Мафія
Ілюстрація: msnu.org
Я вже писав про достоту архаїчний, якийсь макабрично-феодальний устрій сучасної України, яка власне не є унітарною, а розколотою на тисячі удільних князівств мозаїкою. У кожному із таких бантустанів відбивається, мов у дзеркалі, система стосунків на вершині піраміди - у столиці. Там непотизм править бал, визначає вектор кадрових рокіровок із урахуванням інтересів «Сім’ї», рівно ж як і до самого споду владної вертикалі кумівство стало найнадійнішим інструментом контролю над теренами, відданими для «кормління».
Прецедент у Врадіївці, попри викриття садистів у міліцейських погонах, мов неводом, виволік на світ Божий родинні таємниці районних (і назагал - української) еліт, переконливо продемонструвавши, що насправді владна система в Україні нічим не відрізняється від мафії. Ці люди користають не тільки з досвіду «татуся» Аль Капоне, їхнім гаслом могла б бути його улюблена фраза: «Капіталізм - законний рекет правлячого класу».
Умілі спритники на кшталт генерал-майора Парсенюка, який став «зіркою» ЗМІ разом із хрещеником - капітаном Дрижаком, починав у Врадіївці кар’єру. Міліцейські «ліфти» кинули його угору, але він не полишив контролю над феодом. Хрещеник був його очима і вухами в удільній вотчині, яку, втім, довелося ділити із доволі впливовим партнером - екс-прокурором обласного центру. Той, у свою чергу, теж призначив капо у Врадіївці - племінника лейтенанта Поліщука…
Звісно, чини рівня Парсенюка призначаються зі столиці. Зрозуміло, не за «гарні очі», а за реальні, цілком вирозумілі, на жаль, кожному українцеві речі. Йдеться і про особисту відданість, і про «десятину» для начальства, яку, можемо припустити, збирали і у Врадіївці. Біда лише, що «молоде та зелене» покоління містечкової «сім’ї» дещо неадекватно сприйняло свою місію у цій Богом забутій місцині. Воно уявило себе ну, якщо й не Богом, то принаймні його повноважним представником, покликаним правити і карати, вимагати абсолютної покори і мовчання (відомо, «рибу губить відкритий рот», -- Аль Капоне). Благо, черпати натхнення у цій справі можна з прикладів «Сім’ї» Великої.
Я не сказав би, що режим, збудований за принципом мафії, може відчувати себе стабільним і вічним. Радше навпаки. Джон Діккі, відомий дослідник сицилійської коза ностри, взагалі вважав, що виникнення мафії тісно пов’язане із «виникненням ненадійної держави». Ця ненадійність криється, перш за все, в обмеженості маневру, в постійному озиранні на інтерес одних і ущемлення інших, у потребі узгоджувати навіть найнезначніші дії з особами, яких важко запідозрити не тільки у надлишку інтелекту, але й в елементарних людських реакціях на довкілля. Проблема і в закономірній конкуренції малих «сімей», їхній світоглядній обмеженості, замкнутості на власних зисках, мультивекторності інтересів, прагненні протиснути у вищі ешелони своїх, без огляду на таланти і можливості.
Принцип мафії - чіткий поділ на «своїх» і «чужих», -- геть нетрендовий для модерного світу. До того ж цей поділ із дуже розмитими абрисами: ніколи не знаєш достеменно наскільки «своїм» є «свій», і чи вписується «чужий» у класичний концепт «ворога», може, він просто нейтральний, «нічий»…
Ба більше, ставлячи на локальні «сім’ї», Велика «Сім’я» перебирає на себе усю відповідальність за їхні вчинки. За Врадіївку також. І коли щось, -- то питатимуть (за великим рахунком) не тільки і не стільки Парсенюка з Дрижаком, а з тих, хто переконав їх у вседозволеності і безкарності.
І «відмазок» не буде. Суддя Фальконе не даремно порівняв мафію із наверненням у віру: «Не можна перестати бути священиком. І мафіозо теж».
