші оці-от, те, що ми вичисляли, звідки по нас б'ють. З того боку моїх прямих особистих знайомих... ну я б міг налічити чоловік 5-6, тобто тих хто воює проти нас, або воював. Єдине, що на сьогодні живих, ну, мабуть, парочка залишилась, за інших не знаю. Просто, чим далі, то тим менше вдавалося... В 14-му наше спілкування було іще доволі жвавим і ще... більш-менш спокійне. В тому і річ, що я прекрасно розумію, що там за люди, я прекрасно розумію технологію, якою їх проти нас там настроїли. Але я також знаю, що там такі самі люди, як і тут. Просто, просто обмануті, просто їх використали, от, і тому в мене ніколи не було ненависті до тої сторони. До речі, я можу сказати, що з нашого боку в армії, знаєте, от саме ненависть до ворога - це дуже рідке було явище. Презирство - це основне... основна емоція, яку відчуває наша сторона до тої сторони. Рідко, рідко - ненависть, більше - просто презирство.
- Ще хотіла Вас трошки розпитати, от Ви більше говорили про бойові дії, про якісь завдання, а от трошки про побут на війні, про умову, їжу, про вільний час. Розкажіть, що з цього запам'ятали.
- Та Ви знаєте, особливо там нічому запам'ятовуватися. Війна, армія - це бруд, це - грязюка. В першу чергу, ти живеш у грязюці, ти їси грязюку, ти робиш грязюку. Де б не стояла армія, це - абсолютна засрана ділянка, смітник, просто будь-який, не знаю, навіть невелика групка вояків, вона все довкола засирає. Тому так. Тобто отаке, війна - це грязюка.
Ми ніколи не скаржилися на умови свого побуту, хоча вони були місцями доволі суворі. Але - це були місцями, скажімо так, постачання у нас здебільшого було непогане, там, волонтери закривали, я ж кажу, 80 відсотків потреб всього того, що треба було, а з часом навіть розбалували, бо всякі смаколики, там уже почали приїздити на постійній основі, і ну, скажімо так, ставало уже соромно, бо люди, власне, часто останнє віддавали на армію, а ми тут… Ну, там привозили, наприклад, волонтери якісь там дуже-дуже дорогі ліки, да, а у нас ці ліки просто скидалися у якусь велику коробку, яка стояла під дощем і потім все промокало і прахом йшло. Розумієш, що тут просто в куточку кімнати, де ти воюєш, лежать кількасот тисяч гривень, або там десятків тисяч гривень, просто викинуті в нікуди, ногами потоптаних. Ми їли, що самі готували, що привозили волонтери. Готували ми, ну як, руки є на місці, будеш добре їсти. Іще й щось смачне привезуть. Ні - будеш перебиватись сухпаєм. Спали часто в холоді, часто... Ну це війна, розумієте, всі розуміли, що ми сюди приїхали не на пляж, і от нарікань ні у кого не було. Тобто всі от десь внутрішньо змобілізувались і прийшли сюди працювати важку, небезпечну роботу. Я мушу сказати... А, і дуже-дуже-дуже добре, приємно, що, ну я можу сказати, що на кінець 14-го року більшість нашої армії складали люди з села або з маленьких містечок. А це люди не сильно розніжені, зманіжені, це люди, які звикли до труднощів, до тяжкої праці, тобто я можу сказати, що, в хорошому плані колхознік, там колгоспник витягнув цю війну. Так, я розумію, там багато хто добровольцям, добровольчим батальйонам співають осанну, так, вони дійсно прийняли на себе найперший удар з того боку, але далі армія витяглась на оцих самих людях із села, із маленьких містечок, а вони не сильно вибагливі, вони не сильно потребують щось серйозного в побуті. Так що було важко, але була мета, заради якої люди згодні були це терпіти. Ну, в тому ж і річ, скаржитись можна тільки якщо ти... якби тебе насильно туди потягли, от тоді б мабуть скаржилися, от тоді б мабуть нарікали там на умови, іще щось.. неналежне постачання там. А через те, що більшість людей воювала свідомо, навіть ті, хто були мобілізовані, начебто насильно, більшість із них за рідким-рідким виключенням були свідомо налаштовані на перемогу, на захист країни. Тобто бойовий дух, от якби не оця "зрада зрадноє", яку дійсно... яка поширювалась і яку поширювали спеціально, от якби не воно, бойовий дух дуже високим був би.
- Ну, а страх, він все ж таки ламає такий бойовий дух, чи ні?
