Про специфічне вживання слова «ім’я»
В Біблії часто зустрічаються такі звороти, як «робити щось в чиєсь ім’я», «призвати чиєсь ім’я» та інші, в яких поняття імені вживається відверто у певному специфічному, часто незрозумілому нам, сучасним людям, розумінні. Я став копати це питання, і, схоже, дещо накопав. Подібний спосіб висловлюватись, який часто зустрічається в історії самих різних народів, в тому числі і до сьогодні це релікт міфологічно-магічного способу мислення. Спробую трохи пояснити цей спосіб.
Була така шимпанзе, звали її Вошо, її вдалося певною мірою навчити мові глухонімих, а також навичкам сприймання англійської мови на слух. Одного разу їй дали стопку фотографій, без задньої думки, а потім виявили, що вона ті фотографії сортує на дві купки. В одній купці виявились тварини, в іншій люди. При цьому свою фотографію вона поклала в купку з людьми, а от фотографію свого батька до тварин.
Щось мені підказує, що і для наших предків ключовою відмінністю людей від тварин була саме здатність користуватися мовою. В тому числі, ключовим елементом тієї недоступної жодній тварині влади над світом, яка доступна людині, для людини відверто мислилось володіння мовою. Можеш називати маєш владу. Звідси ростуть ноги у номінативного, міфологічного мислення, в рамках якого:
номінація (називання) будь-чого тотожня пізнанню;
ім’я будь-якого предмету не є випадковим або довільним знаком, воно відповідає суті предмету;
в цілому характерне ототожнення імені та названого; якщо і можна провести певну відмінність між ними (яка в рамках міфологічного світосприйняття не усвідомлюється, але де-факто існує), то вона полягає в тому, що ім’я пов’язане не тільки з названим, але і з називачем, тобто фактично описує їх відносини. Якщо хтось називає іншого певним ім’ям, він тим самим встановлює, чим названий є для нього, встановлює певні відносини;
дехто або дещо може мати різні імена для різних людей чи різних груп; при цьому відмінність імені означає також відмінність суті предмету для цих людей;
предмет або особа може змінювати ім’я з часом, і ця зміна імені ототожнюється із переродженням, зміною суті. Сюди відноситься, наприклад, ситуація перейменування Аврама в Авраама, традиція зміни імені при постригу в монахи;
ім’я означає певного роду владу над названим або ж ту, що належить названому. Той, хто дає ім’я, цим самим встановлює свою владу. Знання справжнього імені когось може давати владу над ним (популярний міфологічний сюжет), або, принаймі, доступ до його могутності; призивання чийогось імені означає призивання його самого, в тому числі його влади та могутності;
діяти чиїмось іменем значить діяти його владою;
робити щось в чиєсь ім’я декларувати, що ця дія відповідає сутності названого (його волі, його бажанню, тому, чим він є);
проголошення чийогось імені в деяких обставинах чи на певній місцевості ототожнюється зі встановленням його влади над цими обставинами чи місцевістю.
З такої точки зору незрозумілі «іменні» фрази отримують цілком задовільну інтерпретацію. Ось кілька прикладів:
«Адам дав своїй жінці ім’я Ева» (Бут 3:20) означає, серед іншого, декларацію влади чоловіка над жінкою. Аналогічно, «Сотворив він їх - чоловіка й жінку, благословив їх, і дав їм ім’я «людина»» (Бут 5:2) декларація влади Бога над людиною.
«Ану збудуймо собі місто й вежу з верхом до неба та й утворім собі ім’я, щоб ми не розпорошувались по всій землі» (Бут 11:4) тут навіть без пояснень зрозуміло, бо в сучасній мові збереглася фраза «зробити собі ім’я» у розумінні «стати відомим; реалізувати, створити самого себе, стати для людей кимось».
«...і там спорудив жертовник Господеві та й закликав ім’я Господнє» (Бут 12:8) очевидно, признання Аврамом влади Господа і ствердження його влади в цій місцевості і над цим жертовником, присвята його Богу.
«Отож уже більше не зватимешся Аврам, лише Авраам буде твоє ім’я, бо батьком многоти народів я тебе зроблю» (Бут 17:5) переродження Аврама, підвладність нового Авраама Богу. Знову таки, ім’я не є випадковим, а відповідає суті.
«Не прикликатимеш імени Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає його ім’я марно» (Вих 20:7) можна інтерпретувати як «не зловживай владою Бога» (можливо, «даною тобі у розпорядження»).
«І (Господь) відповів: «Я появлю перед тобою всю мою доброту і виголошу перед тобою ім’я Господа; і милуватиму, кого милуватиму, і милосердуватимусь, над ким буду милосердуватись» (Вих 33:19) зворот означає, ймовірно, що дії, описані в тексті, безпосередньо реалізують волю і владу Господа.
«Нехай святиться твоє ім’я» (Мт 6:9) з урахуванням, що «святість» означає «відділеність», можна зрозуміти як «нехай те, чим ти є для людини, займе в її серці найособливіше місце».
«Вас ненавидітимуть усі за моє ім’я» (Мт 10:22) враховуючи сприйняття імені не як довільного знаку, а як відповідника сутності, можна інтерпретувати як гоніння тих, хто визнає Ісуса Месією.
Мушу зауважити, що сприймати роз’яснення з попереднього абзацу за повноцінний переклад міфологічних тез на сучасну мову не варто. Міфологічні тексти не перекладаються на неміфологічне мовлення без втрат. Однак, слава Богу, в Біблії доля тексту, утвореного міфологічною свідомістю, не дуже велика, більшість Біблії цілком може сприйматись сучасною людиною без додаткової підготовки (я кажу не про знання тогочасних реалій, а про моделювання думок автора, розуміння логіки розповіді), тому таке спрощення міфологічної її частини не дуже страшне.