(no subject)
Я не можу зранку піднятися з ліжка, неначе всі два-з-чимось метри повітря моєї кімнати втискують, вкручують мене в матрац. Я шкодую, що тут лишилася. Люди роз'їхалися, місто холодне, в місті дощі. Я лишилася, бо чекала, що щось станеться, що станеться оте хороше. Я часом собі здаюся зачерствілою, цинічною, а все ще хочу вірити, що якщо я хотітиму чогось сильно-сильно, якщо я пройду всі ритуали, опинюся знову в тих місцях, в тих справах, то це здійсниться - я ж бо так сильно цього хочу. Але от все, треба сказати собі, шо це крапка, як би мені не хотілося домалювати їй хвоста, це крапка і пора збирати валізи і їхати геть. Якась нехороша людина забрала мою каструлю, і тепер в мене немає каструлі. Треба припинити злитися на неї, бо тепер у когось є каструля, і хай навіть цей хтось її не заслуговує, але все ж з каструлею краще, ніж без неї. Хай йому з нею щастить на хороші страви. Хай хоч комусь щастить.
Я часом лишаюся в універитеті до опісля півночі ( дім, дім, дім в стінах, в мурчанні комп'ютера, в кроках десь в нутрощах будівлі), намагаюся читати і мугукаю собі під носа bella ciao, bella ciao, bella ciao ciao ciao. А вечеряти ходжу в їдальню міського студмістечка. Університетську їдальню закрили на канікули, а ця, інша, щоразу вганяє мене в печаль. Я переживу гидку їжу, коли не сама. Але тут сама, їжа огидна, працівники злі і роздратовані. Я страшенно боюся роздратованих незнайомих людей, з якими доводиться мати справу, бо щоразу думаю, що це моя присутність їх дратує, що це я псую їм життя, що вони хочуть, аби я пошвидше забралася геть. Я вже стільки зим перезимувала, а все ще не можу позбавитися від потреби подобатися людям. Я люблю людей, що працюють в університеті. Вони добрі, вони усміхаються і знають, як мене звати. І часом говорять зі мною про різні речі. І вітаються, і питають, як справи. І заспокоюють, коли ти плачучи повертаєшся додому. Я знаю, що усміхатися нелегко. Іноді я сама думаю, що не можу вичавити з себе посмішку, що радше зникну, ніж зможу сказати "в мене все добре", але потім я все ж таки це переступаю. Для мене нема причин далі множити сум, хай він зупиниться в мені і не розповзається, не чіпляється в інших своїми бурими кігтями.
І от я прийшла туди зі своєю тарілкою - холодна вогка картопля і стейк з невідомої істоти, що багато бігала і померла своєю смертю, при цьому навіть після смерті намагаючися забрати з собою чи то пару зубів моїх, чи то пару зубців виделки. І в залі зразу кинулася мені в очі не-присутність; ех, ця дивна вибірковість, коли раптом все, що ти можеш сказати, чекаючи, про юрби перехожих - "там її нема", чи коли час теж проходить, наповнений не подіями, а відсутністю. Не-присутність, оточена людьми, до яких мені сьогодні байдуже. Збоку - дідусь в окулярах. І я сиджу над тарілкою з виразом всесвітньої туги на обличчі, а дідусь дивиться на мене, усміхається і підсовує мені тарілку з персиком. Я не хочу, беріть, беріть. Він теж, напевно, почував себе дуже самотньо і непевно серед шумних студентських компаній. Він казав мені, що не треба дивитися непорушно в одну точку, не бачачи нічого навколо - на все свій час, і ти ще колись дойдеш туди, де треба мати плани і знати, що буде далі. Я казала йому, як в Києві гарно восени, коли можна збирати в кишенях руді каштани і дивитися з Пішохідного моста, як внизу тече золотистий Дніпро. Виявилося, що він народився біля Аліканте, і казав мені, як йому бракує моря. Мені теж бракує моря, воно наче переслідує мене на вулицях. Він читав мені вірша, про ojos claros, serenos, а я йому про те, як дві феї плетуть сни дитині . Це, здається, втретє в житті мені читали вірші, і це вже точно єдиний раз, після якого не буде боляче. Потім я попрощалася і пішла геть з персиком в руці, вкотре розгублена перед всіма несподіванками, що іноді викидає мені життя. Випадкові зустічі і навмисні уникання, як же воно все переплелося і вросло мені під шкіру, шоб я не забула, на забула, не забула.