- Страх, страх - небезпечна річ на початку, особливо коли зовсім необстріляні, і от нам так, можна сказати, повезло, для нас вони так... плавно, все ж таки, на нас тиск був, пресинг. Ми не пережили того, що пережили, наприклад, хлопці, що там у червні чи у липні місяці стояли на границі з Росією і потерпали від обстрілів. Для нас оцей страх, він витіснявся, витіснявся досвідом. Не було такого, що накрило і все. От якби таке сталося, то дійсно ми б залишилися розплющеними буквально і страхом, і реальними бойовими діями. Страх… все-таки недарма кажуть, що, як там: "один битий п'ятьох небитих вартий". Порівняти отих молодиків необстріляних, якими ми були влітку 14-го, і уже, ну, серйозних вовків, так уже можна сказати, влітку 15-го, так, перших було дуже легко розбити, налякати там, а в кінці ми вже здатні були там в принципі, якби там і танки на нас пішли впряму... зустрічати. Про що я не міг би сказати там в 14-му. Все-таки бойовий досвід дуже багато важить.
- Ви ще багато говорите про те, що всі були вмотивовані, всі знали куди йдуть. А взагалі, хто були ці люди? Ну ясно, що не потрібні імена. Але взагалі, як у Вас складалися відносини з побратимами, не було конфліктів, все ж таки всі були різні?
- Ну, не сказав, що всі були вмотивовані, але більшість були вмотивовані. У нас, по-хорошому у нашому батальйоні це відчувалось дуже сильно, бо у нас майже половина, 40 відсотків як мінімум батальйону складалися із добровольців. Ми всі числилися мобілізованими, але реально ми самі пішли у воєнкомат, майже половина батальйону. Це знов-таки серйозно. Хто були ці люди? Хто завгодно абсолютно. Банкір, директор бориспільського, ну не всього аеропорту, а одного з терміналів, айтішники якісь там, мій товариш - начальник Ай-Ті сектора в дуже серйозній компанії, фірмі з... дуже серйозній, і величезні гроші заробляв, як до війни, так і зараз заробляє, були просто люди водії, були просто сантехніки якісь, ну абсолютно всі прошарки суспільства були представлені в армії.
Які були відносини? Різні. Звісно там... де-з-ким були шероховатості там, особливо якщо по п'яні, то в принципі там був момент, коли мене там і зарізати обіцяли, ну по п'яні, по дурості. Звичайно, потім протверезів, все нормально, вибачай, там, мир, дружба, жвачка.
Були ті, хто на собі витягував... там одна людина наприклад, загинув, на жаль у 16-му році, але його пам'ятає весь батальйон і на його поминки кожного року приїжджає кілька десятків побратимів обов'язково, бо людина був настільки, не хлопець, дядько... був настільки позитивним, настільки тримав довкола себе позитивний настрій, що за це ми його... ну і прекрасний боєць був. Він... на його рахунку там багато знищених ворогів. Були й такі непомітні абсолютно люди, знову я якось взявся порахувати... серед бійців батальйона я нарахував приблизно 50 чоловік з Донбаса і всі, всі абсолютно добровольці, у кожного з них своя доля, одні біженці, другі, як я там... давно уже не жили, різні абсолютно були. Був хлопець, який пережив обидві кампанії, він воював і вже потім покінчив з собою... уже після дємбєля, я ж кажу, війна просто так не проходить. От теж, він біженець, сім'я його - біженці, у них важко все було. От, різні люди абсолютно. Не можна сказати, що були... Єдина, єдина була риса для всіх - всі змогли переступити через власний страх заради країни. І навіть ті, хто, знаєте, забулдижник якийсь, якому все до фєні, і той був вмотивований, і той був, ну... воїн своєї країни. Може це дуже пафосно звучить, але так воно і є.
- Добре, ще маю кілька таких запитань більше таких, які до рефлексії мають спонукати. Перше - це що Ви вважаєте найскладнішим на цій війні для Вас?
