(no subject)
Французькі жінки модні своєю немодністю. Вони носять зовсім непоказні зачіски, що не побачиш у жодному сучасному перукарському довіднику. Жодних тобі гривок, асиметрії та кольорів сезону. Одяг такий самий позачасовий. Це не можна, навіть, класифікувати як вінтаж - це щось абсолютно своє, привласнення, радше ніж тренд, одомашнення речей, а не мода.
Молоді - у трикотажі, від майок до в'язаних кардиганів (цього літа у Парижі прохолодно й похмуро. Тому небо на моїх фото виглядає так, наче його відфотошопили у HD.) Здається, що скроєні речі існують лише для жінок, яким за 50 - так, наче саме в цей час тіло вже не в змозі само триматися форми. Воно починає поволі розповзатися сирим здобним тістом, тому йому потрібна зовнішня коробочка - тугий та структурований одяг.
Чоловіки розбавляють сірість та блакитність своїх костюмів мозаїчною різноколоровістю шаликів. В штатах бавовняний шалик у оранжево-синю полоску, одягнений влітку, автоматично класифікує чоловіка як гея. В Парижі, я підозрюю, ти навіть й не особливо модний з таким додатком - просто на вулиці трохи прохолодно.
Туристи - то взагалі окрема категорія одягу. Пів міста людей, що виглядають так, начеб-то вони тільки що вийшли зі спортзалу чи зібралися на рибалку, так, начеб-то вони налаштовані не гуляти вулицями цивілізованого міста, а дертися через хащі горних троп. Хто й коли вигадав, що подорожувати треба у джинсах, бесформених футболках та спортивному взутті? Адже така “уніформа подорожуючого” існувала не завжди. Бунінський господин з Сан-Франциско запакував, наприклад, й фланелєву піжаму, щоб пити у ній зранку каву, й смокінг з накрахмаленою білизною для вечерь. Були в його гардеробі й лаковані чоботи, й шовкове кремове тріко. Дружина його була одягнена під час тієї подорожі “багато, але згідно своїх літ”, а дочка - “складно, але легко та прозоро.” Я розумію, що господин з Сан-Франциско не є надзвичайно вдалим прикладом щасливого подорожуючого. Але у даному випадку важливі інтенції, а не результат.
Подорож заради цікавості та самоосвіти є вигадкою новітніх часів. У середньовіччі якщо хтось й пересувався територіально, то тільки з міркувань економічних, політичних або релігійних, та аж ніяк не для того, щоб заповнити своє дозвілля. Одяг подорожуючого був скоріше одягом воїна - бо цивільна безпека теж стала поступом новітнього часу. Наприкінці 17 сторіччя виникла ідея Великого Туру - кількамісячного чи навіть кількарічного подорожування Європою заради культурної самоосвіти. Філософське підгрунтя Великого Туру походить з роботи Джона Лока “Есей щодо людського розуміння” (1690), в якому він обгрунтовує шлях надбання знань через фізичні стимули середовища, в якому людина знаходиться. Звідси постає необхідність зміни середовища та вивчення культури та нравів інших народів для того, щоб стати високоосвіченою людиною. Британські аристократи відпускали свої нащадків самоосвічуватися з натовпом слуг та так званих “bear-leaders” - освічених вчителів, що скеровували поїздку. На місцях винаймалися “ciceroni” - гіди, що мали навчити культурним особливостям своєї місцевості. У численних щоденниках, що теж були майже обов'язковою частиною подорожі, ретельно описані й типові маршрути й необхідні заняття, в яких треба було приймати участь у тому чи іншому місті. Так в Парижі до неминучого набору входили уроки танців, фехтування та верхової їзди, в Італії вивчалися античні та ренсансні твори мистецтва, а в Мюнхені чи Хайдельбергу доконечно належало завітати у університетську бібліотеку.
Мав, звичайно, існувати й певний кодекс щодо одягу подорожуючого - але таку інформацію я практично ніколи не знаходжу. Це й не дивно: подорожуючи занотовували світ зовнішній, а не те, як вони у цей світ вписувалися. Що ти їв та бачив, стає важливішим за те, що на тобі одягнено, коли ти це їв та бачив. Історію одягу подорожніх можно вивчати опосередковано: через картини, на яких зображені молоді англійські денді на фоні античних руїн або через вміст та вигляд сундуків та валіз - хто сьогодні бере з собою у поїздку картонки для капелюхів або шкіряні несесери, що завбільшки скоріше нагадують якийсь вид меблів (маленькі дитячі диванчики, наприклад), до яких складалися обов'язкове вмивальне причандалля?
Чи існують взагалі притомні наукові розвидки з історії одягу подорожніх чи з історїї валіз? Такі книги мали б пояснити, хто й коли нав'язав сучасникам джинси-футболки-кеди як уніформу подорожування, й хто першим почав просувати міф про зручність цієї трійці. Адже існує нескінченна кількість іншого зручного одягу. Тим більше особисто для мене джинси уособлюють концепцію тілесних мук: штани з важкої, грубої ряднини, в яких занадто спекотно влітку, в яких неодмінно пітнієш так, що товсті шви починають муляти у всіх місцях моєї неджинсової фігури. Ліричний відступ.
