(no subject)
Зранку ви вперше в житті катаєтеся на мотоциклі, в обід допомагаєте садити коноплю, а ввечері годину сидите у відділі невідкладної допомоги - хіба це не прекрасні канікули?
Я повернулася!
Це були такі, ні, ТАКІ 10 днів, шо якби не смертельна втома, мені б зараз було дуже сумно. Зелена Бретань і море, море, море, я вас люблю. Люблю скелі, маяки, камяні будинки, овець, але найбільше - людей. Вони хороші!
Мої перші каучсерфери, пара років по 50, настільки милі, що проїжджають 60 кілометрів, щоб мене забрати з дому друзів. В основному вони подорожують через Servas - набагато старішу і серйознішу організацію за Couchsurfing. Це справді організація, для вступу в неї треба пройти інтерв'ю, щоб довести свою мотивованість, ну і взагалі все набагато серйозніше, "там люди не сприймають це як безплатний готель, не те шо іноді тут". Їхня донька вчилася в школі, де мова викладання - бретонська, хоч бретонською як основною мовою зараз розмовляє хіба шо пару людей (але про це буде далі ). Я вирішую прогулятися до Бресту, три години туди три назад, повертаюся з майже залізними ногами і бац - забула адресу. Забула адресу, точно не пам'ятаю, як виглядає будинок, але знаю, що я зранку виходила з якогось закапелку, я кругами обходжу водонапірну вежу - мій єдиний орієнтир, броджу провулками навколо, там немає ні душі, минає майже година, я в розпачі придивляюся до жандармерії неподалік. "Добрий день, пане жандарм, я загубилася!" На щастя ( чи на жаль) від такої зустрічі мене рятує хазяїн, шо виходить на подвір'я, я його впізнаю, я врятована. Ввечері він мені показує, як працює кінотеатр, де він добровольцем крутить фільми, а зранку відвозить в Брест - на мотоциклі! Ииии, це ж як американські гірки, хіхі!
Я їду з Бресту на північний берег через covoiturage - систему, де можна знайти водіїв (або пасажирів), з якими тобі по дорозі. Зранку було похмуро і холодно, і я ледве не плакала, думаючи, що от вона, справжня сувора Бретань ( "іноземець прибуває у Бретань, а там - дощ і туман і холод. Ну він і питає місцевого жителя, чи буває там хороша тепла погода, на що бретонець відповідає "Не знаю, я тут всього вісімнадцять років живу" - саме так мені описували бретонську погоду). Але до полудня розвиднюється, і життя налагоджується. Мій водій просто чудовий, ми розмовляємо про мови, про Пабло Неруду, співаємо bienvenida a Tijuana, bienvenida mi amor. Кожного дня він їздить з Нанту в Брест, і далі в Сен-Брійо, доставляючи якісь продукти в магазини, а при цьому розказує мені, шо "ну для мене етнологія - це щось типу Леві-Стросса", і в мене виникає невеликий когнітивний дисонанс. Потім він каже, що в нього в Сен Брійо є хороший друг, який нас обох запрошує на обід, і я просто маю з ним зустрітися. Друг живе в крихітному кам'яному будиночку з синіми віконницями, лише одна кімната внизу і маленька кімната на горищі. В нас справжній бретонський обід - galettes bretonnes і сидр, а потім я допомагаю господарю висаджувати в горшечки пророслі конопляні зерна, а потім він везе мене до моря, яке сьогодні синє-синє. Я тут народився, я тут виростав, він каже. Мій батько - рибалка, він змалку брав мене з собою, коли виходив в море на своєму човні. I він не знав, не вмів обходитися з дітьми, а тому часто привозив нас сюди, на цей берег з дикими скелями і пронизливим вітром, і тут ми з братами проводили години, граючися чи то в морі, чи то на крутих схилах. Я пробував жити вглибині, але це було сумно, тож я купив кам'яний будинок, купив човен і повернувся до моря.
