Дощ, знову...
Дощ, очищення, знову
змія кусає себе за хвіст,
Усе повертається на круги своя.
Знову.
Чорна постать під зеленою парасолею у світлі фар,
запах озону просотує одяг і волосся.
Поряд пробігає, закриваючись від води, що ллється за комір, стікає по спиині слизькими хробаками власних страхів і незавершених справ, заклопотаний світ.
Дорога без кінця
і початку.
У калюжах, побитих водяними оспинами, усміхаються зорі. Вони холодно і безучасно дивляться крізь хмари. Байдуже, що їх не видно, проте вони є. І я це знаю. Я бачу їхнє проміння, коли заплющую очі.
Ідучи із заплющеними очима під дощем, мимоволі загосрюєш слух, дозволяєш дощовій пісні проходити крізь тебе навиліт, лишаючи у вухах озонову прохолоду.
Дощ, очищення, варто
тільки підставити під нього власне серце
і все потоне у життєдайній
зливі, а на ранок
випарується молоком туману,
що пеститиме голі ще дерева, і
знову буде дощ. Ввечері.