- Ніколи не ставив собі таке питання. Найскладнішим... мабуть, ота сама невизначеність, в якій ми перебували. Ми не знали, що відбувається, ми не знали наших задач, ми не знали... Ми, наприклад, не уявляли собі всієї обстановки на фронті, ми, знову-таки, як я вже казав, наш батальйон там.... на вересень 14-го на весь сектор "Це" - був єдиним боєздатним угрупованням, а на початку 15-го, коли ми під Донецьком стояли, під донецьким аеропортом, ми ще дивувалися, чого ми не підем в атаку і не виб'єм їх з Донецька. Ось же ж, буквально трошечки, тим більше, що вони зараз сили всі кинули на Дебальцево. А виявилося, що нас там 300 чоловік було і ще чоловік 300 було 93-ї бригади і правосєків, які нам помагали, і одна танкова рота і оце все на весь фас від Мар'їнки до Авдіївки. Це всі сили, які були в наявності у України на найгарячішому секторі фронту. Мабуть, оця от невизначеність, вона найбільш... вона найдокучливіша, найважча була. Ну, і те, що досі це все не завершено, оце найбільше гнітить, а з нашою сьогоднішньою владою треба розуміти, що поки ця влада при владі, шансів закінчити це все, ніяких.
- Подібне питання, але з трошки іншим акцентом: який день чи епізод, чи спогад, ви вважаєте найстрашнішим?
- Це було на Бутовці. Це був серйозний дуже обстріл. Вони пристрілялися по нашій котельні, де ми стояли і клали прямо-прямо в неї, і гатили довго, години півтори нам прилітало туди, і я дуже боявся, що мене там завалить бетоном. Ну, ми всі поховались по якихось щілинах, знаєте... Я в одну з щілин там заліз і дуже-дуже боявся, що мене завалить там. І потім, ну, мабуть, це один з най... таких… ну, важкий був момент в тому плані, що після цього стресу я, знаєте, як сомнамбула, іще ходив, ну як мінімум, тиждень. Ну, настільки сильно тоді перенервував, що перенапряглася просто нервова система, і просто, знаєте, ходив, не міг знайти собі місця, я не міг приткнутися нікуди, я увесь час відчував небезпеку, страх. Оця небезпека, яка постійно над тобою висить, вона всі сили випиває. От такий момент був.
Був момент іще момент теж цікавий там. Ну, правда, він для мене не такий страшний був. Коротше, ситуація так, що нас там на Бутовці ж, нас четверо: мій товариш іще 2 хлопців і я… ми жили не з усім взводом, а трошки в окремому там, я не знаю, там гаражик якийсь, якась така 1-поверхова будівелька, скоріш за все гаражик. І там ми знайшли маленьку кімнатку там поставили буржуйку собі, і учотирьох там ми жили. Маленька кімнатка, в ній можна було обігріватися, а тоді мороз стояв -20. Ну, короче, було так затишно, добре, от. І був момент, коли я... а і в цій же будівлі у нас був склад ГСМ, тобто там бензин для... бензин і соляра для генераторів, для Бех, техніки, що в нас була, там якісь мастила стояли, і ще там щось. І був момент, коли мені приспічило, вибачте, там в туалет і я не став вдягати там бронік, каску, все на світі, а просто схопив в руки автомат, бо без автомата там нікуди не можна. Завжди з собою має бути. Схопив просто автомат і побіг в туалет. І в цей момент почалася атака на нас, я видряпався на свій пост, почав відстрілюватися, доволі довго був той бій, може годин півтори, по нас почав гатити танк прямо з аеропорта донецького, причому так, що ми його не бачили, а він... коротше бив по нас так добряче. От, і в якийсь момент я так... мені хлопці кричать: "Іскра, ваш домик горить". Я кажу: "Ну і хєр з ним, хай горить, продовжуєм воювати". Коли це так замислююсь, так, стоп, я тут і другий хлопець ондо, он іще один, а де ж четвертий? Йо! І кричу: "Сашко, де Сашко?" і розумію, що він у тому домику. А в домик прямо снаряд прилетів, і домик той горить. І мій товариш кидається, все просто кидає, біжить в домик, і витягує звідти з перебитою ногою Сашка, живого, слава Богу. А щоб ви розуміли, там залишились наші броніки, а броніки обвішані автоматними рожками, гранатами, а це все горить, вибухає, тобто такий момент стрьомний і я, бачте, я розгубився, треба було побігти, рятувати товариша, я розгубився, не зміг, а мій друг врятував, фактично.
Ну тоді все наше погоріло, ми залишилися тільки в тому, що було на нас, але буквально через тиждень по-моєму волонтери повністю забезпечили всім, що тільки треба.
