Коридор к Приднестровью через Херсон, Николаев и Одессу
Юрий Христензен: Минрегионразвития РФ: "Схема территориального планирования Российской Федерации применительно к территориям Республики Крым и города Севастополя".
( Read more... )
( Read more... )
Я не гоню, й не жартую. Викладаю стислий зміст лекції, що її читали нам, заручникам, асвабадітілі-вагнерівці на повному серьозі влітку 14-го. А найсмішніше, що вони щиро вірили, що слухачі, принаймні частина, одразу з прозріють, та зголосяться просто тут вступити до апалчєнія. Й про всяк випадок переписали паспортні дані всіх потенційних добровольців, не менш щиро дивуючися відсутності в декого паспортів при собі. Як це так - вас асвабаділі, а ви виходите з дому без документів?
Ну а стосовно власне п'ятої графи, в них же багатий досвід. Якщо хахол сам не запишеться в русскіє, допоможемо. Моїх діда та бабу "вмовили" на початку примусової паспортизації ультиматумом: або ви русскіе, й лишаєтеся в місті, або ж укрАінци, й підлягаєте виселенню до сільської місцевості. 32-й рік добігав кінця, щоб зрозуміліша була ситуація. То ж у батька ніхто й не питався, автоматом в русскіє потрапив, ну а мені, завдяки матері українці мусили надати вибір.
Часи вже були майже вегетаріанські, брежнєвські, то ж батога не було. Просто видали бланк заяви, де п'яту графу було вже заповнено. А коли я почав вимагати чистий, з'явився пряник. Паспортистка так проникнено, наче синові, довго та нудно пояснювала два, як сказали б зараз, взаємовиключні параграфи разом: какаяразніца, в нашій странє всє нації рівні, й т.і, та - дурачок, русскому будіт легчі прабіцца в етойжизні, я сама уроджена Прокопенко, но папаспарту русская и нічуть ніжалєю, віш на таку работу папала! Не вийшов в сирени спів, довелося прийняти заяву з неправильною графою. Та це ще не кінець. Прийшов забирати документ, каже розписатись під фото, аж тут гульк - а там знову русскій. Пані екс-Прокопенко розводить руками, мовляв, ну ашиблась я, чо тіперь, новий бланк портіть? Нужи какаяразницажи! І тут я бовкнув першу дурницю, що спала мені на думку: от я зараз закреслю, та напишу єврей, а як питатимуть, казатиму шо то ви ашиблісь. Навіть не зрозумів, чому вона раптом почервоніла від лоба до шиї, просичала: завтра пріхаді, к дісяті, гадьониш, та випхала мене в двері. То вже батьки вдома, регочучи, розтовкмачили, що попав мій рандом мадам "Прокопенко" не в бров, а в саму м'якотку.
Отаким от чином вдалося за 50 років, між переписами 39-го та 89-го року скоротити число українців у Луганську майже на 20%. За 15 років на 9% це дещо більше, ну так і батога ніхто не забороняв.
Reply
У мене при отриманні паспорта було якось простіше. Я сказав записати мене українцем. Був вибір між русскій і українець (мама в мене русская :). Вписали, без проблем. Мама мене спитала, чому я так захотів. Відповів, що я гордий тим, що українець :) та й на цьому дискусія закінчилась. А от у товариша вийшло трохи смішно і сумно одночасно. Мама у нього полька без домішків, а батько десь з тамбовщини. Він попросив записати його українцем. На це паспортистка з посмішкою сказала, що товариш дуже хитрий і, попросила вибрати з двох альтернатив. Він, таки, записвся русскім... В ході цієї "баталії" ще один мій товариш пожартував, типу "мати полька, батько німець, а я західний українець". Його приструнили, нашипіли, що за таке по язиці можна отримати. Доречі, він записався поляком. Ми давно товаришуємо. Треба буде якось хлопцям цю історію нагадати.
Ще раз дякую.