На додачу, традиційно, - купа фото, які особливо нічого не ілюструють
Молоді - у трикотажі, від майок до в'язаних кардиганів (цього літа у Парижі прохолодно й похмуро. Тому небо на моїх фото виглядає так, наче його відфотошопили у HD.) Здається, що скроєні речі існують лише для жінок, яким за 50 - так, наче саме в цей час тіло вже не в змозі само триматися форми. Воно починає поволі розповзатися сирим здобним тістом, тому йому потрібна зовнішня коробочка - тугий та структурований одяг.
Чоловіки розбавляють сірість та блакитність своїх костюмів мозаїчною різноколоровістю шаликів. В штатах бавовняний шалик у оранжево-синю полоску, одягнений влітку, автоматично класифікує чоловіка як гея. В Парижі, я підозрюю, ти навіть й не особливо модний з таким додатком - просто на вулиці трохи прохолодно.
Туристи - то взагалі окрема категорія одягу. Пів міста людей, що виглядають так, начеб-то вони тільки що вийшли зі спортзалу чи зібралися на рибалку, так, начеб-то вони налаштовані не гуляти вулицями цивілізованого міста, а дертися через хащі горних троп. Хто й коли вигадав, що подорожувати треба у джинсах, бесформених футболках та спортивному взутті? Адже така “уніформа подорожуючого” існувала не завжди. Бунінський господин з Сан-Франциско запакував, наприклад, й фланелєву піжаму, щоб пити у ній зранку каву, й смокінг з накрахмаленою білизною для вечерь. Були в його гардеробі й лаковані чоботи, й шовкове кремове тріко. Дружина його була одягнена під час тієї подорожі “багато, але згідно своїх літ”, а дочка - “складно, але легко та прозоро.” Я розумію, що господин з Сан-Франциско не є надзвичайно вдалим прикладом щасливого подорожуючого. Але у даному випадку важливі інтенції, а не результат.
Подорож заради цікавості та самоосвіти є вигадкою новітніх часів. У середньовіччі якщо хтось й пересувався територіально, то тільки з міркувань економічних, політичних або релігійних, та аж ніяк не для того, щоб заповнити своє дозвілля. Одяг подорожуючого був скоріше одягом воїна - бо цивільна безпека теж стала поступом новітнього часу. Наприкінці 17 сторіччя виникла ідея Великого Туру - кількамісячного чи навіть кількарічного подорожування Європою заради культурної самоосвіти. Філософське підгрунтя Великого Туру походить з роботи Джона Лока “Есей щодо людського розуміння” (1690), в якому він обгрунтовує шлях надбання знань через фізичні стимули середовища, в якому людина знаходиться. Звідси постає необхідність зміни середовища та вивчення культури та нравів інших народів для того, щоб стати високоосвіченою людиною. Британські аристократи відпускали свої нащадків самоосвічуватися з натовпом слуг та так званих “bear-leaders” - освічених вчителів, що скеровували поїздку. На місцях винаймалися “ciceroni” - гіди, що мали навчити культурним особливостям своєї місцевості. У численних щоденниках, що теж були майже обов'язковою частиною подорожі, ретельно описані й типові маршрути й необхідні заняття, в яких треба було приймати участь у тому чи іншому місті. Так в Парижі до неминучого набору входили уроки танців, фехтування та верхової їзди, в Італії вивчалися античні та ренсансні твори мистецтва, а в Мюнхені чи Хайдельбергу доконечно належало завітати у університетську бібліотеку.
Мав, звичайно, існувати й певний кодекс щодо одягу подорожуючого - але таку інформацію я практично ніколи не знаходжу. Це й не дивно: подорожуючи занотовували світ зовнішній, а не те, як вони у цей світ вписувалися. Що ти їв та бачив, стає важливішим за те, що на тобі одягнено, коли ти це їв та бачив. Історію одягу подорожніх можно вивчати опосередковано: через картини, на яких зображені молоді англійські денді на фоні античних руїн або через вміст та вигляд сундуків та валіз - хто сьогодні бере з собою у поїздку картонки для капелюхів або шкіряні несесери, що завбільшки скоріше нагадують якийсь вид меблів (маленькі дитячі диванчики, наприклад), до яких складалися обов'язкове вмивальне причандалля?
Чи існують взагалі притомні наукові розвидки з історії одягу подорожніх чи з історїї валіз? Такі книги мали б пояснити, хто й коли нав'язав сучасникам джинси-футболки-кеди як уніформу подорожування, й хто першим почав просувати міф про зручність цієї трійці. Адже існує нескінченна кількість іншого зручного одягу. Тим більше особисто для мене джинси уособлюють концепцію тілесних мук: штани з важкої, грубої ряднини, в яких занадто спекотно влітку, в яких неодмінно пітнієш так, що товсті шви починають муляти у всіх місцях моєї неджинсової фігури. Ліричний відступ.
На додачу, традиційно, - купа фото, які особливо нічого не ілюструють