Діагноз: війна
Діагноз: війна.
https://www.facebook.com/diagnosisthewar
Недавно запросили взяти участь у цьому проєкті. Записують особисті історії убд і складають їх до єдиного архіву, звідки потім будь-хто будь-коли зможе брати їх цілком чи розбирати на цитати.
Розмова вийшла довгою, але виговоритися вийшло дуже добре. Доволі повно розказав про мою особисту війну 2014-2015.
Інтерв'ю брала і розшифровувала Anna Prokhorova
Попереджаю: очінь многа букв! І це нередагована розшифровка прямої мови - записано все так, як звучало.
- Запис ввімкнений і будь ласка, давайте, якщо можна, про всяк випадок проговоримо ще на запис, що я отримала Вашу інформовану згоду. Але прошу, скажіть, що Ви знаєте про наш проект, про що йдеться і що ви свідомі того, що я ввімкнула аудіозапис.
- Так, я читав про Ваш проект, я його вітаю, мені дуже подобається ідея створити базу даних по війні. Щоб будь-хто в будь-який момент міг нею користуватись. Я радо це підтримую і з задоволенням поділюся своїми спогадами.
- Супер. Дякую. Тоді про всяк випадок скажу, що, якщо Вам зручніше наприклад в якийсь момент говорити російською, будь ласка, говоріть тією мовою, якою Вам зручно.
- Мені приємніше говорити українською, хоча російська - моя рідна.
- За бажанням. Просто чомусь спостерігаю, що саме коли люди захоплюються, починають говорити про свій воєнний досвід, то хочеться говорити російською. Тому і кажу, щоби Ви говорили такою мовою, якою Вам зручніше.
- Добре, я розумію, що це не принципово.
- Добре, то можемо починати. Просто можливо почніть з того, що було до війни, розкажіть трошки про себе.
- Добре. Я народився і виріс у Донецьку, мені зараз майже 46 років. До, по-моєму, 18-ти років я мешкав у Донецьку, далі поїхав навчатися у Горлівку. От, а після цього вже, після того вже, як кинув інститут, переїхав мешкати до Києва. З кінця 90-х років мешкав у Києві, от. Певний час не цікавився не політикою, ні чим таким, от, аж поки не вибухнув перший Майдан, і от на ньому я брав активну участь, і у другому Майдані теж брав активну участь. Навіть, ну, не можна сказати, що поранений був, мені рикошетом прилетіла куля від «Беркута» в плече. Буквально, там за тиждень вже міг нормально рукою володіти. От, ну і, в принципі, був патріотом мабуть все життя, навіть живучи в Донецьку, дуже цікавився історією України, дуже любив країну взагалі. От, мабуть, в цьому плані трошки був білою вороною на тлі інших оточуючих. От, ну і, звісно, коли грянула війна на Донбасі, ну, це дуже сильно зачепило. Першим поштовхом було, ну одразу, буквально на наступний день, як було захоплено Крим, пішов у воєнкомат там, по місцю, де проживав у Києві. Але виявилося, що, коли я переїжджав, мої документи з Донецького воєнкомату не прийшли у Київ. Я не стояв на обліку. Ну, тобто без бумажки людини нема. От, і ну, я попросив там якось спробувати дістати мої документи, вони знизали плечима - сказали: «Ну, ви ж розумієте. Шо, напевно, ми запит подамо, а чи вдасться, чи не вдасться - невідомо». Короче, так зам’яли розмову. Я просив поставити мене на якийсь там облік, в разі чого, щоб я швиденько міг бути мобілізований. Вони… ну там, знаєте, такої старої закалки сиділи баришні, такі чиновниці у поганому розумінні цього слова, вони покивали-покивали, там у паперах повністю зарилися, і, звісно, це загуло. От, а події розвивалися тоді драматично. Ну, і, звісно, це - моя батьківщина, я дуже сильно переживав за те, що там коїлося. При чому у мене ж там в Донецьку лишилися батьки, лишилися двоє братів, сестра. Ну, на жаль, вони являють собою такий яскравий приклад "ватників". От, тобто вони повелися на всю цю російську пропаганду абсолютно чесно, коли ми пропонували, там, до нас у Київ приїхати, щоб перечекати, ну, поки там ідуть воєнні дії і все таке, то сестра, нічого не сказавши, просто з сім’єю дременула до Росії, мати видала фразу: «Нам від вас нічого не треба», ну, важкувато було. От… кожен день, зрозуміло, починався з того, що читалися новини, кожен день постійно в стресі, постійно шукав якусь інформацію. Ну, мабуть, тоді пів-країни так жило. Ну і пробував подаватися, якісь заявки в батальйон «Донбас», ще кудись дзвонив, з того боку відповідали: «Так, так ми вас запишемо», ну, ніхто не передзвонював. От, а мене це все дуже сильно гнітило, дуже сильно давило. От… і десь уже влітку я остаточно не зміг уже боротися із совістю, хоча було дуже страшно і поговорив з жінкою, кажу: «Так і так, сонечко, я більше не можу, я, мабуть, буду іти добровольцем, бо страшне коїться, а я вже не витримую». І, за що я їй страшенно вдячний, вона пішла назустріч. Єдина умова, яку вона мені поставила - це не брехати. Каже, все, абсолютно… не казати, що я там десь на полігоні або іще щось, а говорити все як є. Якщо є якісь проблеми, то прямо про це говорити. Ну, в принципі отак.
От, мені тоді, як камінь з душі звалився, і тут я в мережі побачив відеозаклик комбата новоствореного батальйону, 11-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь». Він закликав іти добровольцями до них. І давалися контакти, як виявилося, це були волонтери, група волонтерів, яка обслуговувала цей батальйон, взялася повністю йому помагати і в тому числі організаційно помагали з добровольцями. Тобто люди зверталися до них, з ними проводилася співбесіда. Якщо видно було, що людина підходить, що, в принципі, рішення прийнято свідомо, то далі вони дуже швидко, там, я не знаю, на яких вони домовленостях це робили, вони організовували всі документи по воєнкоматах. От, ну, я прийшов на співбесіду, навіть попав на якесь інтерв’ю там, там брали для якогось каналу, не пам’ятаю, от, на співбесіді. Ну, те ж саме, що зараз ось Вам, розказував, те ж саме і там розказав. Звісно, спитали, чи був в армії, звичайно, відповів, ні, не був; чи маю досвід, ні, не маю; «ну, гаразд Ви нам підходите». От, і буквально за кілька днів, мені уже треба було збігати там якісь довідки взяти, ті, ті, ті. При чому, що цікаво, довідки доводилося оплачувати з власної кишені. Тобто самі воєнкомати на зустріч абсолютно не йшли. Не можна сказати, що ставили палки в колеса, але, ну, не було такого, що воєнкомати старалися залучити людей до війни. Отак.
Швиденько, буквально за тиждень зібрали всі документи, пройшов медкомісію, там те се, п’яте-десяте і сказали: «7-го числа, 7-го серпня 14-го - виїзд, виїзд в частину». У призначений момент прийшов на збірний пункт, це поліграфічне підприємство, там десь, на Подолі. По-моєму, Мегаполіграф називається. От, таких, як я, там було десятки півтора нас, добровольці, більшість - мешканці Києва. Дуже цікавий момент - варто зазначити, що більшість добровольців, які були в нашому батальоні, вони були киянами і вони були із вищою освітою. Це отой жарт про те, що середній ополченець має дві відсидки, а середній доброволець український має дві освіти вищих. Воно дійсно справдилось. От, і нас посадили в бусики з поліцією, тоді ще міліцією, повезли. Куди ми їдемо, ми точно не знали, аж гульк… ну, там перезнайомилися по дорозі, хороші хлопці всі були, деякі навіть з дуже серйозними званнями, там, серед нас, наприклад, був полковник СБУ у відставці, якого не взяли в батальйон, бо під нього, під його звання не знайшли посади. От такий от ідіотизм. Ну ладно, то ремарка.
І приїхали ми прямісінько у Дебальцево, щойно-щойно звільнене, буквально 2-3 дні, як його звільнили наші війська, і ото ми туди приїхали. Це був маленький, перший мабуть шок. Що ми, все ж таки, думали, що нас хоча б на пару тижнів закинуть кудись, на якийсь полігон, десь навчать принаймні. Хоч стріляти, я не знаю, зі зброєю поводитися. Ні, ми приїхали прямо туди з корабля на бал.
От, батальйон був, звісно, недоукомплектований. Прямо на місці там... хто не був в армії, а таких серед нас, от таких нас добровольців, була більшість, прямо там прийняли присягу, от, і мене призначили до роти вогневої підтримки СПГ-шником. Я його, я цю шайтан-трубу ніколи в житті не бачив, що це таке, не знав, там, доводилося качати з Інтернету якісь описи, щоб якось познайомитися. Варто зазначити, що в бойових умовах я так жодного разу і не вистрілив з нього.
- Чому?
- Коли ми намагалися, там був момент, коли ми намагалися, поміж боями, навчитися з нього стріляти, він виявився… ну, спершу, там, пару пострілів зробив, а потім там у нього щось поламалося, він перестав стріляти. Це по-перше, а по-друге, я його просто ненавидів, бо воно важке... ми з ним, з напарником... власне, той, хто порадив звернутися до мене, зі Шльомою... ми носилися, як дурні зі ступою... воно було важке, незручне і в разі серйозних бойових дій навряд чи воно, ця зброя, ну, була б корисна. Ну, коротше, не лягло в руку, що називається.
