потенційність не-дії
мене все життя вчили (люди, обставини, літери, що розповідають про померлих героїв), що для успіху неодмінно потрібна дія: своє власне волевиявлення та мужність.
кожен коваль свого щастя. під лежачий камінь вода не тече. хто не працює, той не їсть.
водночас я бачила, як в українській ментальності, наскрізь середньовічній, цей заклик до дієвості якимось робом поєднувався з вірою в долю, фатум, в якісь інші розпорошені сили (розпорошені - бо вони до бога християнського мало відношення мають. суцільне поганство.) все це в купі формувало людей абсолютно інертних, усе своє життя очикуючих на годо, який прийде й подарує їм щастя у вигляді легких грошей, щедрих коханців та тотальну ідилію, яку їм хтось винен просто тому, що вони є.
життя як очикування - я страшно боялась цього головного топосу українців. тому я йшла. іноді напролом, іноді в обхід. шла аби не перетворитися на лежачий камінь без епітафій, камень що не збуджує ніяких асоціацій, з якого не можна витесати пам'ятник чи який непридатний навіть для того, щоб їм вистилити дорогу. в українській мові це називається амбіції. й це слово має негативні конотації. але мене ці оціночні судження вже мало торкають. найвище моє досягнення насьогодні - жити там, де переважає топос дії, та вільно обирати мови для спілкування.
але виявилося (чому тільки зараз? я не розумію), що для успіху часто потрібна якраз не-дія, потрібна пауза, уповільнення руху чи повна його зупинка. треба вміти чекати на момент дії. й це виявляється найскладнішим, бо ніхто не навчив мене споглядати потенційність у нерухомому стані. тільки зараз я починаю усвідомлювати, що коли я зупиняюсь, увесь світ продовжує обертатися: у ньому щось постійно трансформується та булькає як в величезній кастрюлі супу. коли він вариться, кухарю не обов'язково метушитися по кухні. йому просто треба сісти й чекати на результат.
в цьому спрацьовує якийсь закон збереження енергії, яку я досьогодні немотивовано сплюндровувала. багато умов для мого просування вперед вже формуються світом. їх не треба волевиявляти - їх треба побачити. й це зовсім не віра в фатум чи долю, яка принесе те, що має бути. це усвідомлення світу як органічної рухомої спільноти, що складається з безкінечної кількості зв'язків. всі ці інші, які мене оточують, уможливлюють різноманістність комбінацій. я не деміург, що постійно створює світ з нічого. я частина конструктора лего, яка, щоправда, має власну волю вирішувати, в якій схемі приймати участь.
думки щодо доречності не-дії зріли вже давно. але остаточно прояснилися після участі в практикумах однієї групи, що працює на межі експерементального театру та танцю. сутність наших зустрічей (скоріше events, а не meetings) полягає в тому, що ми разом вибудовуємо сценарій спільного перебування. відбувається це так: хтось робить перший жест - пропонує в якийсь спосіб якийсь предмет чи своє власне тіло, виходячи на середину in-space (простору, де має протікати сценарій). усі інші починають думати, як далі продовжити цей жест, але так, щоб продовження було мотивоване. треба оцінити запропоновану ситуацію та знайти щонайменш декілька можливих рішень розвитку. треба діяти так, щоб не вбивати потенційність такої ситуації. бо можна зробити комбінацію, що майже виключає присутність інших. ти рухаєш ситуацію сам, а інші або підкоряються твоєму сценарію, або не втручаються. кожен рух актуалізує ситуацію в якомусь напрямку. він відкидає сотні можливих комбінацій, надаючи перевагу тільки одній. це не означає, що він неодмінно невірний. але треба бути певним, що подібне звуження потенційності має мотивоване підгрунтя.
спочатку мені було цікаво "рухати" ситуації. аж поки я в якийсь момент не зрозуміла, що існує безліч інших можливостей, які я просто не бачу. тому зараз я переважно споглядаю за діями групи, кожен раз дивуючись чиємусь несподіванному рішенню - рішенню, яке ніколи не прийшло б мені до голови. це унаочнення потенційності просто запаморочливе. світ безкінечно розширяє свої кордони. треба просто довіряти іншим.