В Сен-Брійо я годину не можу зустрітися з моїми каучсерферами, в яких якісь проблеми, тож тиняюся портом, в якому біловітрильні човни і брудні води. Як виявляється, дружина, повертаючись з роботи на машині, зачепила мотоцикліста, і хоч сама не постраждала, але дуже перелякалася, і, будучи вагітною, потребує обстеження. Я не хочу людей турбувати, але чоловік забирає мене в лікарню, там все вже добре, ми чекаємо годину на обстеження, я пробую дещо їх розговорити, але не можу ніяк вийти за межі незначних обмінів. Наступного дня те ж, це поки мої найважчі хазяї, вони дуже віддалені від мене, я ніяк не можу намацати нитку, шо нас би поєднала, ні робота, ні подорожі, ні хоббі не знаходять в них відклику, it's a challenge. Вночі страшенно холодно, але приходить хазяїв кіт, влягається мені на коліна і я з цим теплим клубочком нарешті засинаю. Наступний кіт навпаки мені не дає спати. Цей кіт - кицька, в неї тічка, вона не лише намагається згвалтувати мою ногу, а й цілу ніч пронизливо нявчить. Я лежу цілу ніч з розплющеними очіма і намагаюся стриматися, щоб не запустити в верескливу бестію подушкою. Не її це ж вина, врешті-решт. Але наступного дня я з дівчиною, в якої ночувала, іду слухати дебати в рамках форуму , організованого газетою Libération ( заснованою, між іншим, за участю Сартра ). Близько 50 дебатів за участю вчених, журналістів, політиків ( включаючи кількох міністрів) в величезному Національному Театрі Бретані. Я вражена кількістю відвідувачів, юрмами людей, чергами біля входу - такий розмах в Україні, особливо за межами Києва чи ще пари міст, мені видається дуже сумнівним. На жаль, котоніч дається взнаки, і більшу частину дебатів про капіталізм проти індівідуалізму я банально продрімала, і так, мені соромно. A дівчинка така хороша, вона витягує мене ввечері на прогулянку містом і пурхає з вулиці на вулицю, розказуючи, що тут і як. Це нагадує мені сцену з Амелі, ту, де вона переводить сліпого через дорогу. "Правда, красиво? А це, це найстаріший будинок Ренну, бачиш, йому вже 400 років. Зараз тут нічний клуб, але всі ми знаємо, шо неофіційно це більшою мірою бордель. А тут, тут, повернися, бачиш цю вулицю? Іди за мною!". Я втомлена, але охоче іду вперед, і вперед, і вперед в павутинні вузеньких вулиць, клац-клац.
Є ще третій кіт, він неймовірно лагідний і страшенно чемний, а також чорний з зеленющими очима, мняв! А вчора я повертаюся в Париж, і цього разу covoiturage невдалий. Я чекаю на домовленому місці, ніхто не з'являється, я телефоную, а мені в трубку "я вже від'їхав, вибачте, au revoir". Іра зла, о, яка Іра зла! Без інтернету нового водія мені не знайти, грошей в мене трохи менше ніж мало, я сердита, я настільки сердита, що вирішую спробувати стоп, хай навіть я точно не знаю, де в місті виїзд, що йде на Париж. В мене немає ручки, а в чортовому районі на околицях міста - лише Лідл, і в них ручки не продаються чомусь, я купляю пачку пластівців, знаходжу в себе манікюрні ножиці, пару хвилин - і табличка-витинанка готова, головне - тримати її проти чогось темного для читабельності =). Виїзд знаходиться, перша машина - теж, мені не довелося і трьох хвилин чекати. Дівчина підвозить мене 60 кілометрів, висаджує біля в'їзду на платну автостраду, там я зустрічаю ще одного стоппера, ми кооперуємося, ще пять хвилин - і ми їдемо в Париж! Водій колись обходив з рюкзаком всю Африку, Азію та пів-Південної Америки, він розказує про своі пригоди, про противних парижан і привітних корсиканців та бретонців, розказує анекдоти про бельгійців і слухає мої безкінечні губильні історії. А в Парижі, в Парижі літо, в Парижі спека, дівчата все роздягнутіші і роздягнутіші, повсюдно цвітуть каштани, газони всіяні людьми, і мені страшенно радісно.
І прямо перед входом в кампус я проходжу повз старенького дідка, досить такі обірваного. Я йому усміхаюся, а він, прижмурившися, питає - Ви з Бретані?. -Ні, ні, кажу я, - але я звідти лише годину як повернулася. Я без поняття, як він знав, як він дізнався, на мені жодного знаку на було, я здивовано дивлюся на нього, а він мені з хитрою посмішкою - kenavo!