І в Дебальцево ми пробули, щоб не збрехати, по-моєму 3 дні, а тоді, от тільки-тільки нам зброю особисту видали, автомати, там перший раз я заступив на пост, стояв варту, от, а зранку нас піднімають по тривозі, саджають там, швиденько там, застрибуємо на БТРи і поїхали. Куди поїхали, ніхто не знає, поїхали. Виявилося, що ми пішли в наступ. От, це вже по дорозі ми так дізналися. Наступ був ніякий. Тобто ми приїхали під якесь село, почули там, ну, одна частина колони, невеличка, колона розділилася, одна частина пішла в один бік села, друга - в другий. От, якісь там пару пострілів прозвучали і, власне, все. Отак ми звільнили село, не село, а називається "станція" Фащівка, це недалеко од Дебальцева. Ніякого спротиву, нічого такого не було, ми всі звісно були перелякані, на адреналіні, але факт в тому, що нічого не було. Тоді в принципі не було суцільної лінії фронту, були спорадичні якісь… тут їхні війська, тут - наші війська, тут перемішалися, ну, мішанина була страшенна тобто. Ми, як виявилося, зайшли в глибокий, не те, щоб тил, в глибоку… за їхні позиції, можна так сказати. Спробували іще парочку сел отаким же чином звільнити, але в одному селі нас місцеві мешканці попросили вийти, бо вони боялися обстрілів, і наш комбат погодився поки що туди не заходити, в другому селі там чимось не сподобалися йому позиції, сказав, не будемо тут затримуватися. От, і в принципі оце ми туди зайшли і туди зайшов за нами весь уже батальйон з усіма службами, з усім, ну, все ж таки техніки було багато і все таке. От, розмістилися. Розмістилися по-дурному, воювать ніхто не вмів, навіть офіцери, навіть комбат, якого дуже любили, дуже поважали, видно було, що абсолютно ніяких… досвіду ніякого нема і розуміння, що робити, теж нема. От, перша і найголовніша була помилка - це поставили техніку всю гуртом в одному місці, там на якійсь автобазі. От, вночі, точно пам’ятаю, що через нас літали якісь «Гради». Хто, по кому бив, важко сказати. Можливо по наших, можливо - наші. Скоріше, все-таки по наших стріляли, але через нас перелітало. Хоча ми так добряче напудили від цього всього, от, а на ранок, це було 15-е серпня, на ранок наш комбат з кількома розвідниками, поїхали кудись на розвідку, попали в засідку, комбат загинув і з ним загинули іще двоє хлопців. Отак… отак почалася наша серйозна служба, коли обезголовлений батальйон, всі в розпачі, всі абсолютно з квадратними очима - не знають, що, де і як, що далі робити, куди бігти, ну, повна була неясність, повна, ну, всі в ступорі були.
Пару днів ми постояли там у Фащівці, а далі штаб батальйону почав розсилати, розосереджувати в принципі наш батальйон по різних населених пунктах. Тобто туди взводик, туди півзвода, туди іще півзвода, туди іще когось, туди, там на якийсь терикончик там поставили десяток людей, бо терикон нависав над якоюсь дорогою і треба було цю дорогу боронити. І таким чином… таким чином нас зі Шльомою прикомандирували до одного із мотопіхотних взводів, який послали в село Уткіне. Це на під’їздах до Перевальська, до Алчевська, там недалеко. От, ми в це село зайшли тихо-спокійно, на другий бік села став іще один взвод, наші сусіди. Перший день там пройшов спокійно, другий теж, по-моєму, спокійно, а дальше ми почули стрілянину, це на той наш взвод напоролись якісь, чи то, ну, гібриди якісь. От, там був бій, їх намагалися штурмувати, ми були зі свого боку, сиділи тряслися і готувалися до великої війни, по нас потім кілька днів іще проводили мінометний обстріл, більше ложилося не по нас, звичайно, а по селу, от, але нас там ніхто так і не зачепив. Той взвод нормально відбив атаку, начебто все нормально. От, що цікаво - з Уткіна запам’яталося, це те, що саме село там, на такому пагорбі знаходиться і з нього далеченько, так кілометрів на 10 мабуть довкола видно. Видно було дорогу, по якій… ну, це називається рокадна дорога, по якій постачання гібридних сил в Алчевську, одержувала боєприпаси, там ще щось, ще щось. То постійно по ній техніка моталася, по цій дорозі. І неподалік од цієї дороги село якесь, я на жаль, не пам’ятаю назви. Наших військ там гарантовано не було. Але це село протягом от всього тижня, що ми там стояли, щодня утюжили артилерією і минометкою. Чому, ніхто не знає. Селу дісталося дуже сильно. Так, як нам було видно, що там горіло хат багато. Чому? Може це помилка якась була, може вони вважали, що там наші війська стоять, може по дурості. Ну, знаєте, що я можу гарантувати. З того боку проти нас воюють не нелюди, не абсолютні там якісь почвори, які всіх хочуть знищити. Там такі саме люди. Серед них більшість ідіотів, це безумовно. Але там процент от саме звірів, звір’я, був не такий вже й високий. Тобто гадати, що вони навмисно знищували якесь село з мирними мешканцями - це найменш вірогідно.
От… Стояли ми, як я вже сказав, в Уткіно тиждень, а потім нам прийшов наказ кудись висуватися, нашому взводу. Як потім виявилося, що цей наказ спершу іншому взводу були дали, вони пішли його виконувати, по дорозі напоролися на дозор гібридів із трьох чоловік, цілий взвод, перестріляли їх, але дуже злякалися, розвернулися, сказали, що нікуди не підуть. Там навіть якісь судові… потім пішло в прокуратуру воєнну, я не знаю, чим це закінчилося і чи закінчилося. Ну, коротше отакі от були ситуації, коли відмовлялися люди воювати через страх, через нерозуміння ситуації і все таке. От, і нашому взводу цю задачу поставили: задача стояла в тому, щоби ота дорога, про яку я казав, її треба було перерізати. Перекрити, щоб перекрити постачання в Алчевськ. І ми пішли в селище називається воно... називається воно... вилетіло з голови, на жаль, короче, воно біля містечка Петровське, там є такий, воно навіть не райцентр, а просто велике пгт Петровське, і от біля нього в селі... туди зайшли ми. А, згадав, село Федорівка. Зайшли ми туди одним взводом і нам... а, ні, поки що одним взводом без нікого. Тут я мушу сказати, молодець, в перший раз я оцінив нашого взводного, я не буду називати його ім'я, якщо він сам захоче, потім колись розповість. Але я його дуже поважаю, це прекрасна людина. І це перший раз, коли я оцінив його, в принципі, офіцерські здібності. Він, як тільки ми зайшли, з нами були ще представники нашого штабу батальйонного, от вони пішли одразу спілкуватися там із місцевими, щоб дізнатися обстановку, там, що відбувається, там все таке, п'яте-десяте. А він, ну, знав просто своє діло, він взяв так: "Ви троє ідете в цю сторону, ви четверо ідете в ту сторону, ви - туди, туди, туди..." Коротше порозсилав пікети, це можна назвати так. От, ну десь із годинку ми там стоїмо на окраїні цього села, ще не знаємо, що, де і як, ми навіть не уявляли, карт у нас не було, тоді інтернет там не працював, взагалі з зв'язком було дуже погано, от, ми абсолютно собі не уявляли, де ми, що відбувається довкола, яка ситуація взагалі на фронті, мішанина, хаос був страшенний, от, і, ну я ж кажу буквально через годинку, чуємо стрілянину зі сторони дороги. Кілька нас хлопців, буквально шестеро по-моєму із власне взводним стрибаємо на БТР, мчимо туди і вписуємося, вливаємося в бій, це було наше... тобто обстріл ми уже переживали, а оце був наш реальний бій перший.
Що там за ситуація була... хлопці, яких послали вглиб села, вони вийшли власне на цю саме дорогу, знов-таки, не розуміючи ні задачі, нічого, ну і що, вийшли на дорогу, ну що треба робити - треба перевіряти машини. Одна машина, друга, третя, ну і, зазвичай, класика: подивитися капот, подивитися документи, все таке... от, і таким же чином вони бачать, що їде бусик із якимось КАМАЗиком, там сидять люди в камуфляжі, от, вони руку піднімають, їм люди в камуфляжі теж рукою машуть із цього бусика, зупиняються, починають виходити і в той момент, що от уже пора починати розмову, думали, що це свої... один з хлопців наших помічає, ну, якусь символіку там чи стрічку там цю колорадську, чи щось, я не знаю, коротше, розуміє, про що мова, пересмикує затвор автомата, починає туди гатити, інші троє хлопців приєднуються до нього, ми підскочили в той момент, коли в принципі оговталися уже та сторона і зрозуміли, що проти них дуже малі сили і уже піднімалися в атаку, а там реально повний бусик був, ну, тобто, чоловік 15, мабуть, двадцять ворогів, от, і тут підскакуємо ми на БТРі, знов-таки всі перелякані, ніхто нічого не розуміє, стріляти оцей принцип над головою, знаєте, по-сомалійськи його іще називають, аби куди, кудись туди, здебільшого на звук орієнтуючись, всі бояться голову підняти, ну, стрілянина страшенна, там підключився сам бетер зі своїм важким кулеметом. Коротше, загорівся, що бусик, що цей КАМАЗ, в КАМАЗі виявляється везли цілу купу боєприпасів, вони почали вибухати, ворог під шумок цього всього відповзли-відійшли кудись туди в іншу сторону села, ну, така собі нібито перемога була. Скільки вони при цьому втратили, ми не можемо судити, ну, напевне, кілька чоловік там було вбито. Напевно, багато поранених було, бо потім ми вивчали там, сліди криваві були, добряче крові розлилося.
