Не чіпайте нас
Ми відщепенці від міського суспільства, від тіла колективу. Бо ми кляті індивідуалісти й паскудні неформали.
Л. Дереш «Поклоніння ящірці»
Нещодавно за сімейним обідом зайшла мова про легальних радянських мільйонерів (були і такі). Конкретно мова йшла про те, що їм потратити ті гроші було, власне, нікуди. Держава ретельно слідкувала, щоб людина, бува, не організувала бізнес. Так от, загальна думка (озвучена, щоправда, в один голос), виглядала приблизно наступним чином: «Яке їхнє собаче діло, куди я витрачаю свої гроші?» Дійсно, яке?
Є таке поняття «особистий простір». В різних культурах відношення до нього різне. Одні, як, скажімо, американці, дуже болісно сприймають втручання у своє особисте життя. Інші сприймають значно спокійніше. У мене склалося стійке враження, що в цій площині лежить одна із культурних відмінностей українців та росіян. Росіяни схильні покладатися на кого-небудь (на державу, на родичів, на сусідів), а це неможливо без втручання цього самого кого-небудь в особисте життя. А от одного разу відомий український політик на зустрічі з підприємцями свого виборчого округу задав питання «Що може влада зробити для підприємців?». Йому відповіли «Ви, головне, не заважайте». І в цьому всі ми. Залиште нас у спокої, і все буде гаразд. Україна багато століть мріяла про спокій щоб ніхто їй просто не заважав жити, як вона хоче. Зараз у нас є така можливість.
Показово, між іншим, що в Україні комуністи вже майже є марґінальною партією, є великі сумніви, що вони пройдуть у наступний парламент. В Росії ж комуністи є ледве не другою силою після партії влади. І не схоже, щоб вони здавали свої позиції.
А поки, слухаючи розмову за обіднім столом, я думав як я радий, що у мене така сімя. Сімя клятих індивідуалістів, які зайвий раз не полізуть у душу (хоча, якщо стане потреба, завжди допоможуть і підтримають). Що така сімя не змириться із совком, і що поки таких сімей багато, совка на Україні не буде.