Ігор Гулик
Більше читайте тут: Презумпція вічної невинуватості, Земні небожителі
Мафия
Я уже писал об архаичном, какой-то макабрично-феодальном укладе современной Украины, которая собственно не является унитарной, а расколотой на тысячи удельных княжеств мозаикой. В каждом из таких бантустанов отражается, как в зеркале, система отношений на вершине пирамиды - в столице. Там непотизм правит бал, определяет вектор кадровых рокировок с учетом интересов «Семьи», равно как и внизу вертикали кумовство стало надежным инструментом контроля над территориями, преданными для «кормления».
Прецедент во Врадиевке, кроме разоблачения садистов в милицейских погонах, как неводом, выволок на свет Божий семейные тайны районных (и целом - украинской) элит, убедительно продемонстрировав, что на самом деле система власти в Украине ничем не отличается от мафии. Эти люди пользуются не только из опыта «папаши» Аль Капоне, их лозунгом могла бы быть его любимая фраза: «Капитализм - законный рэкет правящего класса».
Умелые ловкачи вроде генерал-майора Парсенюка, который стал «звездой» СМИ вместе со своим крестником - капитаном Дрижаком, начинал во Врадиевке карьеру. Милицейские «лифты» выбросили его наверх, но он не оставил контроля над феодом. Крестник был его глазами и ушами в удельной вотчине, которую, впрочем, пришлось делить с довольно влиятельным партнером - экс-прокурором областного центра. Тот, в свою очередь, тоже назначил капо в Врадиевке - племянника лейтенанта Полищука...
Конечно, чины уровня Парсенюка назначаются из столицы. Разумеется, не за «красивые глаза», а за реальные, вполне понятные, к сожалению, каждому украинцу вещи. Речь идет и о личной преданности, и о «десятине» для начальства, которое, можем предположить, собирали и во Врадиевке. Беда только, что «молодое и зеленое» поколения местечковой «семьи» несколько неадекватно восприняло свою миссию в этой Богом забытой глубинке. Оно представило себя, если не Господом, то, по крайней мере, его полномочным представителем, призванным править и наказывать, требовать абсолютного повиновения и молчания (известно, «рыбу губит открытый рот», - Аль Капоне). Благо, черпать вдохновение в этом деле можно из примеров «Семьи» Великой.
Я бы не сказал, что режим, построенный по принципу мафии, может чувствовать себя стабильным и вечным. Скорее наоборот. Джон Дикки, известный исследователь сицилийской коза ностры, вообще считал, что возникновение мафии тесно связано с «возникновением ненадежного государства». Эта ненадежность кроется, прежде всего, в ограниченности маневра, в постоянной оглядке на интерес одних и ущемления других, в необходимости согласовывать даже незначительные действия с лицами, которых трудно заподозрить не только в избытке интеллекта, но и в элементарных человеческих реакциях на окружающую среду. Проблема и в закономерной конкуренции малых «семей», их мировоззренческой ограниченности, замкнутости на собственных выгодах, мультивекторности интересов, стремлении протолкнуть в высшие эшелоны своих, невзирая на таланты и возможности.
Принцип мафии - четкое разделение на «своих» и «чужих», - совсем нетрендовый в современном мире. К тому же это разделение с очень размытыми очертаниями: никогда не знаешь точно насколько «своим» есть «свой», и вписывается ли «чужой» в классический концепт «врага», может, он просто нейтральный, «ничей»...
Более того, рассчитывая на локальные «семьи», Большая «Семья» берет на себя всю ответственность за их поступки. За Врадиевку также. И если что, - то спрашивать (по большому счету) будут не только и не столько Парсенюка с Дрижаком, а с тех, кто убедил их в вседозволенности и безнаказанности.
И «отмазок» не будет. Судья Фальконе не зря сравнил мафию с обращением в веру: «Нельзя перестать быть священником. И мафиозо тоже ».
Игорь Гулык