Kenavo Breizh! Ти прекрасна =)
Я повернулася!
Це були такі, ні, ТАКІ 10 днів, шо якби не смертельна втома, мені б зараз було дуже сумно. Зелена Бретань і море, море, море, я вас люблю. Люблю скелі, маяки, камяні будинки, овець, але найбільше - людей. Вони хороші!
Мої перші каучсерфери, пара років по 50, настільки милі, що проїжджають 60 кілометрів, щоб мене забрати з дому друзів. В основному вони подорожують через Servas - набагато старішу і серйознішу організацію за Couchsurfing. Це справді організація, для вступу в неї треба пройти інтерв'ю, щоб довести свою мотивованість, ну і взагалі все набагато серйозніше, "там люди не сприймають це як безплатний готель, не те шо іноді тут". Їхня донька вчилася в школі, де мова викладання - бретонська, хоч бретонською як основною мовою зараз розмовляє хіба шо пару людей (але про це буде далі ). Я вирішую прогулятися до Бресту, три години туди три назад, повертаюся з майже залізними ногами і бац - забула адресу. Забула адресу, точно не пам'ятаю, як виглядає будинок, але знаю, що я зранку виходила з якогось закапелку, я кругами обходжу водонапірну вежу - мій єдиний орієнтир, броджу провулками навколо, там немає ні душі, минає майже година, я в розпачі придивляюся до жандармерії неподалік. "Добрий день, пане жандарм, я загубилася!" На щастя ( чи на жаль) від такої зустрічі мене рятує хазяїн, шо виходить на подвір'я, я його впізнаю, я врятована. Ввечері він мені показує, як працює кінотеатр, де він добровольцем крутить фільми, а зранку відвозить в Брест - на мотоциклі! Ииии, це ж як американські гірки, хіхі!
Я їду з Бресту на північний берег через covoiturage - систему, де можна знайти водіїв (або пасажирів), з якими тобі по дорозі. Зранку було похмуро і холодно, і я ледве не плакала, думаючи, що от вона, справжня сувора Бретань ( "іноземець прибуває у Бретань, а там - дощ і туман і холод. Ну він і питає місцевого жителя, чи буває там хороша тепла погода, на що бретонець відповідає "Не знаю, я тут всього вісімнадцять років живу" - саме так мені описували бретонську погоду). Але до полудня розвиднюється, і життя налагоджується. Мій водій просто чудовий, ми розмовляємо про мови, про Пабло Неруду, співаємо bienvenida a Tijuana, bienvenida mi amor. Кожного дня він їздить з Нанту в Брест, і далі в Сен-Брійо, доставляючи якісь продукти в магазини, а при цьому розказує мені, шо "ну для мене етнологія - це щось типу Леві-Стросса", і в мене виникає невеликий когнітивний дисонанс. Потім він каже, що в нього в Сен Брійо є хороший друг, який нас обох запрошує на обід, і я просто маю з ним зустрітися. Друг живе в крихітному кам'яному будиночку з синіми віконницями, лише одна кімната внизу і маленька кімната на горищі. В нас справжній бретонський обід - galettes bretonnes і сидр, а потім я допомагаю господарю висаджувати в горшечки пророслі конопляні зерна, а потім він везе мене до моря, яке сьогодні синє-синє. Я тут народився, я тут виростав, він каже. Мій батько - рибалка, він змалку брав мене з собою, коли виходив в море на своєму човні. I він не знав, не вмів обходитися з дітьми, а тому часто привозив нас сюди, на цей берег з дикими скелями і пронизливим вітром, і тут ми з братами проводили години, граючися чи то в морі, чи то на крутих схилах. Я пробував жити вглибині, але це було сумно, тож я купив кам'яний будинок, купив човен і повернувся до моря.
