(no subject)
Ну от, я таки повернулася.
Виснажена фізично, але ще більше морально. Навіть не віриться, що минуло всього лише два дні.
Подорожі мають дивну здатність виступати вододілом, межею, розривом. Ти покидаєш дім - і повертаєшся іншим. Умова - переночувати деінде, так що навіть два дні виштовхують тебе зі звичних кроків, усміхів і слів. Здається, ніби мене тут не було вічність, і я не розумію, чому люди мене ще памьятають, чому на деревах все ще листя і чому нічого ззовні не змінилося.
Ззовні все те ж, але тепер я ношу в себе всередині щось нове, колюче і дражливе, що не даватиме мені заснути вночі. Позавчора я проговорила з людиною сім годин, сім безперервних годин, і зараз мені здається, що в мене не лишилося більше слів. Треба обережно ростити нові.
Я добиралася дивно, як завжди. Приїхала в Лілль, місто, де стіни будинків обтесані вітром, а люди м'які та усміхнені. Пропустила мій перший потяг, бо на вокзал прибігла мишка - маленьке маусіто - і бігала колами, а іноді завмирала, крихітна налякана бідося. І я хотіла її зловити і винести надвір, поки іїї хтось не розтоптав, бо це було б так сумно, а потім враз зрозуміла, що мій потяг, упс, пішов. Мій другий потяг, як виявилося, був скасований, тому що якась частина працівників страйкувала. Один-єдиний поміж всіх рейсів, і за якимось іронічним вибриком всесвіту це був саме мій потяг. На третій я щасливо встигла, хоч і нервувалася, бо спізнювалася вже на дві години. Щастя було недовгим, бо на півдорозі виявилося, що це не той поїзд, і їду я не в Гент, а в Брюгге. І от я в поспіху вискочила на якійсь станції, і мала чекати ще годину на потяг до Генту, а місто таке, що без сліз і не подивишся. Сіре, пусте, обдерте. Зате Гент ах-ах, я би там жила.
Я вже щоразу чекаю, що піде не так. Це було б дивно, якби мені вдавалося ніде не нашкодити і нічого не заплутати. Я ж майстер уявного макраме, я ненароком сплітаю зі звичних і легких подій якісь нерозривні сітки, з яких потім довго намагаюся видряпатися. І тепер наче я зверху, але сиджу з ледь важким серцем, бо це було неймовірно прекрасно, але я не можу більша про це говорити.
Зате нарешті вийшло сонце!
Виснажена фізично, але ще більше морально. Навіть не віриться, що минуло всього лише два дні.
Подорожі мають дивну здатність виступати вододілом, межею, розривом. Ти покидаєш дім - і повертаєшся іншим. Умова - переночувати деінде, так що навіть два дні виштовхують тебе зі звичних кроків, усміхів і слів. Здається, ніби мене тут не було вічність, і я не розумію, чому люди мене ще памьятають, чому на деревах все ще листя і чому нічого ззовні не змінилося.
Ззовні все те ж, але тепер я ношу в себе всередині щось нове, колюче і дражливе, що не даватиме мені заснути вночі. Позавчора я проговорила з людиною сім годин, сім безперервних годин, і зараз мені здається, що в мене не лишилося більше слів. Треба обережно ростити нові.
Я добиралася дивно, як завжди. Приїхала в Лілль, місто, де стіни будинків обтесані вітром, а люди м'які та усміхнені. Пропустила мій перший потяг, бо на вокзал прибігла мишка - маленьке маусіто - і бігала колами, а іноді завмирала, крихітна налякана бідося. І я хотіла її зловити і винести надвір, поки іїї хтось не розтоптав, бо це було б так сумно, а потім враз зрозуміла, що мій потяг, упс, пішов. Мій другий потяг, як виявилося, був скасований, тому що якась частина працівників страйкувала. Один-єдиний поміж всіх рейсів, і за якимось іронічним вибриком всесвіту це був саме мій потяг. На третій я щасливо встигла, хоч і нервувалася, бо спізнювалася вже на дві години. Щастя було недовгим, бо на півдорозі виявилося, що це не той поїзд, і їду я не в Гент, а в Брюгге. І от я в поспіху вискочила на якійсь станції, і мала чекати ще годину на потяг до Генту, а місто таке, що без сліз і не подивишся. Сіре, пусте, обдерте. Зате Гент ах-ах, я би там жила.
Я вже щоразу чекаю, що піде не так. Це було б дивно, якби мені вдавалося ніде не нашкодити і нічого не заплутати. Я ж майстер уявного макраме, я ненароком сплітаю зі звичних і легких подій якісь нерозривні сітки, з яких потім довго намагаюся видряпатися. І тепер наче я зверху, але сиджу з ледь важким серцем, бо це було неймовірно прекрасно, але я не можу більша про це говорити.
Зате нарешті вийшло сонце!