А вчора Париж святкував. Мільйон людей біля Ейфелевої вежі, люди всякі, великі, маленькі, добрі, насуплені, дорослі, сліпі, японці з фотоапаратами, американці без гамбургерів, маленькі дівчатка з кучерявим волоссям і бабусі в хустках. І я десь там, нервово кручу зелене намисто на шиї. В натовпу сотні лиць, і я люблю їх роздивлятися, я уявляю, що в них все добре, сімейні вечері, поцілунки і тримання за руки, написані вірші, я хочу, аби у всіх все було добре. Тільки б все було добре, я б для цього старалася. Феєрверк, як на мене, не кращий за наші, але люди йому раді. Я теж рада - адже радість легко передається. Після закінчення юрма, великий мурашник, розтікається на всі боки; мене кудись несе, і це приємно, ya yo no soy so, y меня её лицо, её имя, cвитер такой же синий, никто не заметил подмены; хто сьогодні повернеться додому і спатиме в моїй кімнаті, чи залишиться в ній щось від мене, чи все вимиє людський потік? А потім я поверталася на велосипеді. Знову жива, продовження свята не відбулося. Show must go on, але спектакль окончен, сьогодні розмазані по асфальту мізки і уламки костей, що схожі на крихітні бліді зірочки, в програму на включені. Як сумно, зате я їду майже прямо, і майже горда, а місяць круглий, як велика монета.
Знову про море. Його примарна присутність привиділася мені в Ліоні. Ліон схожий на Львів і на Будапешт і на Котор і трошки навіть на себе. Він такий білий-білий, що має десь мати порт з кольоровими рибальськими човнами; я це відчуваю носом, я бачу це очима, навіть мої пятки це знають, волочачися білими доріжками. Але ах, брехня, панове, моря там нема, море на південь, море далеко, але дух його в Ліоні повсюди. Можливо, це через сонце. І через річку такого неймовірного синьозеленого кольору, якого я в річок ніколи не бачила. Я вмощуюся на набережній, білій і пропеченій сонцем, і дивлюся, як брижиться вода. В Ліоні є памятник Луї Брайлю, тож тепер я вмію читати написане шрифтом Брайля. В Ліоні безліч односторонніх вузеньких вулиць, але я, ура-ура, пішохід і мене це не турбує. В Ліоні чудові горобці. Один намагався вихопити в мене з рук печенюшку, дурненький. Інший примазався до качок, яким діти кидали хліб, і раз за разом зависав нав водою, тріпочучи крилами геть як колібрі в спробі вихопити з води собі крихту. Ніколи такого не бачила, милий-милий горобчик. А потім я сиділа дві години в парку і дивилася на малюків. Малюки всякі, всіх розмірів, всіх кольорів, всіх рівнів гучності, тупочуть-пищать-ганяються за голубами! Піум-піум, яка ж я велика тьотя. Один, десь пяти-шестирічний, довго хитро дивився на мене збоку, потім підійшов до лавки навпроти, видерся на її спинку якимось хитромудрим способом, все ще не зводячи з мене очей, і так голосно "Мааа, ти бачила, ти бачила, що я вмію? Правда, круто?". І показав мені язика. Отак-то. А потім нєкій Сід (ггг,це було так мило: "- Сід? як Сід Вішес? "-Сід, ну як Сід-лінивець, знаєш?") намагався переконати мене, що в моїх очах він бачить розум. В милій ( аж до останньоі хвилини, коли мені довелося розвіяти його надії на продовження) розмові я майже дойшла до вокзалу, а там мої covoitureurs запізнилися на півтори години. І я сиділа і дивилася, як сновигають навколо сумчасті і валізчасті, і чудо-дядечко з кусачками втричі більшими, ніж в Ірисі, хоч і не такими жовтими, і всякі невидимі вокзальні духи. А потім ніч в дорозі, напівзасинання в машині, водій щасливий, бо я знала, де Бенін, і світанок тремкий, як павитунка.
А ще подумалося, що деякі люди присобачені. Особливо якщо собака - якийсь там пекінес, що з виглядом діловитої ковбаси перевальцем снує вперед, тягнучи за собою напівсонну хазяйку. Але більше людей прикочених. Здається, прикочені люди свою 'при' усвідомлюють краще, ніж присобачені. От наче це твій кіт, а правда ж іноді здається, що це ти його людина? Тепер думаю, ким би могла бути я. але, видно, доля така, що мені ні до кого 'при', і без різниці, з шерстю він чи без. Oтак і ходжу, відірвана як реп'яшок, тільки час від часу чіпляюся до якоїсь бідної душі. Колючка я.