Reply
Направду на півдні сучасної Луганщини (тоді південний схід Донецької області) був не револьвер, а лише кобура. В містах була робота, а отже й харчі. Дід працював теслею на військовому аеродромі, ремонтував літаки, і отримував за це цілу тарелю супу на день. Та ще якого супу! Густого, з крупою, та справжньою картоплею, нехай і гнилуватою. А раз на кілька днів навіть з олією. Ще й баба підпрацьовувала в якогось бонзи, дітлахів його нянчила, коли жінці треба було в клуб чи там перукарню. І щоразу отримувала добрячу жменю картопляних лушпайок, висівок, чи макухи. А у сутінках дідо ходив у степ, виймав зі схрону в балці ружжо, та стріляв байбаків. Якщо полювання було вдалим, там же нишком розпатрував, смажив на вогнищі, та ховаючись тяг м'ясо додому. Часто згадував той смак. Каже, таке жирненьке, пахучє, в роті тане. Їм, мовляв, та міркую собі - як і хліб буде, все одно їстиму таку смакоту. А як став хліб, був згадав, та вбив одного. Скуштував, та як розпочав блювати. Нє, каже, думаю, ну його до такої матері. То ж жили мої старі вважай по-царському. Бо в навколишніх селах замість байбаків їли по черзі собак, котів, щурів, мишей, а врешті й одне одного.
А револьвер в них був раніше, під час розкозачення. З того револьвера дідового вітчима в власній хаті застрелили. Бо він мав нахабство присоромити комсомольця за те, що разом із забутим з минулого трусу початком кукурудзи, потягнув з горища старі валянки. А вдові хазяїн револьвера сказав, мовляв, вас, куркулів, теж годилося б до Духоніна в штаб відправити, та все ж хахли, навгародніє, живітє пака. І хату аслабаніть в 24 часа, ана у контри кафіксованая.
Баба ж була чистокровна козачка, ще й з низових. То ж батьків її розстріляли, разом зі старшими дітьми, як непримиренних ворогів совєцької власті, а двох неповнолітніх вислали на Урал, ліс рубати. Брата згодом вбило деревом, вона з переляку побігла світ за очі, та заблукала в лісі. За кілька днів вибралася з нього, та повертатися до "спецпоселення" було зась, вже в розшуку, як утікачка. То ж вирішила добиратися додому. Мовляв, там і стіни допоможуть. У 15 років, пішки, без грошей, без їжі, без документів. І, як не дивно, пощастило. Дорогою добрі люди підгодовували, підвозили, ба навіть допомогли якусь довідку виправити, на чуже ім'я. Вже років за п'ять таке стане суцільною фантастикою, та наприкінці 20-х ще траплялися недозалякані. А інші такі ж добрі люди вберегли від повернення до рідних місць. Розповіли, що ані родичів нікого, ані куріня, ані власне хутору не лишилося. Й порадили шукати щастя на Донбасі. То ж і рушила вона до найсхіднішого, найближчого міста басейну. Там і зустрілася з дідом, а що з ним була шапочно знайомі в тому, минулому житті, та й побралися врешті.
Власне, в обох вже пережитого було на добрячий роман, в стилі раннього Шолохова, чи хто там за нього писав направду. А після того, ще вистачило б на по роману на кожного, та один спільний. Тому-то й не треба було їм жодного револьверу, досить було лише кобуру показати.
Єдина фронда, що вони її могли собі дозволити, це матюкати совєти наодинці, як кажуть козачим гутором, "у тьомную голову", та нащадків виховувати відповідно, аби не вступили ненароком в яке лайно, типу партії, але й не демонстрували владі справжнє до неї ставлення. Ну й завзято берегти рідну мову, не змосковлюватися. Досі пам'ятаю бабусине повчання мені малому: ні гварі "куди ідєш", гварі па-людські "ідє", а то люді падумають, шо ти кацап, та пашлють на кудикін двор.
На жаль, я другої рідної мови так і не навчивсь хоча б як пристойно. Розумію все, звісно, а от активний вокабуляр ніякий. Першу хоча б по УТ-1 можна було почути, та завдяки книжкам вберегтися від суржику. А козачий гутор за совєтів був чимось на кшталт "малоросійського нарєчія" при цараті. Останні носії вимерли в 90-х, їхні ж діти були "какаяразніца", а онуки геть усі "русскіє". Тепер це мертва мова. Ну та хоча б історія роду не померла разом з моїми старими, завдяки горбачовській "гласності". Встигли переповісти, як і свої власні, коли стало можна.
Звісно, коли я отримував паспорт, до тих часів ще лишалося багато років, але що бути кацапом соромно, я вже знав напевно, хоч і не дуже розбирався, чому саме.
Reply
Leave a comment