(no subject)
Повертаючись ввечері до станції метро Шатле, що у самому центрі Парижа, бачу пошарпаного бомжа чи клошара, як їх тут називають, з несподівано молодим, навіть юним обличчям. Він намотує кола вздовж невеликого палісадника біля метро та голосно, гарнопоставленою вимовою проголошує по-російськи:
- еті хуєви достоєвскіє, еті хуєви чехови - відбиваючи кожен новий крок черговим відомим прізвищем.
Саме ця сценка з російським інтелектуалом на засланні кристалізує увесь мій сьогоденний досвід перебування у Парижі. У мова зовсім не про применшення російської чи, у загальному порядку, власної культури, що при зіставленні з закордонним постає в іншому світі.
Мова зовсім не про це.
Мова про неприязнь до культури будь-якої нації з великої літери “К”, якою нас нашпиговують з дитинства, бо саме чомусь екзальтація щодо “Високого” часто становить загальноприйнятий вектор банальної провінційної освіти.
Деяким країнам пофортунило більше саме тому, що знаєм ми про них небагато. Скандинавія для мене залишається майже терра інкогніта, бо крім її казкарів я, мабуть, більше нічого й не пригадаю, маючи таким чином змогу сприймати скандинавські країни без заїжджених ментальних схем. Адже відомо, що ми бачимо те, що налаштовані бачити. Коли нічого не очікуєш, бачиш або дуже багато, або нічого, просто промовляючи свій власний внутрішній монолог під час зміни зовнішних декорацій. Останнє, звичайно, складає окремий вид подорожі, що перетворюється у психотерапевтичну сесію усвідомлення меж власного я, для чого неодмінно потрібно відчути себе інородним тілом, щоб ці межі окреслити.
Франції, й Парижу зокрема, зовсім не пощастило - сюди неможна приїхати не знаючи. Париж став найбільшим постачальником міфу буржуазного життя, що зашифровано у полотнах імпресіоністів чи у життєписах художньої еліти міжвоєння. Тисячи туристів шукають Париж, якого вже давно не існує. Вони приїжджають у цю “оазу великої культури”, щоб прогулюватися Великими Бульварами як франти кінця 19 сторіччя чи пити дайкірі у якому-небудь Cafe de Medici навпроти Люксембурзького садa, уявляючи себе xемінгуєями. Хоча ні, чому не існує - найбільш прідприємницькі острівки туристичного бізнесу радо підтримують ці міфи створюючи “паризький шарм”, натякаючи на автентичність, що випадково зліплюється з культурних символів, запозичених з різноманітних французьких епох та соціальних верств, а отже таку “автентичність”, що ніколи не могла б існувати одночасно в одному місці.
Цього разу я приїжджаю до Парижа через вісім років після першого побачення (але ж ось вона, підкорка: як ще можна розмовляти про Париж як не про місто любові?), а також через вісім років планомірного та свідомого вичавлювання з себе культури з великої літери “К” - у пост-апокаліптичному стані після-дорослішання. Щастя у цьому стані не постає як мальовничий сніданок на траві з багетом, фуа-гра та бужолє - попросту ти вже знаєш, що багет - то звичайний білий хліб, фуа-гра - просто собі паштет з пташиних потрохів, а молоде бужолє може бути гірше за невідстояний молдавський шмурдяк. А сніданок на траві - це взагалі не щастя. Це полотно Мане, що виглядає тривожно навіть для сучасного глядача, не кажучи вже про публіку середини 19 сторіччя: чому все ж таки на ньому жінка гола, а чоловіки повність одягнені?
Цього разу мене цікавить не те, що я роблю в цьому місті, а те, що роблять інші. Я б хотіл знати, як живе й про що думає перечісчна перукарка, де обідають менеджери середньої ланки, й куди водить родина бібліотекарки та інженера міського водопостачання своїх дітей на дозвіллі. Нічого з цього я, звичайно, дізнатися не можу за тиждень, що проходить без особливого спілкування з місцевими. Тому я просто підгладаю.
- еті хуєви достоєвскіє, еті хуєви чехови - відбиваючи кожен новий крок черговим відомим прізвищем.
Саме ця сценка з російським інтелектуалом на засланні кристалізує увесь мій сьогоденний досвід перебування у Парижі. У мова зовсім не про применшення російської чи, у загальному порядку, власної культури, що при зіставленні з закордонним постає в іншому світі.
Мова зовсім не про це.
Мова про неприязнь до культури будь-якої нації з великої літери “К”, якою нас нашпиговують з дитинства, бо саме чомусь екзальтація щодо “Високого” часто становить загальноприйнятий вектор банальної провінційної освіти.
Деяким країнам пофортунило більше саме тому, що знаєм ми про них небагато. Скандинавія для мене залишається майже терра інкогніта, бо крім її казкарів я, мабуть, більше нічого й не пригадаю, маючи таким чином змогу сприймати скандинавські країни без заїжджених ментальних схем. Адже відомо, що ми бачимо те, що налаштовані бачити. Коли нічого не очікуєш, бачиш або дуже багато, або нічого, просто промовляючи свій власний внутрішній монолог під час зміни зовнішних декорацій. Останнє, звичайно, складає окремий вид подорожі, що перетворюється у психотерапевтичну сесію усвідомлення меж власного я, для чого неодмінно потрібно відчути себе інородним тілом, щоб ці межі окреслити.
Франції, й Парижу зокрема, зовсім не пощастило - сюди неможна приїхати не знаючи. Париж став найбільшим постачальником міфу буржуазного життя, що зашифровано у полотнах імпресіоністів чи у життєписах художньої еліти міжвоєння. Тисячи туристів шукають Париж, якого вже давно не існує. Вони приїжджають у цю “оазу великої культури”, щоб прогулюватися Великими Бульварами як франти кінця 19 сторіччя чи пити дайкірі у якому-небудь Cafe de Medici навпроти Люксембурзького садa, уявляючи себе xемінгуєями. Хоча ні, чому не існує - найбільш прідприємницькі острівки туристичного бізнесу радо підтримують ці міфи створюючи “паризький шарм”, натякаючи на автентичність, що випадково зліплюється з культурних символів, запозичених з різноманітних французьких епох та соціальних верств, а отже таку “автентичність”, що ніколи не могла б існувати одночасно в одному місці.
Цього разу я приїжджаю до Парижа через вісім років після першого побачення (але ж ось вона, підкорка: як ще можна розмовляти про Париж як не про місто любові?), а також через вісім років планомірного та свідомого вичавлювання з себе культури з великої літери “К” - у пост-апокаліптичному стані після-дорослішання. Щастя у цьому стані не постає як мальовничий сніданок на траві з багетом, фуа-гра та бужолє - попросту ти вже знаєш, що багет - то звичайний білий хліб, фуа-гра - просто собі паштет з пташиних потрохів, а молоде бужолє може бути гірше за невідстояний молдавський шмурдяк. А сніданок на траві - це взагалі не щастя. Це полотно Мане, що виглядає тривожно навіть для сучасного глядача, не кажучи вже про публіку середини 19 сторіччя: чому все ж таки на ньому жінка гола, а чоловіки повність одягнені?
Цього разу мене цікавить не те, що я роблю в цьому місті, а те, що роблять інші. Я б хотіл знати, як живе й про що думає перечісчна перукарка, де обідають менеджери середньої ланки, й куди водить родина бібліотекарки та інженера міського водопостачання своїх дітей на дозвіллі. Нічого з цього я, звичайно, дізнатися не можу за тиждень, що проходить без особливого спілкування з місцевими. Тому я просто підгладаю.