Вранішнє
Я так полюбила ці ранки. У них тепер немає дрібних радощів типу кави з ласощами, зате є одна велика всенаповнююча радість. Коли маленьке сонне Диво починає солодко крехтати під боком, коли воно засинає на грудях, щойно поївши, коли можна читати годинами, нікуди не поспішаючи - все одно малятко їсть довго. Коли можна молитися вголос і ловити її усмішки. Коли чоловік заварює чай і робить вівсянку з молоком. Я ніколи не любила ні вівсянки, ні печива «Марія». Але тепер вони в мене замість вранішніх смаколиків.
Мені здається, з Богданкою я встигаю навіть більше, ніж раніше. Точно більше, ніж під час вагітності. Можливо, тому, що нікуди не поспішаю. Можливо, тому, що хочу зробити якомога більше приємного і корисного для неї і її дивовижного тата.
До речі, наш тато вже другий день на роботі. Ми сумуємо за ним дуже й чекаємо з нетерпінням додому увечері. Сусідки по палаті в пологовому напівжартома казали мені, що мушу поставити йому пам’ятника. Мама каже, що тепер мало просто присвячувати йому книжки - про нього треба книжки писати. І лише мудра свекруха, коли я їй захоплено розповідала, якого чудового сина вона виростила, сказала, що нічого особливого в його вчинках немає - бо «кому він то все робить? то все він робить для себе, і мусить робити добре». Але я знаю, що є. Проте не знаю, як висловити йому свою вдячність.
Хіба тим, щоб дочекатися його увечері з обіймами та усмішками (бо смачну вечерю все одно зготує бабця) і цілий день за нього молитися.
А між тим я знову потрохи пишу. Оповідання, статті, маленькі шматки до нової книжки. Так тішуся, що перед самими пологами отримала кілька нових творчих домовленостей - і тепер натхненно можу працювати. Поки дивовижне малятко спить, у грубці потріскують дрова, за вікном лежить сніг, а все решта… А все решта також в Руках Батька.
*
*
*
*
Мені здається, з Богданкою я встигаю навіть більше, ніж раніше. Точно більше, ніж під час вагітності. Можливо, тому, що нікуди не поспішаю. Можливо, тому, що хочу зробити якомога більше приємного і корисного для неї і її дивовижного тата.
До речі, наш тато вже другий день на роботі. Ми сумуємо за ним дуже й чекаємо з нетерпінням додому увечері. Сусідки по палаті в пологовому напівжартома казали мені, що мушу поставити йому пам’ятника. Мама каже, що тепер мало просто присвячувати йому книжки - про нього треба книжки писати. І лише мудра свекруха, коли я їй захоплено розповідала, якого чудового сина вона виростила, сказала, що нічого особливого в його вчинках немає - бо «кому він то все робить? то все він робить для себе, і мусить робити добре». Але я знаю, що є. Проте не знаю, як висловити йому свою вдячність.
Хіба тим, щоб дочекатися його увечері з обіймами та усмішками (бо смачну вечерю все одно зготує бабця) і цілий день за нього молитися.
А між тим я знову потрохи пишу. Оповідання, статті, маленькі шматки до нової книжки. Так тішуся, що перед самими пологами отримала кілька нових творчих домовленостей - і тепер натхненно можу працювати. Поки дивовижне малятко спить, у грубці потріскують дрова, за вікном лежить сніг, а все решта… А все решта також в Руках Батька.
*
*
*
*