Нам там добряче помагали правосєкі-хлопці, бо у них тоді в Пісках було нуднувато, як вони сказали, і вони до нас на войнушку приїжджали, бо у нас було весело, я ж кажу, майже кожен день була війна. Треба сказати, що там серед оцих правосєків було кілька іноземців - людей, які за власний кошт приїхали помагати нам воювати, на нелегальній основі. І як мінімум, ну, чесно кажучи, вояки з них ніякі були, принаймні з тих, що я бачив, але, як мінімум одному дуже багато хто з наших завдячує життям, бо він виявився прекрасним польовим медиком і наших хлопців поранених він порав і там після нас, ми уже коли звідти пішли, вони продовжували туди приїжджати, і знову таки були поранені, і він врятував багатьох. А потім його намагались у нього на батьківщині судити. На нього подали скаргу якісь там промосковські співвітчизники і його взяли під варту, його судили, але слава Богу, там суддя виявився не такий, як італійські оці судді, що Маркова судили, а цілком з головою і його буквально на першому засіданні виправдали. Отакі були моменти.
- Цікаво, це були саме іноземці чи діаспора?
- Іноземці, при чому я можу сказати, що я особисто... раз-два-три, з сімома іноземцями, які були у правосєках, спілкувався.
- Цікаво, чому саме до них вони йшли...
- Бо в армію не підеш. Ну, незаконне збройне формування - правосєкі, до них було кого завгодно брати. Ну, правосєкі, щоб Ви розуміли, там... просто рівень «нацизму» страшних правосєків: із десятків п'яти правосєків, з якими я пересікався там протягом цього періоду, аж двоє говорило українською мовою, і ті обоє, як і я, це не рідна їх мова була. Ну тобто «нацизму» взагалі можете зрозуміти, да?
- І купа іноземців.
- Ну, знову-таки, іноземці, які за власний кошт приїхали помагати нам боротися за незалежність країни. Їм ніхто не платив, їм ніхто не платив мародерством, ну так, звісно, це якісь шукачі пригод, не без того, але це - в позитивному плані шукачі пригод. Вони визначилися, що наша сторона права в цьому конфлікті, вони, ризикуючи своїм життям, приїхали помагати. Ну, як уже помагати, я ж кажу, принаймні, одному з них десятки наших вояків завдячують життям, це гарантовано.
- Ще таке хочу питання задати. Війна - це страх, війна - це бруд, багато про це говорили. Але чи можна говорити хоч про якийсь позитивний досвід на війні?
- Знаєте, якщо сильно копирсатися, то, мабуть, в будь-якій купі гною можна знайти там якесь зернятко, але воно того не варте. Війна - це бруд, війна - це кров, війна - це погано з усіх, абсолютно з усіх точок зору. Це - та річ, яку... ну там можна там спробувати пафосно знову-таки щось розказувати про те, що ми там подорослішати, ми там стали справжніми чоловіками, я не знаю, ми там, наш патріотизм загартувався, так, так, це все є, звичайно, мало того, я розумію, що для країни ця війна, вона, в якомусь плані, навіть рятівна, в тому плані, що якби її не було, то ми б продовжувати жити в тому проросійському болоті, в якому існували до неї. Але сам процес настільки гидкий, настільки відразний, настільки жорстокий, брудний, підлий. В тому ж і річ, що проти нас застосовували найсильнішу зброю в світі - брехню, і проти цієї зброї, брехні, ми не те щоб зовсім безсилі, але досі антидоту не маємо, і протиставити цій брехні ми досі нічого не можемо. Війна - це погано, а особливо, особливо - це погано для цивільного населення, про яке не дбає ні одна, ні друга сторона. У тому ж і річ, що я ніколи не стикався з тим, щоб у нас навмисно хтось починав гатити по житлових кварталах, але, якщо там противник, то ніхто не задумувався, щоб відкрити туди вогонь, окрім окремих випадків про те, що я вже упоминав. Коли по нас били з глибини Авдіївки. Ну і найбільше, в принципі, я сказав, страждає цивільне населення, ні в чому не винне абсолютно. І найменше про нього хтось взагалі пам'ятає.
Так що я не буду шукати оце саме позитивне зерно в цій купі гною.
- Розумію. У мене ще лишились тільки питання такі, демографічний блок. Але я хочу спитати, можливо залишилось у Вас щось, що ми ще не проговорили, але Вам хотілося б це сказати, може, Ви про щось забули...
