Звідки росте корінь нашого нещастя?
Українці- дивна нація. У нас вже як двадцять перший рік погана влада, нікудишнє життя і бідні люди. Ми хочемо в Європу, потопаючи в радянському багні. І при цьому міцно тримаємось за тріску порятунку, яку нам простягає Росія. Люди, невже ви не бачите утопічності ваших дій, точніше, бездіяльності? Невже не розумієте, що всі біди всередині вас?
Радянський Союз успішно виконав операцію по вкоріненню головних засад теперішнього українського менталітету. Біда в тому, що вирвати той бур’ян, насіння якого неминуче рознеслося вітром по всій країні, раз і назавжди практично неможливо. Пострадянський синдром соціальної рівності- найпоширеніша епідемія серед українців, які палко вірять в те, що вони найгостинніша та найпривітніша нація. Що ж, німець не пригостить варениками й горілкою випадкового гостя, це правда. А як щодо жаби? Ні, не про французів мова, не про жаб’ячі лапки, а про нашого з вами національного звіра.
Саме не тварину, а звіра, який дуже добре прижився на наших теренах. Він гарно харчується тими будяками радянського посіву, що ми їх називаємо туга за соціальною рівністю. І проблема не в тому, що президент Янукович немудрий чи бандит, чи і те, і інше, не в тому, що влада нічого не робить, не в тому, що ми замолода держава, щоб вже жити в процвітаючій країні. Чому ж тоді по рейтингу найщасливіших країн, який склали соціологи Колумбійського університету у 2012 році, ми займаємо 91 позицію із 146?
Нещасних українців обігнала навіть Росія, народ якої важко назвати щасливішим за наш, хоча б з погляду свободи та політики. Все просто як два на два. Нам вигідно почуватися нещасними, щоб нічого не робити. Ми так звикли нарікати на все навкруги, що заплутуємося у своїх «нещастях», спотикаючись об нерозумні докори. Шановні, так ми ж не живемо в африканській країні, маємо кусок хліба і пару гривень, щоб прожити день. Більшість може дозволити собі похід в кіно, кафе чи навіть поніжитися під сонцем вже стандартного для нас Єгипту або Туреччини. Це ознаки бідності і нещасності?
Очевидно, християнська держава Україна залишається християнською абстрактно, бо тяжко пояснити те, що люди невдячні Богові за насущний хліб, бідкаючись на все підряд. Хоча, ми таки нещасні з певної точки зору.
Незважаючи на те, що ходимо щонеділі до церкви, святкуємо усі існуючі свята, обвішуємо стіни образами, українці духовно збідніли. Оцей вже згаданий звір «жаба», який так зручно вмостився на плечах мало не кожного громадянина, вичавлює з нас останні соки соціальної солідарності. Він перекриває дихання при будь-яких проявах багатства у сусіда. І неважливо, хто той сусід, колега по роботі, родич чи країна по ту сторону кордону. Наш народ не може, а може і не хоче, скинути з себе ту жабу, перестати проводити паралель між своїми статками, своїм життям та досягненнями інших.
Вередлива дитина, йдучи з мамою за руку повз іграшковий магазин, починає нити і капризувати. Бо мусить мати те, що бачить, хоч і тримає недавно подарованого м’якого зайчика. Мудрі батьки не будуть розбещувати її новими покупками, щоб дати їй зрозуміти ціну того, що вже в неї є. Ми ж не розуміємо, тому й не маємо нічого кращого, тому й живемо так, як живемо.
От винниківський бізнесмен викупив занедбаний кінотеатр, в якому бували хіба що духи тих жителів, що колись ходили туди на сеанси. І попливли плітки від вуха до вуха, загуділи Винники вуликом шершнів. А кінотеатр тонув у смітті з водою, чекав, поки хтось дасть будівлі друге життя. Нікому не було потрібно, то ж марна справа. І тут з’явився якийсь дрібний підприємець, почав вкладати гроші, помало піднявся на ноги і за 10 років створив готельно-ресторанний комплекс. Як таке може бути? Однозначно- злодій.
Бо наші люди не вірять у те, що силою праці і розуму можна досягти чогось значно більшого, аніж зарплати у 1000 грн. Якщо багатий, то неодмінно бандит. І всім начхати, що той підприємець непокладаючи рук шив взуття і сам продавав. Працював на Львівгазі і складав копійку до копійки, щоб відкрити невеличку продуктову будку, з якої виріс магазин, потім два і так далі.
За своєю натурою українці народ лінивий до роботи і, як не парадоксально, заздрісний до неї. Вчитися- не хочу, працювати- не можу, зарплатня не підходить, але хочу бути міліонером, як отой, що має ресторани. А коли це і кому щось так легко і зразу давалося? Невідомо, бо жаба обіймає шию, відчуття зневаги і презирства поглинає будь-які ознаки радості за чиїсь здобутки, замість того, аби рівнятися до тої людини, що не мала часу на позирання на чуже та пусті нарікання.
Звичайно, український народ не може бути щасливим подібно до датчан, бо є влада, яка робить нас безпорадними у вирішенні багатьох проблем, є дійсно бідні люди без копійки і даху над головою. Проте безхатченки є всюди, не лише у нас. А хіба ми переймаємося тим, що сусід не має що їсти, так, як новим «Лексусом» чесного бізнесмена? Напевно, що ні.
