Шир
Коли знесилений Фродо врешті позбувся персня, усе навколо не стало вмить чистим і красивим, «як до гріхопадіння». Попереду було ще чимало випробувань, підлість зрадливого Сарумана, зустріч із недоармією гобіто-тітушок. Це тільки у фільмі Шир залишився недоторканно красивим, наче нічого й не відбулося у світі. Викорчувані дерева, випалені міста, покалічена свідомість гобітів. І для того, щоби улюблений Край знову зацвів і засіявся сміхом, треба було ще багато сміливості, непохитності й кропіткої праці. Падіння Мордору геть не означало автоматичне відновлення понівеченого світу довкола.
А так хочеться заспокоїтися і звично радіти. Друзі із різних країн закидають привітаннями. І якось не повертаються пальці просто написати «дякую». Бо ціна була надто високою. Бо дорога попереду ще надто довга. І немає за пазухою скриньки з ельфійським насінням.
Я так мало могла зробити в цій війні. Не підносила бутербродів, не заварювала чай, не допомагала пораненим. Та в тилу була своя робота - молитва і віра. Слабка, щоденно перековувана зі зневіри. Щоденно - бо після прочитання ранкових новин виплекана ще вчора віра знову топилася на очах. У тилу була рутина, яка рятувала: годування-прогулянки-брудні підгузники. Миття підлоги за проказуванням молитов. Заварювання м’ятного чаю в намаганні повернути собі хоч крихту спокою. Читання Псалмів уголос - для себе й донечки.
Коли увесь Збараж прощався з Устимом - єдиним сином у матері - мені здавалося, що світ мав би перевернутися. Але світ був там само, політики продовжували виголошувати красиві слова, від яких нудило, френдстрічка розривалася від критики в бік кожного новопризначеного й ненависті до тих, чиї картини й страуси мали би прогодувати численних знедолених.
Мені снилися вогні Майдану, снився Фродо, снився Мордор. І я, прокинувшись серед ночі, обіцяла собі, що докладу всіх зусиль, аби наш "Шир" колись знову міг квітнути. І щоби наша донечка могла зростати в спокої і радості.
Поможи нам, Боже, будь ласка…
А так хочеться заспокоїтися і звично радіти. Друзі із різних країн закидають привітаннями. І якось не повертаються пальці просто написати «дякую». Бо ціна була надто високою. Бо дорога попереду ще надто довга. І немає за пазухою скриньки з ельфійським насінням.
Я так мало могла зробити в цій війні. Не підносила бутербродів, не заварювала чай, не допомагала пораненим. Та в тилу була своя робота - молитва і віра. Слабка, щоденно перековувана зі зневіри. Щоденно - бо після прочитання ранкових новин виплекана ще вчора віра знову топилася на очах. У тилу була рутина, яка рятувала: годування-прогулянки-брудні підгузники. Миття підлоги за проказуванням молитов. Заварювання м’ятного чаю в намаганні повернути собі хоч крихту спокою. Читання Псалмів уголос - для себе й донечки.
Коли увесь Збараж прощався з Устимом - єдиним сином у матері - мені здавалося, що світ мав би перевернутися. Але світ був там само, політики продовжували виголошувати красиві слова, від яких нудило, френдстрічка розривалася від критики в бік кожного новопризначеного й ненависті до тих, чиї картини й страуси мали би прогодувати численних знедолених.
Мені снилися вогні Майдану, снився Фродо, снився Мордор. І я, прокинувшись серед ночі, обіцяла собі, що докладу всіх зусиль, аби наш "Шир" колись знову міг квітнути. І щоби наша донечка могла зростати в спокої і радості.
Поможи нам, Боже, будь ласка…