От, і ми на радостях, що вау, бойове хрещення пройшли, вертаємося назад усі до всього взвода там, туди, ну так, на підйомі, на адреналіні, у всіх знову-таки квадратні очі, а слід зазначити, що ворог у нас був серйозний якийсь, вони оговталися від цього розгрому, що ми їм учинили і дальше вони нас обійшли з трьох боків. Ми, як лопухи стоїмо там, цигарки куримо, балакаємо, а вони малими силами, але оточили нас і одночасно почали стрілянину з трьох боків з кулеметів, автоматів, снайперська гвинтівка там явно була, бо прилітало, і АГСом почали нас накривати - автоматичний гранатомет Симонова, ну, це маленькі гранатки такі, найкраща зброя в цій війні, піхотна, я вважаю, що це най-най-найрезультативніша зброя цієї війни. Почали вони нас накривати. Ну і що, і ми - доблесні захисники під час цієї стрілянини перелякані зібралися і втекли. Отак закінчився перший день нашого бойового хрещення. У нас був один, одного хлопця поранено з кулемета в ногу. Це в принципі всі наші втрати були того дня.
От, і ми ж такі, думаємо, вау, ми таке пережили, ніхто такого більш не переживав, ніхто ж нас нікуди більше не пошле, нам треба перепочити, Ага, нам тут же кажуть: "А чого це ви полишили позиції? Що це таке?" Короче, завтра ідете туди назад. І ми похнюплені такі, як на заклання, наступного дня знову поїхали, при чому приїхали пізненько, намагалися найти якісь вигідні позиції довкола цього села, кружляли-кружляли довкола нього, врешті-решт стали просто поперек дороги, в саме село всередину не заходили, а ворог малими силами там був присутній, бо нас прямо із села обстрілював якийсь снайпер, знов-таки нерезультативно, нікого не поранив, нікого не вбив, але тримав нас постійно в напруженнні. От, стали ми там, перерізали дорогу цю рокадну, при чому ми зупинилися вже пізно-пізно вночі, а тоді це серпень, перші заморозки, а ми в легкій формі, ну, коротше і мерзнемо, і з переляку дрижимо, і вже прощаємося з життям, уже зрозуміли, що ми глибоко в позиції ворога зайшли, що і з того, і з того, з двох боків нас - власне, супртивник. Всю ніч слухали, бачили заграви з боку Луганська, там до Луганська, якщо не помиляюсь, ну, буквально було кілометрів сорок, недалеко було, наші в цей час, наші штурмували... забув, забув, як там... ну, намагалися Луганськ взяти в оточення, і майже замкнули оточення, оці от бої ми спостерігали, ну просто заграви на небі і слухали вибухи звідти доносилися, от. Вранці нас ніхто не штурмував, ми вже там якось очуняли, прийшли до тями, почали позиції готувати, нам прислали підкріплення, підкріплення: іще один взвод з нашого батальйона, молодці хлопці, і пару десятків ВВ-шників, які дуже швиденько сказали: "Ми, взагалі, ми міліція, а не війська, і нам тут робити нічого і втекли". Потім їх хтось на півдорозі завернув, вернув назад, але потім, коли почалися серйозні обстріли, вони, знов-таки втекли, от отаке-от.
От, стояли ми там... стояли ми там, ну, приблизно два, трошки менше трьох тижнів, можливо днів з десять. Було кілька серйозних мінометних обстрілів. Ми, як я потім дізнався, що ми не просто там стояли, не просто перерізали цю артерію, а іще і наводили нашу артилерію, там, у цьому Петровському був пороховий завод і ми наводили нашу артилерію на цей пороховий завод. Чи вдалося його як слід знищити, я не знаю, літали над нами серйозні штуки типу "Смерчів", один навіть прямо над нами вибухнув і хлопця одного поранило, от, було, якщо не помиляюся, три піхотних… спроби піхотних атак на нас, коли так півмісяцем нас оточували, якими силами, я не можу сказати, бо ми не бачили супротивника, там взагалі майже вся війна ведеться на звук. Рідко-рідко хто може похвалитися, що бачив ворога, от.
Атаки були відбиті, скоріш за все нас штурмували теж не дуже великими силами, але, от, що треба зазначити, ворог мав ініціативу. Тоді, в 14-му році вони мали ініціативу, вони були нахабнішими, і на цьому нахабстві, користуюись хаосом в нашій армії, в наших силах, користуючись отими ситуаціями, що я казав, - хтось розвертався і тікав, і так дальше, - вони, в принципі, виконували свої задачі. Знов-таки за цей період у нас втрат не було, один у нас був легко поранений. І то, я ж казав: "Смерчем", який розірвався прямо над нами. Хоча, ну, я не знаю, який янгол нас зберіг, прилітало нам дуже серйозно. І деякі моменти, ну я можу сказати, що буквально там у кількох кроках від мене і АГСи рвались, і міни лягали, ми там заривались в якісь, знайшли величезну яму, яку, ну, місцеві жителі використовували як смітник, і от ми заривалися в це сміття. Отак от бувало.
От і… це був кінець серпня, ми ще не знали ні за Іловайськ, ні за те, що коїться на інших ділянках фронту, взагалі, що відбувається, ну, звичайно, тоді повністю всі війська, вони були вражені зрадофілією, що нас усіх покинули, нас всіх зрадили. Ну, коротше, я так думаю, що абсолютно в кожній частині більшість солдатів ремствували таким чином.
От, і в якийсь момент вночі, без... зараз секундочку... без попередження, без пояснень, що, де і як, ми… нам різко надходить наказ зніматися і вертатися на свої старі позиції. Чому така паніка, чому так різко, ніхто не розумів, це ми потім дізналися про катастрофу в Іловайську, про, в принципі, те, що весь фронт тоді розвалився, це ми дізналися вже постфактум. Тоді просто серед ночі доводилося збиратися, звичайно, там цілу купу всього позалишали, от, там сталася ситуація, за яку мені дуже соромно: наш СПГ-2, щоб, ну, бути... оперативно можна було стріляти, він був заряджений, і він був заряджений гранатою, з якої було знято чеку, от, тобто, ну там, такий ковпачок, просто взяти із собою цей боєприпас не можна було, треба було його кудись розрядити і ми пальнули кудись туди, загорілася трава і ця пожежа перекинулася, власне, на саме село. Я не знаю, чи горіли там хати, чи ні, місцеві, звісно, весь час перебували там десь у підвалах сиділи. Ну, над ними прямо війна іде, от, ну, короче, мені дуже соромно за цей момент. Надіюся, надіюся, що ніхто серйозно не постраждав. От…
Знялися ми з цих позицій, спішно поїхали, виявляється, поїхали, ну, ми проковзнули-прошмигнули по дорозі, яку гібриди не перерізали, а всі інші під'їзди до нас були перекриті ними. Ну, ми дійсно стояли в оточенні. От, але змогли знов-таки без втрат поїхати і втрати у нас були в техніці не тому, що нас підбили, а тому що техніка була старезна, не заводилась, і спершу в нас одна з машинок якихось там волонтерських, не завелась, і ми ледь не залишили там хлопця, який, придурок, просто намагався цю машину якось завести і залишився, колона вже пішла і ми вже на півдороги, знов-таки другий раз, коли я оцінив нашого взводного, коли - «Так, а де такий-то», а нема - ну, в принципі, можна говорити ім'я, він загинув потім. Ладно.
Коротше, швиденько розвертаємо бетер, там хто найсміливіший, стрибаємо на бетер, вертаємо назад, короче, забрали ми того хлопця. Потім у нас загорівся автобусик, довелося його спалити к чертям, от, відійшли ми назад у те саме Уткіне, звідки туди висувалися, і дальше продовжуємо рухатися, ну, ми ж думаємо, що вертаємося до свого батальйону, відпочинемо там сяке-таке, ми ж такі воюваки страшенні. Ну, реально ми там нанесли втрати противнику і самі нікого не втратили, можна сказати, що повоювали якось, ну, із якимись результатами, от. Коли це їдемо-їдемо-їдемо-їдемооо, і заступник комбата з нами їхав, він іще не був, потім став комбатом, от, завозять вони нас в якесь село. Ми ж думали, що все, будемо відпочивати тут, все таке, а виявилося, що завезли нас, у як мінімум у таку саму сраку. Як потім виявилося, це був теж передок, хоча всі наші війська тоді відсунулися ближче до Дебальцева, покидали свої позиції. Ну, так просто спершу був великий наш мішок довкола Дебальцева, який ми тримали, а тут зменшили його значно, от, і наша, конкретно наша точка наступний місяць буде найгарячішою. Це було село Нікішине. Ну, тоді ми цього всього не знали, по дорозі, поки їхали, дізналися про новини: виявляється, що 29-го серпня штаб батальйону було обстріляно з "Градів", кілька пакетів прилетіли, прилетіли дуже-дуже влучно, короче, 29 одиниць техніки у нас погоріло, вийшло з ладу, було знищено, при чому там і свої боєприпаси рвалися, ну, пекло таке творилося, і знов-таки чудом ніхто не загинув, лише дев'ятеро поранених було. Оце та сама помилка, про яку я казав.
