Взяття Києва галичанами в 1150 році в контексті боротьби між гілками Рюриковичів
Незабуваймо про плідну співпрацю галичан і предків росіян в справі утисків клятих волиняк.
Originally posted by borys_javir at Взяття Києва галичанами в 1150 році в контексті боротьби між гілками Рюриковичів
28 серпня 1150 року галичани на стороні союзу суздальців та сіверців відтіснили коаліцію волинян, киян, поляків, угорців, чорних клобуків і половців та увійшли в Київ.
Взяття Києва галичанами в 1150 році в контексті боротьби суздальської та волинської гілок Рюриковичів за Київ
Після того, як в 1099 році галичани здобули незалежність від Русі, майже 50 років тривало затишшя між ними та русами. Але князі київські з волинської гілки Рюриковичів не полишили спроб заволодіти Галичиною. З середини 1140х років починаються нові походи в Галицьку землю (“земля” в літописах є рівносильним сучасному “країна”, “держава”: наприклад, “Руська земля”, “Угорська земля” тощо), які, щоправда, завершувалися або патовими ситуаціями, або ж перемогами галичан. Після приходу до влади в Києві Ізяслава Мстиславича, галицький князь Володимирко спочатку зайняв нейтральну позицію, але потім більше схилявся до союзу з представником іншої, суздальської, гілки Рюриковичів - Юрієм Довгоруким (в 12 ст. було дві рівноправних гілки Рюриковичів: суздальська та волинська гілки), зокрема і через те, що Ізяслав організував у Болохівській землі окремий уділ з центром в Котельниці, звідки посаджений там Ростислав Юрійович мав загрожувати Галичині. Не сприяла примиренню і підтримка русами Івана Берладника, галицького вигнанця.
Навесні 1149 р. союз Володимирка з Юрієм Довгоруким був скріплений шлюбом Ярослава Володимировича (пізніше відомого як Осмомисл) з Ольгою Юріївною. З другої половини 1149 р. союзники Ізяслава Мстиславича, угорці та поляки, виступили йому на допомогу, але суздальський Юрій Довгорукий та чернігово-сіверські Ольговичі відтіснили Ізяслава на Волинь. Війська союзників волиняків загрожували і Галицькій землі, однак Володимирко зимою 1149-1150 рр. сам вторгнувся на Волинь і обложив міста Шумської волості. Наприкінці зими 1150 р. Володимирко виступив назустріч війську Ізяслава Мстиславича, який спішив на допомогу Луцьку, обложеному суздальськими та сіверськими військами. Але жодна з сторін не наважилась дати битву. Почались переговори, у яких князь Володимирко взяв на себе роль посередника. Компромісний мир під Луцьком в березні 1150 р. фіксував визнання за Юрієм Довгоруким київського престолу, кордони Волині встановлювались по Горині. Правда, Володимирко не спішив віддавати захоплені прикордонні волинські міста та укріплення.
Весною 1150 р. боротьба відновилась знову - Ізяслав Мстиславич отримав підмогу від угорців і, використовуючи невдоволення киян Юрієм Володимировичем, рушив до Києва. Мстислав Ізяславич з чорними клобуками блокував Переяслав. Ізяслав Мстиславич з угорцями здобув Білгород і, несподівано для Юрія Довгорукого, ввійшов у Київ. Володимирко через Болохів та Мунарев поспішив до Києва, наздоганяючи волинську рать. Ізяслав Мстиславич встиг домовитись з дядьком Вячеславом і разом з союзниками та сином Мстиславом, який відступив з-під Переяслава, виступив проти галичан. Обидва війська зустрілися на р. Ольшанці. Чисельність полків Володимирка вразила його противників. Першими злякалися половці, які повернули коней. За ними стали відступати кияни, далі - чорні клобуки. Ізяслав Мстиславич з угорцями теж мусив відступати до Києва, куди з чернігівськими полками вже підходив Юрій Довгорукий. Вячеслав Володимирович втік у Вишгород, а волиняни з угорцями, прикриваючись дружиною Мстислава Ізяславича, стали відходити на Волинь. 28 серпня 1150 року Юрій Довгорукий та Володимирко вступили до Києва.
В погоню за волинянами були послані Святослав Всеволодович та Борис Юрійович. Скоро до них приєднався і Володимирко - він спішив зайняти якомога більше волинської території. Менше всього його цікавили вигоди свата Юрія Довгорукого, який безпечно бенкетував у Києві, святкуючи перемогу.
Поміж Рюриковичами, своїми далекими родичами, Володимирко, логічно, вибрав союзником тих, кого менше за все цікавила Галичина як об’єкт посягання, - суздальців. Але вони внаслідок безладу в своєму середовищі та орієнтування на північні землі не змогли закріпитися в Києві. Майже відразу боротьба між русами за Київ та війна волинської гілки Рюриковичів проти галичан відновилася. Причому, на стороні волинських князів зазвичай виступали поляки, угри, половці та чорні клубоки. В цьому є історично-етнічна логіка: історична леґенда пов’язує поляків із наддніпрянськими полянами, на землях яких закріпилися руси та викристалізувалася літописна Русь, а інші народи взагалі були не слов’янського походження, довгий час кочували (своєрідні антагоністи цивілізації у формі осілості), причому половці та чорні клобуки традиційно виступали на боці руських / київських каганів в боротьбі із слов’янами. Галичани ще довго давали їм належний опір, захищаючи свою землю та своїх кревних.
