Дзвінка Матіяш "Роман про батьківщину"
Цю книжку я отримала в подарунок від Сумно?
За що їм красне дякую!
«Можемо домовитися, що я молюся до Тебе, коли пишу,» - каже котрась із героїнь книжки - чи то навіть сама авторка - Богові. Увесь роман у стилі Джойса - думки, думки, молитви, відчуття, трохи запахів, барв і смаків, які Дзвінка Матіяш вдало заескізила, чи то пак заескізила не самі запахи, барви і смаки, а відчуття, які вони викликають.
Текст «Роману про батьківщину» - не просто потік свідомості, причому різних героїв, - це дійсно роман про Батьківщину. Бо авторка через думки всіх своїх героїв (краще буде сказати різних іпостасей власної свідомості, власного світосприйняття?) таки усвідомлює сенс тої Батьківщини.
Вона усвідомлює себе через неї, а її - крізь себе.
Вона стверджує, що її батьківщина - «зверху ніби мертва, а всередині жива», у той же час скаржачись на те, що дзеркало показує і її саму не такою, якою вона є насправді, тобто не такою, якою вона бачить себе ізсередини.
«…моє обличчя - це не я. І моє ім’я - це також не я. Можу жити без імені і не бачити себе в дзеркалі».
Зсередини завжди все бачиш по-іншому.
Маленька дівчинка, чиїми оповідями про батьківщину та саму себе починається роман, також молиться. Вона говорить із майбутнім і непізнаним. Вона говорить із Богом, як із кимсь таким, кого вона не знає, і з ким дуже хоче познайомитися.
Доросла жінка молиться до Бога, розмовляючи ніби сама з собою. Вона говорить спогадами і відчуттями. Вона спілкується з тим, з ким уже близько знайома. Майже не задає йому запитань. Вона вже наперед знає, що їй не дочекатися відповіді. Тому й відповідає собі сама. У ній багато туги, багато болю. І багато мрій. Але вона вже навіть не називає їх мріями, а так просто - казки наніч, вигадки про Принцесу та Принца.
А взагалі «Роман про батьківщину» - це роман про жінку. Українську таку жінку, з дуже українською ментальністю. Жінку чуттєву і налякану, дуже замкнуту зовні й дуже відверту всередині. Жінку трохи розчаровану, але з наївним дитячим серцем. Жінку, яка дуже нагадує собою свою Батьківщину…
Моя рецензія на Сумно? - тут
За що їм красне дякую!
«Можемо домовитися, що я молюся до Тебе, коли пишу,» - каже котрась із героїнь книжки - чи то навіть сама авторка - Богові. Увесь роман у стилі Джойса - думки, думки, молитви, відчуття, трохи запахів, барв і смаків, які Дзвінка Матіяш вдало заескізила, чи то пак заескізила не самі запахи, барви і смаки, а відчуття, які вони викликають.
Текст «Роману про батьківщину» - не просто потік свідомості, причому різних героїв, - це дійсно роман про Батьківщину. Бо авторка через думки всіх своїх героїв (краще буде сказати різних іпостасей власної свідомості, власного світосприйняття?) таки усвідомлює сенс тої Батьківщини.
Вона усвідомлює себе через неї, а її - крізь себе.
Вона стверджує, що її батьківщина - «зверху ніби мертва, а всередині жива», у той же час скаржачись на те, що дзеркало показує і її саму не такою, якою вона є насправді, тобто не такою, якою вона бачить себе ізсередини.
«…моє обличчя - це не я. І моє ім’я - це також не я. Можу жити без імені і не бачити себе в дзеркалі».
Зсередини завжди все бачиш по-іншому.
Маленька дівчинка, чиїми оповідями про батьківщину та саму себе починається роман, також молиться. Вона говорить із майбутнім і непізнаним. Вона говорить із Богом, як із кимсь таким, кого вона не знає, і з ким дуже хоче познайомитися.
Доросла жінка молиться до Бога, розмовляючи ніби сама з собою. Вона говорить спогадами і відчуттями. Вона спілкується з тим, з ким уже близько знайома. Майже не задає йому запитань. Вона вже наперед знає, що їй не дочекатися відповіді. Тому й відповідає собі сама. У ній багато туги, багато болю. І багато мрій. Але вона вже навіть не називає їх мріями, а так просто - казки наніч, вигадки про Принцесу та Принца.
А взагалі «Роман про батьківщину» - це роман про жінку. Українську таку жінку, з дуже українською ментальністю. Жінку чуттєву і налякану, дуже замкнуту зовні й дуже відверту всередині. Жінку трохи розчаровану, але з наївним дитячим серцем. Жінку, яка дуже нагадує собою свою Батьківщину…
Моя рецензія на Сумно? - тут