А ще я, чуєте, я! на вихідних стрибала на батуті! І знову пропустила потяг - здавалося б, пора вже сприймати це як належна, а ні, я все ще після такого вся перемелена. А ще я думала про страусів. І думала, чи це такий різкий поворот назад, повернення, чи я просто зрослася з своєю новою шкірою і більше не помічаю, яка вона інша. Я би хотіла точно знати, що я змінилася, що все це було не дарма. В лютому я вірила, що можу змінити світ, що я інша і краща. В квітні я відчувала, що ну вже тепер все точно буде інакше. А тепер я вже не знаю, я знову не знаю, що тут я. Я так не хочу думати про це як поразку і їхати геть лише з думкою out of sight, out of mind і з бажанням просто поспати стосороквісім годин. Знову, знову я тягну себе вверх, штовхаю вперед. Як би знати, що все це не дарма?
П.С. Може, хтось знає: що треба для допуску в архіви?
Я часом лишаюся в універитеті до опісля півночі ( дім, дім, дім в стінах, в мурчанні комп'ютера, в кроках десь в нутрощах будівлі), намагаюся читати і мугукаю собі під носа bella ciao, bella ciao, bella ciao ciao ciao. А вечеряти ходжу в їдальню міського студмістечка. Університетську їдальню закрили на канікули, а ця, інша, щоразу вганяє мене в печаль. Я переживу гидку їжу, коли не сама. Але тут сама, їжа огидна, працівники злі і роздратовані. Я страшенно боюся роздратованих незнайомих людей, з якими доводиться мати справу, бо щоразу думаю, що це моя присутність їх дратує, що це я псую їм життя, що вони хочуть, аби я пошвидше забралася геть. Я вже стільки зим перезимувала, а все ще не можу позбавитися від потреби подобатися людям. Я люблю людей, що працюють в університеті. Вони добрі, вони усміхаються і знають, як мене звати. І часом говорять зі мною про різні речі. І вітаються, і питають, як справи. І заспокоюють, коли ти плачучи повертаєшся додому. Я знаю, що усміхатися нелегко. Іноді я сама думаю, що не можу вичавити з себе посмішку, що радше зникну, ніж зможу сказати "в мене все добре", але потім я все ж таки це переступаю. Для мене нема причин далі множити сум, хай він зупиниться в мені і не розповзається, не чіпляється в інших своїми бурими кігтями.
І от я прийшла туди зі своєю тарілкою - холодна вогка картопля і стейк з невідомої істоти, що багато бігала і померла своєю смертю, при цьому навіть після смерті намагаючися забрати з собою чи то пару зубів моїх, чи то пару зубців виделки. І в залі зразу кинулася мені в очі не-присутність; ех, ця дивна вибірковість, коли раптом все, що ти можеш сказати, чекаючи, про юрби перехожих - "там її нема", чи коли час теж проходить, наповнений не подіями, а відсутністю. Не-присутність, оточена людьми, до яких мені сьогодні байдуже. Збоку - дідусь в окулярах. І я сиджу над тарілкою з виразом всесвітньої туги на обличчі, а дідусь дивиться на мене, усміхається і підсовує мені тарілку з персиком. Я не хочу, беріть, беріть. Він теж, напевно, почував себе дуже самотньо і непевно серед шумних студентських компаній. Він казав мені, що не треба дивитися непорушно в одну точку, не бачачи нічого навколо - на все свій час, і ти ще колись дойдеш туди, де треба мати плани і знати, що буде далі. Я казала йому, як в Києві гарно восени, коли можна збирати в кишенях руді каштани і дивитися з Пішохідного моста, як внизу тече золотистий Дніпро. Виявилося, що він народився біля Аліканте, і казав мені, як йому бракує моря. Мені теж бракує моря, воно наче переслідує мене на вулицях. Він читав мені вірша, про ojos claros, serenos, а я йому про те, як дві феї плетуть сни дитині . Це, здається, втретє в житті мені читали вірші, і це вже точно єдиний раз, після якого не буде боляче. Потім я попрощалася і пішла геть з персиком в руці, вкотре розгублена перед всіма несподіванками, що іноді викидає мені життя. Випадкові зустічі і навмисні уникання, як же воно все переплелося і вросло мені під шкіру, шоб я не забула, на забула, не забула.
А вчора Париж святкував. Мільйон людей біля Ейфелевої вежі, люди всякі, великі, маленькі, добрі, насуплені, дорослі, сліпі, японці з фотоапаратами, американці без гамбургерів, маленькі дівчатка з кучерявим волоссям і бабусі в хустках. І я десь там, нервово кручу зелене намисто на шиї. В натовпу сотні лиць, і я люблю їх роздивлятися, я уявляю, що в них все добре, сімейні вечері, поцілунки і тримання за руки, написані вірші, я хочу, аби у всіх все було добре. Тільки б все було добре, я б для цього старалася. Феєрверк, як на мене, не кращий за наші, але люди йому раді. Я теж рада - адже радість легко передається. Після закінчення юрма, великий мурашник, розтікається на всі боки; мене кудись несе, і це приємно, ya yo no soy so, y меня её лицо, её имя, cвитер такой же синий, никто не заметил подмены; хто сьогодні повернеться додому і спатиме в моїй кімнаті, чи залишиться в ній щось від мене, чи все вимиє людський потік? А потім я поверталася на велосипеді. Знову жива, продовження свята не відбулося. Show must go on, але спектакль окончен, сьогодні розмазані по асфальту мізки і уламки костей, що схожі на крихітні бліді зірочки, в програму на включені. Як сумно, зате я їду майже прямо, і майже горда, а місяць круглий, як велика монета.