- Ну, якщо це проект саме про те, як війна виглядала для мене, то я мабуть більшість... що зміг, із того, що згадав, я розказав. Інша річ, що дуже болить питання, що далі з цим робити, але, мабуть, це вже, я ж кажу, тема для іншого проекту, для інших досліджень, розробок. Дуже важливо розуміти, що не демонізувати ворога, не ідеалізувати себе, знаєте в 14-му, 15-му - це сильно, надто сильно нас ідеалізували, нас, добровольців, армію, так само, як сьогодні забули про це все, і так само сильно демонізували ту сторону. Ні, проти нас воюють, воювали люди, здебільшого, нормальні, непогані, навіть люди, просто люди, якими зманіпулювали, яких обманули.
Ну, і я все ще мрію приїхати на свою батьківщину, мрію поставити над Донецькою ОДА, адміністрацією, українського прапора, напевне, так не буде, але мрію про це, мрію сказати рідному місту: "Здрастуй, вітаю тебе зі свободою".
- Дякую Вам, що Ви так щиро розповідаєте, насправді, дуже цілісна історія, Ви дуже добре говорите. Давайте ще останній демографічний блок. Отже, ми можемо називати Ваше ім'я, прізвище і позивний, правильно?
- Можете, мені приємніше, якщо звучатиме мій позивний, я своє ім'я просто не сильно люблю, а позивний - це моє рідне, це те, що я вибрав себе так називати ще задовго до війни, мої друзі мене так кличуть, моя жінка мене так кличе.
- Тоді ми можемо просто позивний, це як Ви скажете...
- Ні, ховати ім’я необов'язково, але краще поминати позивний, а не ім'я. Хоча знову-таки це не принципово.
- Добре. Ви сказали, що 46 років, правильно?
- Майже, скоро буде.
- Місце народження - Донецьк, місце проживання - Київ?
- Ну, уже Бориспіль.
- Професія, рід занять, ви говорили, що працюєте з кабелями?
- Так, кабельник, зв’язківець.
- І зараз теж, так, і до війни і зараз?
- Так.
- Сімейний стан - Ви одружений...
- Так, одружений, маю дочку.
- Добре, тоді мабуть у мене все, якщо Вам немає, що додати, то я буду зараз вимикати запис.
- Добренько мені дуже приємно було поговорити, приємно було поділитися цим усім. Дуже важливий момент - я не знаю, хто... знаєте, свого часу там, по всіх інтернетах говорилося, що не питайте ні про що ветерана, захоче - сам розкаже, і всі почали з ветеранами поводитися як із чумними, як із, знаєте… так от: всі ветерани або більшість принаймні мріють про те, щоб їх розпитували. Вони дуже хочуть поділитися тим, що вони пережили, але їм соромно нав'язувати іншим людям свій досвід, бо вони вважатимуть, що когось можуть образити, що просто нечемно, кажу, нав'язуватись і так дальше, але мріють, щоб їх розпитували, всі, дуже сильно мріють. І дуже-дуже рідко таке доводиться пережити. Тому ветерани збираються між собою і сидять, травлять свої байки: "а пам'ятаєш, як було, і все таке...". Хоча, знов таки, оце пресловуте бойове братерство - це все фігня. Люди чужі. І навіть якщо вони були разом на війні, після війни вони будуть чужі один одному.
- Ви зараз не підтримуєте зв'язки?
- Як, ми дуже з багатьма... сам зв'язок є. При потребі можна дуже багато кого обдзвонити, там написати і так дальше. Але ми не спілкуємось. Окрім тих людей, з якими спілкувалися або спілкувалися би, якби були знайомі, до війни. Тобто, все-таки, як по-інтересах раніше купкувалися так і зараз купкуємося по інтересах, а не по принципах: "воював - не воював". Всі, ці люди, з якими я разом воював, але які мені не близькі по моїх там захопленнях, ну, просто нецікаві мені, вони... так і є, нецікаві, мені не хочеться з ними спілкуватися. Якщо я бачу його на вулиці, я постараюся заховатися, бо мені нічого з ним… нема про що говорити з ним.
- Я Вам дуже дякує, справді. Це дуже-дуже класна вийшла розмова, вірніше Ваша історія, здебільшого. І не сприйміть якось нещиро, я просто хочу Вам дуже подякувати, що Ви тоді в 14-му, 15-му роках були там, це дуже важливо, дякую Вам за це.
- Спасибі й Вам. Вам цікаво деякі відео подивитися?
- Так, звісно, звісно.
- Я вам тоді в Месенджер надішлю посиланнячка, там можна подивитись. Ну, там дещо треба пояснювати, дещо просто можна глянути, як воно було...
- Добре, дякую, дякую. Добре, я тоді зупиняю спочатку запис, перед тим, як ми перервемось, щоб він не загубився.
- Добре.