- Все разом стояло, та?
- Так, так, так. Вчилися воювати на власній сраці, вибачайте. І ми зайшли в Нікішине, це було 2 вересня. Село собі й село невеличке, кілометр, ну, 2 вулиці, які під прямим кутом перетинаються. Одна вулиця кілометрова, друга - кілометрова, і власне поля довкола. І стали ми в цьому Нікішино, навіть я, наскільки в мене не було ніякого досвіду, ніякого розуміння військової справи, я одразу сказав, що стали ми по-ідіотськи: ми стали на самому краєчку села, на в'їзді. Замість того, щоб контролювати село і держати його за спиною у себе, ми все село практично... ми заїхали буквально 200 метрів в нього... ми все село мали перед собою і довкола себе. Самі нічого не спостерігали, обстановки довкола не знали, сил, щоби розділити взвод і якось по... ну, по окружності це село, по околицях там поставити якійсь пости в нас не було, ну тобто ми там стояли, зайняли кілька покинутих хат, при чому чесно наш взводний у місцевих попросив дозволу. І місцеві, ну, звичайно, хто ж відмовить воякам, людям взагалі там зі зброєю, взагалі ніхто нічого не скаже. Тим не менше, ми там не мародерствували, нічого такого не було, і в закриті, наприклад, хати ми не вдиралися.
От, стали там, ну, почали спілкуватися з місцевими, дуже "ватне" населення, треба визнати, промиті пропагандою дуже сильно. Коли це буквально на третій день, якщо не помиляюсь, як ми там стояли, по селу прямо прилітає пакет "Града". Це ми вперше на собі відчули "Гради", ніколи з цим не стикалися. Ну, шоковані були, треба визнати, але, якось, знаєте, ми очікували чогось страшнішого. Тим не менше, по селу самому дісталося добряче, багато хат погоріло, були поранені серед місцевих мешканців, і, я так думаю, що там декого і не врятували, хоча ми там кинулися одразу доставити... ну, доставити цих поранених у Дебальцево в лікарню. Там, кому змогли наші хлопці, надали першу допомогу. Буквально все село і так було наполовину покинуте, а на наших очах виїхало, ну, буквально там іще майже половина, залишилось, ну, може на все село десяток жилих хат, в яких ще оставалися мешканці. От, і дальше мушу сказати, що дальше було десь із тиждень затишшя, нічого по нас не прилітало, ніхто не приходив, все було тихо-спокійно після цього "Града" і тоді ж підписалися перші Мінські, ну, ми якось надіялися, що це перемир'я триватиме.
От, навіть там були курйозні ситуації, типу того, що, ну, у нас був блок-пост, через який постійно їздили цивільні машини, просто люди на своєму транспорті тікали від війни, здебільшого, от… постачання в сторону Горлівки, в сторону Донецька їздило там, якісь тістечка туди возили, там. Ну, дійсно це виглядало дуже-дуже... довкола війна іде, а тут торти везуть до Горлівки. От… А, і дальше буквально кілометрів за три, десь там по дорозі стояв блок-пост гібридів, ну, сєпарів... і якось наші хлопці просто по приколу, жартома, із якимись, там у машину, яку перевірили, дали блок сигарет, сказали, передасте цим. Коли, наступного дня, з того боку їде машина, кажуть, вам тут передали: дістають величезного кавуна і кількох коропів здоровенних. Отакі навіть відносини були із ворогом. От… Але, але, всередині вересня почали нас обстрілювати мінометкою, 120-і міномети, було пару днів такі хороші обстріли були, у нас не вистачило сміливості висунутися, десь неподалік стояли ці міномети і їх можна було вичислити і раптовим нападом, в принципі, знищити, я так зараз гадаю. Тоді в нас не дістало сміливості, щоб просто піти і знищити їх, тож ми сиділи-потерпали. Знов-таки, техніці дісталося, ніхто з людей серйозно не постраждав, хоча вже з'явилися і поранені. От, і, і, і… після 2-х днів отаких серйозних обстрілів, 4-х навіть, пішла на нас піхотна атака, атака - це був перший серйозний бій. Тобто навіть те, що було до цього, з сильними боями можна не порівняти, бо бій тривав 6 годин з невеликими перервами, от, висадили ми тоді величезну кількість боєприпасів. Ну, сєпари взагалі були певні, що вони нам страшенні втрати нанесли, що в нас тільки поранених 37 чоловік було, це я потім... ми потім знайшли по їхніх пабліках там всяких. І ще сміялися, що не дістає 4-х чоловік, щоб 37 поранених було.
- Всіх...
- Так. Втрати у сєпарів були гарантовано, як мінімум 2 трупи, потім уже там закопували. Поранених у тих теж було багато, знаю, бо дивився їхні інтерв'ю, читав потім за цей бій, вони його добряче запам'ятали. Вони так думали так з кондачка нас взяти. Якось не очікували на серйозний відпір... От, ну, тобто ми з честю витримали цю першу атаку, дальше було іще кілька днів нас атакували, но уже не так агресивно, вони трошки зламали об нас зуби, а ми себе відчули, нарешті, відчули таки... знаєте, не просто уже переляканими зайцями, яким в руки зброю дали, а просто, ух ти, так ми ще й воювати вміємо. От, знову-таки треба віддати належне нашому взводному, він був молодчина, це його заслуга, що в нас не було поранених. Ну, поранені були, але дуже мало, що не було серйозних втрат, ніхто не загинув, і що він зміг втримати взвод від паніки, а ми були на грані паніки. Там були моменти, наприклад, ми сидимо, просто в очі одне одному соромимось подивитись, бо всі розуміють, що всім страшно, повз нас там проїжджають якісь там, я не знаю, хто, на Бехах, ну, наші хлопці, кричать, ну вибачайте: "Уйобуйтє, уйобуйтє... бо скоро тут страшно що почнеться". От, і він сам, як він казав сидів - перекусував арматуру задньою, 5-ю точкою, але він зміг сам власним авторитетом утримати нас від паніки. Оцей момент, це було дуже-дуже важливо. Буквально якоїсь капельки не вистачило для того, щоб всі кинулися навтьоки. Сєпари, зламавши об нас зуби, в Нікішиному, вирішили, що піхоту витрачати на нас неефективно і почалися серйозні обстріли зі ствольної артилерії. Причому, ну, до цього ми ніколи з ними не стикалися, виявилося, що це надзвичайно страшна штука. Оцей класичний свист снаряда, який летить в тебе, і били вони так знаєте, віялом, тобто все ближче-ближче-ближче кладуться снаряди. І ти розумієш, що через 1-2 залпи прямо в тебе прилетить, а покидати свій пост не можна і сидиш тіки вже прощаєшся з життям в такі моменти були.
Були... село покинули майже всі мешканці. Там залишилося дуже-дуже-дуже мало, ну, може 3, може 4 сім'ї, яким не було взагалі ні чим вибратися, ні куди вибратися. От. Багато худоби позалишали, ну і ходить корова недоєна, ремигає, ну, треба щось робити, бо скотині боляче. Що, ми вбивали і їли яловичину. Таке бувало.
Там я вперше стикнувся з злочином з нашого боку. Після того, як нас ото-от штурмували кілька днів поспіль, нас підсилили: нам прислали кілька хлопців там з протиповітряними засобами, бо ми бачили вертольоти серед ночі в стороні там Красного Луча, ми кілька ночей бачили, як там кружляли вертольоти. Ну і боялися повітряної атаки, от і ще якихось хлопців нам прислали там із Нацгвардії на підсилення. І от капітан із цих хлопців, яких нам на підсилення туди прислали, напився, а у нас з цим було жорстко. Наш взводний, ну, сказати, що абсолютно сухий закон у нас був, не можна, але випадки, щоб хтось напився хоча б до стану, що видно, що він випив, там були раз-два і все. А цей капітан напився, а йому... дуже багато людей повиїжджало поспіхом і позалишило своїх собак прив'язаними. От, а вони страждають від голоду, там виють, ну і взводний розпорядився, щоб сходили, кого... де собака підпускає, відпустили з прив'язі, а де не підпускає, просто пристрелили. От, і цей капітан з кількома хлопцями, вони пішли по селу, там якийсь дідок їхав на якихось "Жигулях", він, цей капітан йому крикнув "Стояти!", дідок звичайно не почув, коротше, він стріляв на ураження, вбив діда, от, знов-таки його забрала прокуратура, що там дальше, я не знаю. Ну, принаймні, прокуратура наша реагувала на такі випадки. Це теж позитивний момент.
І таким робом, під обстрілами, знову були атаки, ну, уже не такі щільні, не такі серйозні, як та перша, ми там з Нікішина простояли до самого початку жовтня і 3-го жовтня нас поміняли, поміняла 128 бригада.
От… отак закінчилися наша перша кампанія. Ну, ми там відійшли до Дебальцева, іще простояли, по-моєму, з тиждень десь під Дебальцевим і потім батальйон вивели на ППД в Десну. От, осінь була уже... ми провели осінь на ППД, хтось чомусь навчався, туди-сюди. Ми там їздили в Старичі з кількома хлопцями, училися... нові фахи... коротше, хто що міг, навчався, от. А у грудні, у 2-й половині грудня батальйон послали на нове завдання. Я перепрошую, буквально, хвилина, щоб трошки перевести дихання, я не знаю, може надто загрузив навіть.