Знову про море. Його примарна присутність привиділася мені в Ліоні. Ліон схожий на Львів і на Будапешт і на Котор і трошки навіть на себе. Він такий білий-білий, що має десь мати порт з кольоровими рибальськими човнами; я це відчуваю носом, я бачу це очима, навіть мої пятки це знають, волочачися білими доріжками. Але ах, брехня, панове, моря там нема, море на південь, море далеко, але дух його в Ліоні повсюди. Можливо, це через сонце. І через річку такого неймовірного синьозеленого кольору, якого я в річок ніколи не бачила. Я вмощуюся на набережній, білій і пропеченій сонцем, і дивлюся, як брижиться вода. В Ліоні є памятник Луї Брайлю, тож тепер я вмію читати написане шрифтом Брайля. В Ліоні безліч односторонніх вузеньких вулиць, але я, ура-ура, пішохід і мене це не турбує. В Ліоні чудові горобці. Один намагався вихопити в мене з рук печенюшку, дурненький. Інший примазався до качок, яким діти кидали хліб, і раз за разом зависав нав водою, тріпочучи крилами геть як колібрі в спробі вихопити з води собі крихту. Ніколи такого не бачила, милий-милий горобчик. А потім я сиділа дві години в парку і дивилася на малюків. Малюки всякі, всіх розмірів, всіх кольорів, всіх рівнів гучності, тупочуть-пищать-ганяються за голубами! Піум-піум, яка ж я велика тьотя. Один, десь пяти-шестирічний, довго хитро дивився на мене збоку, потім підійшов до лавки навпроти, видерся на її спинку якимось хитромудрим способом, все ще не зводячи з мене очей, і так голосно "Мааа, ти бачила, ти бачила, що я вмію? Правда, круто?". І показав мені язика. Отак-то. А потім нєкій Сід (ггг,це було так мило: "- Сід? як Сід Вішес? "-Сід, ну як Сід-лінивець, знаєш?") намагався переконати мене, що в моїх очах він бачить розум. В милій ( аж до останньоі хвилини, коли мені довелося розвіяти його надії на продовження) розмові я майже дойшла до вокзалу, а там мої covoitureurs запізнилися на півтори години. І я сиділа і дивилася, як сновигають навколо сумчасті і валізчасті, і чудо-дядечко з кусачками втричі більшими, ніж в Ірисі, хоч і не такими жовтими, і всякі невидимі вокзальні духи. А потім ніч в дорозі, напівзасинання в машині, водій щасливий, бо я знала, де Бенін, і світанок тремкий, як павитунка.
А ще подумалося, що деякі люди присобачені. Особливо якщо собака - якийсь там пекінес, що з виглядом діловитої ковбаси перевальцем снує вперед, тягнучи за собою напівсонну хазяйку. Але більше людей прикочених. Здається, прикочені люди свою 'при' усвідомлюють краще, ніж присобачені. От наче це твій кіт, а правда ж іноді здається, що це ти його людина? Тепер думаю, ким би могла бути я. але, видно, доля така, що мені ні до кого 'при', і без різниці, з шерстю він чи без. Oтак і ходжу, відірвана як реп'яшок, тільки час від часу чіпляюся до якоїсь бідної душі. Колючка я.
А ще я, чуєте, я! на вихідних стрибала на батуті! І знову пропустила потяг - здавалося б, пора вже сприймати це як належна, а ні, я все ще після такого вся перемелена. А ще я думала про страусів. І думала, чи це такий різкий поворот назад, повернення, чи я просто зрослася з своєю новою шкірою і більше не помічаю, яка вона інша. Я би хотіла точно знати, що я змінилася, що все це було не дарма. В лютому я вірила, що можу змінити світ, що я інша і краща. В квітні я відчувала, що ну вже тепер все точно буде інакше. А тепер я вже не знаю, я знову не знаю, що тут я. Я так не хочу думати про це як поразку і їхати геть лише з думкою out of sight, out of mind і з бажанням просто поспати стосороквісім годин. Знову, знову я тягну себе вверх, штовхаю вперед. Як би знати, що все це не дарма?
П.С. Може, хтось знає: що треба для допуску в архіви?