кожен коваль свого щастя. під лежачий камінь вода не тече. хто не працює, той не їсть.
водночас я бачила, як в українській ментальності, наскрізь середньовічній, цей заклик до дієвості якимось робом поєднувався з вірою в долю, фатум, в якісь інші розпорошені сили (розпорошені - бо вони до бога християнського мало відношення мають. суцільне поганство.) все це в купі формувало людей абсолютно інертних, усе своє життя очикуючих на годо, який прийде й подарує їм щастя у вигляді легких грошей, щедрих коханців та тотальну ідилію, яку їм хтось винен просто тому, що вони є.
життя як очикування - я страшно боялась цього головного топосу українців. тому я йшла. іноді напролом, іноді в обхід. шла аби не перетворитися на лежачий камінь без епітафій, камень що не збуджує ніяких асоціацій, з якого не можна витесати пам'ятник чи який непридатний навіть для того, щоб їм вистилити дорогу. в українській мові це називається амбіції. й це слово має негативні конотації. але мене ці оціночні судження вже мало торкають. найвище моє досягнення насьогодні - жити там, де переважає топос дії, та вільно обирати мови для спілкування.
але виявилося (чому тільки зараз? я не розумію), що для успіху часто потрібна якраз не-дія, потрібна пауза, уповільнення руху чи повна його зупинка. треба вміти чекати на момент дії. й це виявляється найскладнішим, бо ніхто не навчив мене споглядати потенційність у нерухомому стані. тільки зараз я починаю усвідомлювати, що коли я зупиняюсь, увесь світ продовжує обертатися: у ньому щось постійно трансформується та булькає як в величезній кастрюлі супу. коли він вариться, кухарю не обов'язково метушитися по кухні. йому просто треба сісти й чекати на результат.
в цьому спрацьовує якийсь закон збереження енергії, яку я досьогодні немотивовано сплюндровувала. багато умов для мого просування вперед вже формуються світом. їх не треба волевиявляти - їх треба побачити. й це зовсім не віра в фатум чи долю, яка принесе те, що має бути. це усвідомлення світу як органічної рухомої спільноти, що складається з безкінечної кількості зв'язків. всі ці інші, які мене оточують, уможливлюють різноманістність комбінацій. я не деміург, що постійно створює світ з нічого. я частина конструктора лего, яка, щоправда, має власну волю вирішувати, в якій схемі приймати участь.
думки щодо доречності не-дії зріли вже давно. але остаточно прояснилися після участі в практикумах однієї групи, що працює на межі експерементального театру та танцю. сутність наших зустрічей (скоріше events, а не meetings) полягає в тому, що ми разом вибудовуємо сценарій спільного перебування. відбувається це так: хтось робить перший жест - пропонує в якийсь спосіб якийсь предмет чи своє власне тіло, виходячи на середину in-space (простору, де має протікати сценарій). усі інші починають думати, як далі продовжити цей жест, але так, щоб продовження було мотивоване. треба оцінити запропоновану ситуацію та знайти щонайменш декілька можливих рішень розвитку. треба діяти так, щоб не вбивати потенційність такої ситуації. бо можна зробити комбінацію, що майже виключає присутність інших. ти рухаєш ситуацію сам, а інші або підкоряються твоєму сценарію, або не втручаються. кожен рух актуалізує ситуацію в якомусь напрямку. він відкидає сотні можливих комбінацій, надаючи перевагу тільки одній. це не означає, що він неодмінно невірний. але треба бути певним, що подібне звуження потенційності має мотивоване підгрунтя.
спочатку мені було цікаво "рухати" ситуації. аж поки я в якийсь момент не зрозуміла, що існує безліч інших можливостей, які я просто не бачу. тому зараз я переважно споглядаю за діями групи, кожен раз дивуючись чиємусь несподіванному рішенню - рішенню, яке ніколи не прийшло б мені до голови. це унаочнення потенційності просто запаморочливе. світ безкінечно розширяє свої кордони. треба просто довіряти іншим.