Друга частина інтерв'ю: https://iskra75.livejournal.com/172584.html
Третя частина: https://iskra75.livejournal.com/172937.html
https://www.facebook.com/diagnosisthewar
Недавно запросили взяти участь у цьому проєкті. Записують особисті історії убд і складають їх до єдиного архіву, звідки потім будь-хто будь-коли зможе брати їх цілком чи розбирати на цитати.
Розмова вийшла довгою, але виговоритися вийшло дуже добре. Доволі повно розказав про мою особисту війну 2014-2015.
Інтерв'ю брала і розшифровувала Anna Prokhorova
Попереджаю: очінь многа букв! І це нередагована розшифровка прямої мови - записано все так, як звучало.
- Запис ввімкнений і будь ласка, давайте, якщо можна, про всяк випадок проговоримо ще на запис, що я отримала Вашу інформовану згоду. Але прошу, скажіть, що Ви знаєте про наш проект, про що йдеться і що ви свідомі того, що я ввімкнула аудіозапис.
- Так, я читав про Ваш проект, я його вітаю, мені дуже подобається ідея створити базу даних по війні. Щоб будь-хто в будь-який момент міг нею користуватись. Я радо це підтримую і з задоволенням поділюся своїми спогадами.
- Супер. Дякую. Тоді про всяк випадок скажу, що, якщо Вам зручніше наприклад в якийсь момент говорити російською, будь ласка, говоріть тією мовою, якою Вам зручно.
- Мені приємніше говорити українською, хоча російська - моя рідна.
- За бажанням. Просто чомусь спостерігаю, що саме коли люди захоплюються, починають говорити про свій воєнний досвід, то хочеться говорити російською. Тому і кажу, щоби Ви говорили такою мовою, якою Вам зручніше.
- Добре, я розумію, що це не принципово.
- Добре, то можемо починати. Просто можливо почніть з того, що було до війни, розкажіть трошки про себе.
- Добре. Я народився і виріс у Донецьку, мені зараз майже 46 років. До, по-моєму, 18-ти років я мешкав у Донецьку, далі поїхав навчатися у Горлівку. От, а після цього вже, після того вже, як кинув інститут, переїхав мешкати до Києва. З кінця 90-х років мешкав у Києві, от. Певний час не цікавився не політикою, ні чим таким, от, аж поки не вибухнув перший Майдан, і от на ньому я брав активну участь, і у другому Майдані теж брав активну участь. Навіть, ну, не можна сказати, що поранений був, мені рикошетом прилетіла куля від «Беркута» в плече. Буквально, там за тиждень вже міг нормально рукою володіти. От, ну і, в принципі, був патріотом мабуть все життя, навіть живучи в Донецьку, дуже цікавився історією України, дуже любив країну взагалі. От, мабуть, в цьому плані трошки був білою вороною на тлі інших оточуючих. От, ну і, звісно, коли грянула війна на Донбасі, ну, це дуже сильно зачепило. Першим поштовхом було, ну одразу, буквально на наступний день, як було захоплено Крим, пішов у воєнкомат там, по місцю, де проживав у Києві. Але виявилося, що, коли я переїжджав, мої документи з Донецького воєнкомату не прийшли у Київ. Я не стояв на обліку. Ну, тобто без бумажки людини нема. От, і ну, я попросив там якось спробувати дістати мої документи, вони знизали плечима - сказали: «Ну, ви ж розумієте. Шо, напевно, ми запит подамо, а чи вдасться, чи не вдасться - невідомо». Короче, так зам’яли розмову. Я просив поставити мене на якийсь там облік, в разі чого, щоб я швиденько міг бути мобілізований. Вони… ну там, знаєте, такої старої закалки сиділи баришні, такі чиновниці у поганому розумінні цього слова, вони покивали-покивали, там у паперах повністю зарилися, і, звісно, це загуло. От, а події розвивалися тоді драматично. Ну, і, звісно, це - моя батьківщина, я дуже сильно переживав за те, що там коїлося. При чому у мене ж там в Донецьку лишилися батьки, лишилися двоє братів, сестра. Ну, на жаль, вони являють собою такий яскравий приклад "ватників". От, тобто вони повелися на всю цю російську пропаганду абсолютно чесно, коли ми пропонували, там, до нас у Київ приїхати, щоб перечекати, ну, поки там ідуть воєнні дії і все таке, то сестра, нічого не сказавши, просто з сім’єю дременула до Росії, мати видала фразу: «Нам від вас нічого не треба», ну, важкувато було. От… кожен день, зрозуміло, починався з того, що читалися новини, кожен день постійно в стресі, постійно шукав якусь інформацію. Ну, мабуть, тоді пів-країни так жило. Ну і пробував подаватися, якісь заявки в батальйон «Донбас», ще кудись дзвонив, з того боку відповідали: «Так, так ми вас запишемо», ну, ніхто не передзвонював. От, а мене це все дуже сильно гнітило, дуже сильно давило. От… і десь уже влітку я остаточно не зміг уже боротися із совістю, хоча було дуже страшно і поговорив з жінкою, кажу: «Так і так, сонечко, я більше не можу, я, мабуть, буду іти добровольцем, бо страшне коїться, а я вже не витримую». І, за що я їй страшенно вдячний, вона пішла назустріч. Єдина умова, яку вона мені поставила - це не брехати. Каже, все, абсолютно… не казати, що я там десь на полігоні або іще щось, а говорити все як є. Якщо є якісь проблеми, то прямо про це говорити. Ну, в принципі отак.
От, мені тоді, як камінь з душі звалився, і тут я в мережі побачив відеозаклик комбата новоствореного батальйону, 11-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь». Він закликав іти добровольцями до них. І давалися контакти, як виявилося, це були волонтери, група волонтерів, яка обслуговувала цей батальйон, взялася повністю йому помагати і в тому числі організаційно помагали з добровольцями. Тобто люди зверталися до них, з ними проводилася співбесіда. Якщо видно було, що людина підходить, що, в принципі, рішення прийнято свідомо, то далі вони дуже швидко, там, я не знаю, на яких вони домовленостях це робили, вони організовували всі документи по воєнкоматах. От, ну, я прийшов на співбесіду, навіть попав на якесь інтерв’ю там, там брали для якогось каналу, не пам’ятаю, от, на співбесіді. Ну, те ж саме, що зараз ось Вам, розказував, те ж саме і там розказав. Звісно, спитали, чи був в армії, звичайно, відповів, ні, не був; чи маю досвід, ні, не маю; «ну, гаразд Ви нам підходите». От, і буквально за кілька днів, мені уже треба було збігати там якісь довідки взяти, ті, ті, ті. При чому, що цікаво, довідки доводилося оплачувати з власної кишені. Тобто самі воєнкомати на зустріч абсолютно не йшли. Не можна сказати, що ставили палки в колеса, але, ну, не було такого, що воєнкомати старалися залучити людей до війни. Отак.
Швиденько, буквально за тиждень зібрали всі документи, пройшов медкомісію, там те се, п’яте-десяте і сказали: «7-го числа, 7-го серпня 14-го - виїзд, виїзд в частину». У призначений момент прийшов на збірний пункт, це поліграфічне підприємство, там десь, на Подолі. По-моєму, Мегаполіграф називається. От, таких, як я, там було десятки півтора нас, добровольці, більшість - мешканці Києва. Дуже цікавий момент - варто зазначити, що більшість добровольців, які були в нашому батальоні, вони були киянами і вони були із вищою освітою. Це отой жарт про те, що середній ополченець має дві відсидки, а середній доброволець український має дві освіти вищих. Воно дійсно справдилось. От, і нас посадили в бусики з поліцією, тоді ще міліцією, повезли. Куди ми їдемо, ми точно не знали, аж гульк… ну, там перезнайомилися по дорозі, хороші хлопці всі були, деякі навіть з дуже серйозними званнями, там, серед нас, наприклад, був полковник СБУ у відставці, якого не взяли в батальйон, бо під нього, під його звання не знайшли посади. От такий от ідіотизм. Ну ладно, то ремарка.
І приїхали ми прямісінько у Дебальцево, щойно-щойно звільнене, буквально 2-3 дні, як його звільнили наші війська, і ото ми туди приїхали. Це був маленький, перший мабуть шок. Що ми, все ж таки, думали, що нас хоча б на пару тижнів закинуть кудись, на якийсь полігон, десь навчать принаймні. Хоч стріляти, я не знаю, зі зброєю поводитися. Ні, ми приїхали прямо туди з корабля на бал.
От, батальйон був, звісно, недоукомплектований. Прямо на місці там... хто не був в армії, а таких серед нас, от таких нас добровольців, була більшість, прямо там прийняли присягу, от, і мене призначили до роти вогневої підтримки СПГ-шником. Я його, я цю шайтан-трубу ніколи в житті не бачив, що це таке, не знав, там, доводилося качати з Інтернету якісь описи, щоб якось познайомитися. Варто зазначити, що в бойових умовах я так жодного разу і не вистрілив з нього.
- Чому?
- Коли ми намагалися, там був момент, коли ми намагалися, поміж боями, навчитися з нього стріляти, він виявився… ну, спершу, там, пару пострілів зробив, а потім там у нього щось поламалося, він перестав стріляти. Це по-перше, а по-друге, я його просто ненавидів, бо воно важке... ми з ним, з напарником... власне, той, хто порадив звернутися до мене, зі Шльомою... ми носилися, як дурні зі ступою... воно було важке, незручне і в разі серйозних бойових дій навряд чи воно, ця зброя, ну, була б корисна. Ну, коротше, не лягло в руку, що називається.