Видно, риса егоїзму піднімається все вище по шкалі і затуляє усі позначки толерантності, співчуття, братерської любові. Для нас головне- пам’ятати, що ми нещасні. Та, знайте, за такими критеріями у Європейський Союз не приймають. Там люди хоч і не накривають столи для незваних гостей, але розуміють: кожен має те, на що працює.
Радянський Союз успішно виконав операцію по вкоріненню головних засад теперішнього українського менталітету. Біда в тому, що вирвати той бур’ян, насіння якого неминуче рознеслося вітром по всій країні, раз і назавжди практично неможливо. Пострадянський синдром соціальної рівності- найпоширеніша епідемія серед українців, які палко вірять в те, що вони найгостинніша та найпривітніша нація. Що ж, німець не пригостить варениками й горілкою випадкового гостя, це правда. А як щодо жаби? Ні, не про французів мова, не про жаб’ячі лапки, а про нашого з вами національного звіра.
Саме не тварину, а звіра, який дуже добре прижився на наших теренах. Він гарно харчується тими будяками радянського посіву, що ми їх називаємо туга за соціальною рівністю. І проблема не в тому, що президент Янукович немудрий чи бандит, чи і те, і інше, не в тому, що влада нічого не робить, не в тому, що ми замолода держава, щоб вже жити в процвітаючій країні. Чому ж тоді по рейтингу найщасливіших країн, який склали соціологи Колумбійського університету у 2012 році, ми займаємо 91 позицію із 146?
Нещасних українців обігнала навіть Росія, народ якої важко назвати щасливішим за наш, хоча б з погляду свободи та політики. Все просто як два на два. Нам вигідно почуватися нещасними, щоб нічого не робити. Ми так звикли нарікати на все навкруги, що заплутуємося у своїх «нещастях», спотикаючись об нерозумні докори. Шановні, так ми ж не живемо в африканській країні, маємо кусок хліба і пару гривень, щоб прожити день. Більшість може дозволити собі похід в кіно, кафе чи навіть поніжитися під сонцем вже стандартного для нас Єгипту або Туреччини. Це ознаки бідності і нещасності?
Очевидно, християнська держава Україна залишається християнською абстрактно, бо тяжко пояснити те, що люди невдячні Богові за насущний хліб, бідкаючись на все підряд. Хоча, ми таки нещасні з певної точки зору.
Незважаючи на те, що ходимо щонеділі до церкви, святкуємо усі існуючі свята, обвішуємо стіни образами, українці духовно збідніли. Оцей вже згаданий звір «жаба», який так зручно вмостився на плечах мало не кожного громадянина, вичавлює з нас останні соки соціальної солідарності. Він перекриває дихання при будь-яких проявах багатства у сусіда. І неважливо, хто той сусід, колега по роботі, родич чи країна по ту сторону кордону. Наш народ не може, а може і не хоче, скинути з себе ту жабу, перестати проводити паралель між своїми статками, своїм життям та досягненнями інших.
Вередлива дитина, йдучи з мамою за руку повз іграшковий магазин, починає нити і капризувати. Бо мусить мати те, що бачить, хоч і тримає недавно подарованого м’якого зайчика. Мудрі батьки не будуть розбещувати її новими покупками, щоб дати їй зрозуміти ціну того, що вже в неї є. Ми ж не розуміємо, тому й не маємо нічого кращого, тому й живемо так, як живемо.
От винниківський бізнесмен викупив занедбаний кінотеатр, в якому бували хіба що духи тих жителів, що колись ходили туди на сеанси. І попливли плітки від вуха до вуха, загуділи Винники вуликом шершнів. А кінотеатр тонув у смітті з водою, чекав, поки хтось дасть будівлі друге життя. Нікому не було потрібно, то ж марна справа. І тут з’явився якийсь дрібний підприємець, почав вкладати гроші, помало піднявся на ноги і за 10 років створив готельно-ресторанний комплекс. Як таке може бути? Однозначно- злодій.
Бо наші люди не вірять у те, що силою праці і розуму можна досягти чогось значно більшого, аніж зарплати у 1000 грн. Якщо багатий, то неодмінно бандит. І всім начхати, що той підприємець непокладаючи рук шив взуття і сам продавав. Працював на Львівгазі і складав копійку до копійки, щоб відкрити невеличку продуктову будку, з якої виріс магазин, потім два і так далі.
За своєю натурою українці народ лінивий до роботи і, як не парадоксально, заздрісний до неї. Вчитися- не хочу, працювати- не можу, зарплатня не підходить, але хочу бути міліонером, як отой, що має ресторани. А коли це і кому щось так легко і зразу давалося? Невідомо, бо жаба обіймає шию, відчуття зневаги і презирства поглинає будь-які ознаки радості за чиїсь здобутки, замість того, аби рівнятися до тої людини, що не мала часу на позирання на чуже та пусті нарікання.
Звичайно, український народ не може бути щасливим подібно до датчан, бо є влада, яка робить нас безпорадними у вирішенні багатьох проблем, є дійсно бідні люди без копійки і даху над головою. Проте безхатченки є всюди, не лише у нас. А хіба ми переймаємося тим, що сусід не має що їсти, так, як новим «Лексусом» чесного бізнесмена? Напевно, що ні.
Видно, риса егоїзму піднімається все вище по шкалі і затуляє усі позначки толерантності, співчуття, братерської любові. Для нас головне- пам’ятати, що ми нещасні. Та, знайте, за такими критеріями у Європейський Союз не приймають. Там люди хоч і не накривають столи для незваних гостей, але розуміють: кожен має те, на що працює.