В Сен-Брійо я годину не можу зустрітися з моїми каучсерферами, в яких якісь проблеми, тож тиняюся портом, в якому біловітрильні човни і брудні води. Як виявляється, дружина, повертаючись з роботи на машині, зачепила мотоцикліста, і хоч сама не постраждала, але дуже перелякалася, і, будучи вагітною, потребує обстеження. Я не хочу людей турбувати, але чоловік забирає мене в лікарню, там все вже добре, ми чекаємо годину на обстеження, я пробую дещо їх розговорити, але не можу ніяк вийти за межі незначних обмінів. Наступного дня те ж, це поки мої найважчі хазяї, вони дуже віддалені від мене, я ніяк не можу намацати нитку, шо нас би поєднала, ні робота, ні подорожі, ні хоббі не знаходять в них відклику, it's a challenge. Вночі страшенно холодно, але приходить хазяїв кіт, влягається мені на коліна і я з цим теплим клубочком нарешті засинаю. Наступний кіт навпаки мені не дає спати. Цей кіт - кицька, в неї тічка, вона не лише намагається згвалтувати мою ногу, а й цілу ніч пронизливо нявчить. Я лежу цілу ніч з розплющеними очіма і намагаюся стриматися, щоб не запустити в верескливу бестію подушкою. Не її це ж вина, врешті-решт. Але наступного дня я з дівчиною, в якої ночувала, іду слухати дебати в рамках форуму , організованого газетою Libération ( заснованою, між іншим, за участю Сартра ). Близько 50 дебатів за участю вчених, журналістів, політиків ( включаючи кількох міністрів) в величезному Національному Театрі Бретані. Я вражена кількістю відвідувачів, юрмами людей, чергами біля входу - такий розмах в Україні, особливо за межами Києва чи ще пари міст, мені видається дуже сумнівним. На жаль, котоніч дається взнаки, і більшу частину дебатів про капіталізм проти індівідуалізму я банально продрімала, і так, мені соромно. A дівчинка така хороша, вона витягує мене ввечері на прогулянку містом і пурхає з вулиці на вулицю, розказуючи, що тут і як. Це нагадує мені сцену з Амелі, ту, де вона переводить сліпого через дорогу. "Правда, красиво? А це, це найстаріший будинок Ренну, бачиш, йому вже 400 років. Зараз тут нічний клуб, але всі ми знаємо, шо неофіційно це більшою мірою бордель. А тут, тут, повернися, бачиш цю вулицю? Іди за мною!". Я втомлена, але охоче іду вперед, і вперед, і вперед в павутинні вузеньких вулиць, клац-клац.
Є ще третій кіт, він неймовірно лагідний і страшенно чемний, а також чорний з зеленющими очима, мняв! А вчора я повертаюся в Париж, і цього разу covoiturage невдалий. Я чекаю на домовленому місці, ніхто не з'являється, я телефоную, а мені в трубку "я вже від'їхав, вибачте, au revoir". Іра зла, о, яка Іра зла! Без інтернету нового водія мені не знайти, грошей в мене трохи менше ніж мало, я сердита, я настільки сердита, що вирішую спробувати стоп, хай навіть я точно не знаю, де в місті виїзд, що йде на Париж. В мене немає ручки, а в чортовому районі на околицях міста - лише Лідл, і в них ручки не продаються чомусь, я купляю пачку пластівців, знаходжу в себе манікюрні ножиці, пару хвилин - і табличка-витинанка готова, головне - тримати її проти чогось темного для читабельності =). Виїзд знаходиться, перша машина - теж, мені не довелося і трьох хвилин чекати. Дівчина підвозить мене 60 кілометрів, висаджує біля в'їзду на платну автостраду, там я зустрічаю ще одного стоппера, ми кооперуємося, ще пять хвилин - і ми їдемо в Париж! Водій колись обходив з рюкзаком всю Африку, Азію та пів-Південної Америки, він розказує про своі пригоди, про противних парижан і привітних корсиканців та бретонців, розказує анекдоти про бельгійців і слухає мої безкінечні губильні історії. А в Парижі, в Парижі літо, в Парижі спека, дівчата все роздягнутіші і роздягнутіші, повсюдно цвітуть каштани, газони всіяні людьми, і мені страшенно радісно.
І прямо перед входом в кампус я проходжу повз старенького дідка, досить такі обірваного. Я йому усміхаюся, а він, прижмурившися, питає - Ви з Бретані?. -Ні, ні, кажу я, - але я звідти лише годину як повернулася. Я без поняття, як він знав, як він дізнався, на мені жодного знаку на було, я здивовано дивлюся на нього, а він мені з хитрою посмішкою - kenavo!
Kenavo Breizh! Ти прекрасна =)