І в Дебальцево ми пробули, щоб не збрехати, по-моєму 3 дні, а тоді, от тільки-тільки нам зброю особисту видали, автомати, там перший раз я заступив на пост, стояв варту, от, а зранку нас піднімають по тривозі, саджають там, швиденько там, застрибуємо на БТРи і поїхали. Куди поїхали, ніхто не знає, поїхали. Виявилося, що ми пішли в наступ. От, це вже по дорозі ми так дізналися. Наступ був ніякий. Тобто ми приїхали під якесь село, почули там, ну, одна частина колони, невеличка, колона розділилася, одна частина пішла в один бік села, друга - в другий. От, якісь там пару пострілів прозвучали і, власне, все. Отак ми звільнили село, не село, а називається "станція" Фащівка, це недалеко од Дебальцева. Ніякого спротиву, нічого такого не було, ми всі звісно були перелякані, на адреналіні, але факт в тому, що нічого не було. Тоді в принципі не було суцільної лінії фронту, були спорадичні якісь… тут їхні війська, тут - наші війська, тут перемішалися, ну, мішанина була страшенна тобто. Ми, як виявилося, зайшли в глибокий, не те, щоб тил, в глибоку… за їхні позиції, можна так сказати. Спробували іще парочку сел отаким же чином звільнити, але в одному селі нас місцеві мешканці попросили вийти, бо вони боялися обстрілів, і наш комбат погодився поки що туди не заходити, в другому селі там чимось не сподобалися йому позиції, сказав, не будемо тут затримуватися. От, і в принципі оце ми туди зайшли і туди зайшов за нами весь уже батальйон з усіма службами, з усім, ну, все ж таки техніки було багато і все таке. От, розмістилися. Розмістилися по-дурному, воювать ніхто не вмів, навіть офіцери, навіть комбат, якого дуже любили, дуже поважали, видно було, що абсолютно ніяких… досвіду ніякого нема і розуміння, що робити, теж нема. От, перша і найголовніша була помилка - це поставили техніку всю гуртом в одному місці, там на якійсь автобазі. От, вночі, точно пам’ятаю, що через нас літали якісь «Гради». Хто, по кому бив, важко сказати. Можливо по наших, можливо - наші. Скоріше, все-таки по наших стріляли, але через нас перелітало. Хоча ми так добряче напудили від цього всього, от, а на ранок, це було 15-е серпня, на ранок наш комбат з кількома розвідниками, поїхали кудись на розвідку, попали в засідку, комбат загинув і з ним загинули іще двоє хлопців. Отак… отак почалася наша серйозна служба, коли обезголовлений батальйон, всі в розпачі, всі абсолютно з квадратними очима - не знають, що, де і як, що далі робити, куди бігти, ну, повна була неясність, повна, ну, всі в ступорі були.
Пару днів ми постояли там у Фащівці, а далі штаб батальйону почав розсилати, розосереджувати в принципі наш батальйон по різних населених пунктах. Тобто туди взводик, туди півзвода, туди іще півзвода, туди іще когось, туди, там на якийсь терикончик там поставили десяток людей, бо терикон нависав над якоюсь дорогою і треба було цю дорогу боронити. І таким чином… таким чином нас зі Шльомою прикомандирували до одного із мотопіхотних взводів, який послали в село Уткіне. Це на під’їздах до Перевальська, до Алчевська, там недалеко. От, ми в це село зайшли тихо-спокійно, на другий бік села став іще один взвод, наші сусіди. Перший день там пройшов спокійно, другий теж, по-моєму, спокійно, а дальше ми почули стрілянину, це на той наш взвод напоролись якісь, чи то, ну, гібриди якісь. От, там був бій, їх намагалися штурмувати, ми були зі свого боку, сиділи тряслися і готувалися до великої війни, по нас потім кілька днів іще проводили мінометний обстріл, більше ложилося не по нас, звичайно, а по селу, от, але нас там ніхто так і не зачепив. Той взвод нормально відбив атаку, начебто все нормально. От, що цікаво - з Уткіна запам’яталося, це те, що саме село там, на такому пагорбі знаходиться і з нього далеченько, так кілометрів на 10 мабуть довкола видно. Видно було дорогу, по якій… ну, це називається рокадна дорога, по якій постачання гібридних сил в Алчевську, одержувала боєприпаси, там ще щось, ще щось. То постійно по ній техніка моталася, по цій дорозі. І неподалік од цієї дороги село якесь, я на жаль, не пам’ятаю назви. Наших військ там гарантовано не було. Але це село протягом от всього тижня, що ми там стояли, щодня утюжили артилерією і минометкою. Чому, ніхто не знає. Селу дісталося дуже сильно. Так, як нам було видно, що там горіло хат багато. Чому? Може це помилка якась була, може вони вважали, що там наші війська стоять, може по дурості. Ну, знаєте, що я можу гарантувати. З того боку проти нас воюють не нелюди, не абсолютні там якісь почвори, які всіх хочуть знищити. Там такі саме люди. Серед них більшість ідіотів, це безумовно. Але там процент от саме звірів, звір’я, був не такий вже й високий. Тобто гадати, що вони навмисно знищували якесь село з мирними мешканцями - це найменш вірогідно.
От… Стояли ми, як я вже сказав, в Уткіно тиждень, а потім нам прийшов наказ кудись висуватися, нашому взводу. Як потім виявилося, що цей наказ спершу іншому взводу були дали, вони пішли його виконувати, по дорозі напоролися на дозор гібридів із трьох чоловік, цілий взвод, перестріляли їх, але дуже злякалися, розвернулися, сказали, що нікуди не підуть. Там навіть якісь судові… потім пішло в прокуратуру воєнну, я не знаю, чим це закінчилося і чи закінчилося. Ну, коротше отакі от були ситуації, коли відмовлялися люди воювати через страх, через нерозуміння ситуації і все таке. От, і нашому взводу цю задачу поставили: задача стояла в тому, щоби ота дорога, про яку я казав, її треба було перерізати. Перекрити, щоб перекрити постачання в Алчевськ. І ми пішли в селище називається воно... називається воно... вилетіло з голови, на жаль, короче, воно біля містечка Петровське, там є такий, воно навіть не райцентр, а просто велике пгт Петровське, і от біля нього в селі... туди зайшли ми. А, згадав, село Федорівка. Зайшли ми туди одним взводом і нам... а, ні, поки що одним взводом без нікого. Тут я мушу сказати, молодець, в перший раз я оцінив нашого взводного, я не буду називати його ім'я, якщо він сам захоче, потім колись розповість. Але я його дуже поважаю, це прекрасна людина. І це перший раз, коли я оцінив його, в принципі, офіцерські здібності. Він, як тільки ми зайшли, з нами були ще представники нашого штабу батальйонного, от вони пішли одразу спілкуватися там із місцевими, щоб дізнатися обстановку, там, що відбувається, там все таке, п'яте-десяте. А він, ну, знав просто своє діло, він взяв так: "Ви троє ідете в цю сторону, ви четверо ідете в ту сторону, ви - туди, туди, туди..." Коротше порозсилав пікети, це можна назвати так. От, ну десь із годинку ми там стоїмо на окраїні цього села, ще не знаємо, що, де і як, ми навіть не уявляли, карт у нас не було, тоді інтернет там не працював, взагалі з зв'язком було дуже погано, от, ми абсолютно собі не уявляли, де ми, що відбувається довкола, яка ситуація взагалі на фронті, мішанина, хаос був страшенний, от, і, ну я ж кажу буквально через годинку, чуємо стрілянину зі сторони дороги. Кілька нас хлопців, буквально шестеро по-моєму із власне взводним стрибаємо на БТР, мчимо туди і вписуємося, вливаємося в бій, це було наше... тобто обстріл ми уже переживали, а оце був наш реальний бій перший.
Що там за ситуація була... хлопці, яких послали вглиб села, вони вийшли власне на цю саме дорогу, знов-таки, не розуміючи ні задачі, нічого, ну і що, вийшли на дорогу, ну що треба робити - треба перевіряти машини. Одна машина, друга, третя, ну і, зазвичай, класика: подивитися капот, подивитися документи, все таке... от, і таким же чином вони бачать, що їде бусик із якимось КАМАЗиком, там сидять люди в камуфляжі, от, вони руку піднімають, їм люди в камуфляжі теж рукою машуть із цього бусика, зупиняються, починають виходити і в той момент, що от уже пора починати розмову, думали, що це свої... один з хлопців наших помічає, ну, якусь символіку там чи стрічку там цю колорадську, чи щось, я не знаю, коротше, розуміє, про що мова, пересмикує затвор автомата, починає туди гатити, інші троє хлопців приєднуються до нього, ми підскочили в той момент, коли в принципі оговталися уже та сторона і зрозуміли, що проти них дуже малі сили і уже піднімалися в атаку, а там реально повний бусик був, ну, тобто, чоловік 15, мабуть, двадцять ворогів, от, і тут підскакуємо ми на БТРі, знов-таки всі перелякані, ніхто нічого не розуміє, стріляти оцей принцип над головою, знаєте, по-сомалійськи його іще називають, аби куди, кудись туди, здебільшого на звук орієнтуючись, всі бояться голову підняти, ну, стрілянина страшенна, там підключився сам бетер зі своїм важким кулеметом. Коротше, загорівся, що бусик, що цей КАМАЗ, в КАМАЗі виявляється везли цілу купу боєприпасів, вони почали вибухати, ворог під шумок цього всього відповзли-відійшли кудись туди в іншу сторону села, ну, така собі нібито перемога була. Скільки вони при цьому втратили, ми не можемо судити, ну, напевне, кілька чоловік там було вбито. Напевно, багато поранених було, бо потім ми вивчали там, сліди криваві були, добряче крові розлилося.