З річницею перемоги над завойовниками, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!
Originally posted by borys_javir at Взяття Києва галичанами в 1150 році в контексті боротьби між гілками Рюриковичів
28 серпня 1150 року галичани на стороні союзу суздальців та сіверців відтіснили коаліцію волинян, киян, поляків, угорців, чорних клобуків і половців та увійшли в Київ.
Взяття Києва галичанами в 1150 році в контексті боротьби суздальської та волинської гілок Рюриковичів за Київ
Після того, як в 1099 році галичани здобули незалежність від Русі, майже 50 років тривало затишшя між ними та русами. Але князі київські з волинської гілки Рюриковичів не полишили спроб заволодіти Галичиною. З середини 1140х років починаються нові походи в Галицьку землю (“земля” в літописах є рівносильним сучасному “країна”, “держава”: наприклад, “Руська земля”, “Угорська земля” тощо), які, щоправда, завершувалися або патовими ситуаціями, або ж перемогами галичан. Після приходу до влади в Києві Ізяслава Мстиславича, галицький князь Володимирко спочатку зайняв нейтральну позицію, але потім більше схилявся до союзу з представником іншої, суздальської, гілки Рюриковичів - Юрієм Довгоруким (в 12 ст. було дві рівноправних гілки Рюриковичів: суздальська та волинська гілки), зокрема і через те, що Ізяслав організував у Болохівській землі окремий уділ з центром в Котельниці, звідки посаджений там Ростислав Юрійович мав загрожувати Галичині. Не сприяла примиренню і підтримка русами Івана Берладника, галицького вигнанця.
Навесні 1149 р. союз Володимирка з Юрієм Довгоруким був скріплений шлюбом Ярослава Володимировича (пізніше відомого як Осмомисл) з Ольгою Юріївною. З другої половини 1149 р. союзники Ізяслава Мстиславича, угорці та поляки, виступили йому на допомогу, але суздальський Юрій Довгорукий та чернігово-сіверські Ольговичі відтіснили Ізяслава на Волинь. Війська союзників волиняків загрожували і Галицькій землі, однак Володимирко зимою 1149-1150 рр. сам вторгнувся на Волинь і обложив міста Шумської волості. Наприкінці зими 1150 р. Володимирко виступив назустріч війську Ізяслава Мстиславича, який спішив на допомогу Луцьку, обложеному суздальськими та сіверськими військами. Але жодна з сторін не наважилась дати битву. Почались переговори, у яких князь Володимирко взяв на себе роль посередника. Компромісний мир під Луцьком в березні 1150 р. фіксував визнання за Юрієм Довгоруким київського престолу, кордони Волині встановлювались по Горині. Правда, Володимирко не спішив віддавати захоплені прикордонні волинські міста та укріплення.
Весною 1150 р. боротьба відновилась знову - Ізяслав Мстиславич отримав підмогу від угорців і, використовуючи невдоволення киян Юрієм Володимировичем, рушив до Києва. Мстислав Ізяславич з чорними клобуками блокував Переяслав. Ізяслав Мстиславич з угорцями здобув Білгород і, несподівано для Юрія Довгорукого, ввійшов у Київ. Володимирко через Болохів та Мунарев поспішив до Києва, наздоганяючи волинську рать. Ізяслав Мстиславич встиг домовитись з дядьком Вячеславом і разом з союзниками та сином Мстиславом, який відступив з-під Переяслава, виступив проти галичан. Обидва війська зустрілися на р. Ольшанці. Чисельність полків Володимирка вразила його противників. Першими злякалися половці, які повернули коней. За ними стали відступати кияни, далі - чорні клобуки. Ізяслав Мстиславич з угорцями теж мусив відступати до Києва, куди з чернігівськими полками вже підходив Юрій Довгорукий. Вячеслав Володимирович втік у Вишгород, а волиняни з угорцями, прикриваючись дружиною Мстислава Ізяславича, стали відходити на Волинь. 28 серпня 1150 року Юрій Довгорукий та Володимирко вступили до Києва.
В погоню за волинянами були послані Святослав Всеволодович та Борис Юрійович. Скоро до них приєднався і Володимирко - він спішив зайняти якомога більше волинської території. Менше всього його цікавили вигоди свата Юрія Довгорукого, який безпечно бенкетував у Києві, святкуючи перемогу.
Поміж Рюриковичами, своїми далекими родичами, Володимирко, логічно, вибрав союзником тих, кого менше за все цікавила Галичина як об’єкт посягання, - суздальців. Але вони внаслідок безладу в своєму середовищі та орієнтування на північні землі не змогли закріпитися в Києві. Майже відразу боротьба між русами за Київ та війна волинської гілки Рюриковичів проти галичан відновилася. Причому, на стороні волинських князів зазвичай виступали поляки, угри, половці та чорні клубоки. В цьому є історично-етнічна логіка: історична леґенда пов’язує поляків із наддніпрянськими полянами, на землях яких закріпилися руси та викристалізувалася літописна Русь, а інші народи взагалі були не слов’янського походження, довгий час кочували (своєрідні антагоністи цивілізації у формі осілості), причому половці та чорні клобуки традиційно виступали на боці руських / київських каганів в боротьбі із слов’янами. Галичани ще довго давали їм належний опір, захищаючи свою землю та своїх кревних.
З річницею перемоги над завойовниками, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!