От, і ми на радостях, що вау, бойове хрещення пройшли, вертаємося назад усі до всього взвода там, туди, ну так, на підйомі, на адреналіні, у всіх знову-таки квадратні очі, а слід зазначити, що ворог у нас був серйозний якийсь, вони оговталися від цього розгрому, що ми їм учинили і дальше вони нас обійшли з трьох боків. Ми, як лопухи стоїмо там, цигарки куримо, балакаємо, а вони малими силами, але оточили нас і одночасно почали стрілянину з трьох боків з кулеметів, автоматів, снайперська гвинтівка там явно була, бо прилітало, і АГСом почали нас накривати - автоматичний гранатомет Симонова, ну, це маленькі гранатки такі, найкраща зброя в цій війні, піхотна, я вважаю, що це най-най-найрезультативніша зброя цієї війни. Почали вони нас накривати. Ну і що, і ми - доблесні захисники під час цієї стрілянини перелякані зібралися і втекли. Отак закінчився перший день нашого бойового хрещення. У нас був один, одного хлопця поранено з кулемета в ногу. Це в принципі всі наші втрати були того дня.
От, і ми ж такі, думаємо, вау, ми таке пережили, ніхто такого більш не переживав, ніхто ж нас нікуди більше не пошле, нам треба перепочити, Ага, нам тут же кажуть: "А чого це ви полишили позиції? Що це таке?" Короче, завтра ідете туди назад. І ми похнюплені такі, як на заклання, наступного дня знову поїхали, при чому приїхали пізненько, намагалися найти якісь вигідні позиції довкола цього села, кружляли-кружляли довкола нього, врешті-решт стали просто поперек дороги, в саме село всередину не заходили, а ворог малими силами там був присутній, бо нас прямо із села обстрілював якийсь снайпер, знов-таки нерезультативно, нікого не поранив, нікого не вбив, але тримав нас постійно в напруженнні. От, стали ми там, перерізали дорогу цю рокадну, при чому ми зупинилися вже пізно-пізно вночі, а тоді це серпень, перші заморозки, а ми в легкій формі, ну, коротше і мерзнемо, і з переляку дрижимо, і вже прощаємося з життям, уже зрозуміли, що ми глибоко в позиції ворога зайшли, що і з того, і з того, з двох боків нас - власне, супртивник. Всю ніч слухали, бачили заграви з боку Луганська, там до Луганська, якщо не помиляюсь, ну, буквально було кілометрів сорок, недалеко було, наші в цей час, наші штурмували... забув, забув, як там... ну, намагалися Луганськ взяти в оточення, і майже замкнули оточення, оці от бої ми спостерігали, ну просто заграви на небі і слухали вибухи звідти доносилися, от. Вранці нас ніхто не штурмував, ми вже там якось очуняли, прийшли до тями, почали позиції готувати, нам прислали підкріплення, підкріплення: іще один взвод з нашого батальйона, молодці хлопці, і пару десятків ВВ-шників, які дуже швиденько сказали: "Ми, взагалі, ми міліція, а не війська, і нам тут робити нічого і втекли". Потім їх хтось на півдорозі завернув, вернув назад, але потім, коли почалися серйозні обстріли, вони, знов-таки втекли, от отаке-от.
От, стояли ми там... стояли ми там, ну, приблизно два, трошки менше трьох тижнів, можливо днів з десять. Було кілька серйозних мінометних обстрілів. Ми, як я потім дізнався, що ми не просто там стояли, не просто перерізали цю артерію, а іще і наводили нашу артилерію, там, у цьому Петровському був пороховий завод і ми наводили нашу артилерію на цей пороховий завод. Чи вдалося його як слід знищити, я не знаю, літали над нами серйозні штуки типу "Смерчів", один навіть прямо над нами вибухнув і хлопця одного поранило, от, було, якщо не помиляюся, три піхотних… спроби піхотних атак на нас, коли так півмісяцем нас оточували, якими силами, я не можу сказати, бо ми не бачили супротивника, там взагалі майже вся війна ведеться на звук. Рідко-рідко хто може похвалитися, що бачив ворога, от.
Атаки були відбиті, скоріш за все нас штурмували теж не дуже великими силами, але, от, що треба зазначити, ворог мав ініціативу. Тоді, в 14-му році вони мали ініціативу, вони були нахабнішими, і на цьому нахабстві, користуюись хаосом в нашій армії, в наших силах, користуючись отими ситуаціями, що я казав, - хтось розвертався і тікав, і так дальше, - вони, в принципі, виконували свої задачі. Знов-таки за цей період у нас втрат не було, один у нас був легко поранений. І то, я ж казав: "Смерчем", який розірвався прямо над нами. Хоча, ну, я не знаю, який янгол нас зберіг, прилітало нам дуже серйозно. І деякі моменти, ну я можу сказати, що буквально там у кількох кроках від мене і АГСи рвались, і міни лягали, ми там заривались в якісь, знайшли величезну яму, яку, ну, місцеві жителі використовували як смітник, і от ми заривалися в це сміття. Отак от бувало.
От і… це був кінець серпня, ми ще не знали ні за Іловайськ, ні за те, що коїться на інших ділянках фронту, взагалі, що відбувається, ну, звичайно, тоді повністю всі війська, вони були вражені зрадофілією, що нас усіх покинули, нас всіх зрадили. Ну, коротше, я так думаю, що абсолютно в кожній частині більшість солдатів ремствували таким чином.
От, і в якийсь момент вночі, без... зараз секундочку... без попередження, без пояснень, що, де і як, ми… нам різко надходить наказ зніматися і вертатися на свої старі позиції. Чому така паніка, чому так різко, ніхто не розумів, це ми потім дізналися про катастрофу в Іловайську, про, в принципі, те, що весь фронт тоді розвалився, це ми дізналися вже постфактум. Тоді просто серед ночі доводилося збиратися, звичайно, там цілу купу всього позалишали, от, там сталася ситуація, за яку мені дуже соромно: наш СПГ-2, щоб, ну, бути... оперативно можна було стріляти, він був заряджений, і він був заряджений гранатою, з якої було знято чеку, от, тобто, ну там, такий ковпачок, просто взяти із собою цей боєприпас не можна було, треба було його кудись розрядити і ми пальнули кудись туди, загорілася трава і ця пожежа перекинулася, власне, на саме село. Я не знаю, чи горіли там хати, чи ні, місцеві, звісно, весь час перебували там десь у підвалах сиділи. Ну, над ними прямо війна іде, от, ну, короче, мені дуже соромно за цей момент. Надіюся, надіюся, що ніхто серйозно не постраждав. От…
Знялися ми з цих позицій, спішно поїхали, виявляється, поїхали, ну, ми проковзнули-прошмигнули по дорозі, яку гібриди не перерізали, а всі інші під'їзди до нас були перекриті ними. Ну, ми дійсно стояли в оточенні. От, але змогли знов-таки без втрат поїхати і втрати у нас були в техніці не тому, що нас підбили, а тому що техніка була старезна, не заводилась, і спершу в нас одна з машинок якихось там волонтерських, не завелась, і ми ледь не залишили там хлопця, який, придурок, просто намагався цю машину якось завести і залишився, колона вже пішла і ми вже на півдороги, знов-таки другий раз, коли я оцінив нашого взводного, коли - «Так, а де такий-то», а нема - ну, в принципі, можна говорити ім'я, він загинув потім. Ладно.
Коротше, швиденько розвертаємо бетер, там хто найсміливіший, стрибаємо на бетер, вертаємо назад, короче, забрали ми того хлопця. Потім у нас загорівся автобусик, довелося його спалити к чертям, от, відійшли ми назад у те саме Уткіне, звідки туди висувалися, і дальше продовжуємо рухатися, ну, ми ж думаємо, що вертаємося до свого батальйону, відпочинемо там сяке-таке, ми ж такі воюваки страшенні. Ну, реально ми там нанесли втрати противнику і самі нікого не втратили, можна сказати, що повоювали якось, ну, із якимись результатами, от. Коли це їдемо-їдемо-їдемо-їдемооо, і заступник комбата з нами їхав, він іще не був, потім став комбатом, от, завозять вони нас в якесь село. Ми ж думали, що все, будемо відпочивати тут, все таке, а виявилося, що завезли нас, у як мінімум у таку саму сраку. Як потім виявилося, це був теж передок, хоча всі наші війська тоді відсунулися ближче до Дебальцева, покидали свої позиції. Ну, так просто спершу був великий наш мішок довкола Дебальцева, який ми тримали, а тут зменшили його значно, от, і наша, конкретно наша точка наступний місяць буде найгарячішою. Це було село Нікішине. Ну, тоді ми цього всього не знали, по дорозі, поки їхали, дізналися про новини: виявляється, що 29-го серпня штаб батальйону було обстріляно з "Градів", кілька пакетів прилетіли, прилетіли дуже-дуже влучно, короче, 29 одиниць техніки у нас погоріло, вийшло з ладу, було знищено, при чому там і свої боєприпаси рвалися, ну, пекло таке творилося, і знов-таки чудом ніхто не загинув, лише дев'ятеро поранених було. Оце та сама помилка, про яку я казав.
- Все разом стояло, та?
- Так, так, так. Вчилися воювати на власній сраці, вибачайте. І ми зайшли в Нікішине, це було 2 вересня. Село собі й село невеличке, кілометр, ну, 2 вулиці, які під прямим кутом перетинаються. Одна вулиця кілометрова, друга - кілометрова, і власне поля довкола. І стали ми в цьому Нікішино, навіть я, наскільки в мене не було ніякого досвіду, ніякого розуміння військової справи, я одразу сказав, що стали ми по-ідіотськи: ми стали на самому краєчку села, на в'їзді. Замість того, щоб контролювати село і держати його за спиною у себе, ми все село практично... ми заїхали буквально 200 метрів в нього... ми все село мали перед собою і довкола себе. Самі нічого не спостерігали, обстановки довкола не знали, сил, щоби розділити взвод і якось по... ну, по окружності це село, по околицях там поставити якійсь пости в нас не було, ну тобто ми там стояли, зайняли кілька покинутих хат, при чому чесно наш взводний у місцевих попросив дозволу. І місцеві, ну, звичайно, хто ж відмовить воякам, людям взагалі там зі зброєю, взагалі ніхто нічого не скаже. Тим не менше, ми там не мародерствували, нічого такого не було, і в закриті, наприклад, хати ми не вдиралися.
От, стали там, ну, почали спілкуватися з місцевими, дуже "ватне" населення, треба визнати, промиті пропагандою дуже сильно. Коли це буквально на третій день, якщо не помиляюсь, як ми там стояли, по селу прямо прилітає пакет "Града". Це ми вперше на собі відчули "Гради", ніколи з цим не стикалися. Ну, шоковані були, треба визнати, але, якось, знаєте, ми очікували чогось страшнішого. Тим не менше, по селу самому дісталося добряче, багато хат погоріло, були поранені серед місцевих мешканців, і, я так думаю, що там декого і не врятували, хоча ми там кинулися одразу доставити... ну, доставити цих поранених у Дебальцево в лікарню. Там, кому змогли наші хлопці, надали першу допомогу. Буквально все село і так було наполовину покинуте, а на наших очах виїхало, ну, буквально там іще майже половина, залишилось, ну, може на все село десяток жилих хат, в яких ще оставалися мешканці. От, і дальше мушу сказати, що дальше було десь із тиждень затишшя, нічого по нас не прилітало, ніхто не приходив, все було тихо-спокійно після цього "Града" і тоді ж підписалися перші Мінські, ну, ми якось надіялися, що це перемир'я триватиме.
От, навіть там були курйозні ситуації, типу того, що, ну, у нас був блок-пост, через який постійно їздили цивільні машини, просто люди на своєму транспорті тікали від війни, здебільшого, от… постачання в сторону Горлівки, в сторону Донецька їздило там, якісь тістечка туди возили, там. Ну, дійсно це виглядало дуже-дуже... довкола війна іде, а тут торти везуть до Горлівки. От… А, і дальше буквально кілометрів за три, десь там по дорозі стояв блок-пост гібридів, ну, сєпарів... і якось наші хлопці просто по приколу, жартома, із якимись, там у машину, яку перевірили, дали блок сигарет, сказали, передасте цим. Коли, наступного дня, з того боку їде машина, кажуть, вам тут передали: дістають величезного кавуна і кількох коропів здоровенних. Отакі навіть відносини були із ворогом. От… Але, але, всередині вересня почали нас обстрілювати мінометкою, 120-і міномети, було пару днів такі хороші обстріли були, у нас не вистачило сміливості висунутися, десь неподалік стояли ці міномети і їх можна було вичислити і раптовим нападом, в принципі, знищити, я так зараз гадаю. Тоді в нас не дістало сміливості, щоб просто піти і знищити їх, тож ми сиділи-потерпали. Знов-таки, техніці дісталося, ніхто з людей серйозно не постраждав, хоча вже з'явилися і поранені. От, і, і, і… після 2-х днів отаких серйозних обстрілів, 4-х навіть, пішла на нас піхотна атака, атака - це був перший серйозний бій. Тобто навіть те, що було до цього, з сильними боями можна не порівняти, бо бій тривав 6 годин з невеликими перервами, от, висадили ми тоді величезну кількість боєприпасів. Ну, сєпари взагалі були певні, що вони нам страшенні втрати нанесли, що в нас тільки поранених 37 чоловік було, це я потім... ми потім знайшли по їхніх пабліках там всяких. І ще сміялися, що не дістає 4-х чоловік, щоб 37 поранених було.
- Всіх...
- Так. Втрати у сєпарів були гарантовано, як мінімум 2 трупи, потім уже там закопували. Поранених у тих теж було багато, знаю, бо дивився їхні інтерв'ю, читав потім за цей бій, вони його добряче запам'ятали. Вони так думали так з кондачка нас взяти. Якось не очікували на серйозний відпір... От, ну, тобто ми з честю витримали цю першу атаку, дальше було іще кілька днів нас атакували, но уже не так агресивно, вони трошки зламали об нас зуби, а ми себе відчули, нарешті, відчули таки... знаєте, не просто уже переляканими зайцями, яким в руки зброю дали, а просто, ух ти, так ми ще й воювати вміємо. От, знову-таки треба віддати належне нашому взводному, він був молодчина, це його заслуга, що в нас не було поранених. Ну, поранені були, але дуже мало, що не було серйозних втрат, ніхто не загинув, і що він зміг втримати взвод від паніки, а ми були на грані паніки. Там були моменти, наприклад, ми сидимо, просто в очі одне одному соромимось подивитись, бо всі розуміють, що всім страшно, повз нас там проїжджають якісь там, я не знаю, хто, на Бехах, ну, наші хлопці, кричать, ну вибачайте: "Уйобуйтє, уйобуйтє... бо скоро тут страшно що почнеться". От, і він сам, як він казав сидів - перекусував арматуру задньою, 5-ю точкою, але він зміг сам власним авторитетом утримати нас від паніки. Оцей момент, це було дуже-дуже важливо. Буквально якоїсь капельки не вистачило для того, щоб всі кинулися навтьоки. Сєпари, зламавши об нас зуби, в Нікішиному, вирішили, що піхоту витрачати на нас неефективно і почалися серйозні обстріли зі ствольної артилерії. Причому, ну, до цього ми ніколи з ними не стикалися, виявилося, що це надзвичайно страшна штука. Оцей класичний свист снаряда, який летить в тебе, і били вони так знаєте, віялом, тобто все ближче-ближче-ближче кладуться снаряди. І ти розумієш, що через 1-2 залпи прямо в тебе прилетить, а покидати свій пост не можна і сидиш тіки вже прощаєшся з життям в такі моменти були.
Були... село покинули майже всі мешканці. Там залишилося дуже-дуже-дуже мало, ну, може 3, може 4 сім'ї, яким не було взагалі ні чим вибратися, ні куди вибратися. От. Багато худоби позалишали, ну і ходить корова недоєна, ремигає, ну, треба щось робити, бо скотині боляче. Що, ми вбивали і їли яловичину. Таке бувало.
Там я вперше стикнувся з злочином з нашого боку. Після того, як нас ото-от штурмували кілька днів поспіль, нас підсилили: нам прислали кілька хлопців там з протиповітряними засобами, бо ми бачили вертольоти серед ночі в стороні там Красного Луча, ми кілька ночей бачили, як там кружляли вертольоти. Ну і боялися повітряної атаки, от і ще якихось хлопців нам прислали там із Нацгвардії на підсилення. І от капітан із цих хлопців, яких нам на підсилення туди прислали, напився, а у нас з цим було жорстко. Наш взводний, ну, сказати, що абсолютно сухий закон у нас був, не можна, але випадки, щоб хтось напився хоча б до стану, що видно, що він випив, там були раз-два і все. А цей капітан напився, а йому... дуже багато людей повиїжджало поспіхом і позалишило своїх собак прив'язаними. От, а вони страждають від голоду, там виють, ну і взводний розпорядився, щоб сходили, кого... де собака підпускає, відпустили з прив'язі, а де не підпускає, просто пристрелили. От, і цей капітан з кількома хлопцями, вони пішли по селу, там якийсь дідок їхав на якихось "Жигулях", він, цей капітан йому крикнув "Стояти!", дідок звичайно не почув, коротше, він стріляв на ураження, вбив діда, от, знов-таки його забрала прокуратура, що там дальше, я не знаю. Ну, принаймні, прокуратура наша реагувала на такі випадки. Це теж позитивний момент.
І таким робом, під обстрілами, знову були атаки, ну, уже не такі щільні, не такі серйозні, як та перша, ми там з Нікішина простояли до самого початку жовтня і 3-го жовтня нас поміняли, поміняла 128 бригада.
От… отак закінчилися наша перша кампанія. Ну, ми там відійшли до Дебальцева, іще простояли, по-моєму, з тиждень десь під Дебальцевим і потім батальйон вивели на ППД в Десну. От, осінь була уже... ми провели осінь на ППД, хтось чомусь навчався, туди-сюди. Ми там їздили в Старичі з кількома хлопцями, училися... нові фахи... коротше, хто що міг, навчався, от. А у грудні, у 2-й половині грудня батальйон послали на нове завдання. Я перепрошую, буквально, хвилина, щоб трошки перевести дихання, я не знаю, може надто загрузив навіть.
Друга частина інтерв'ю: https://iskra75.livejournal.com/172584.html
Третя частина: https://iskra75.livejournal.com/172937.html