ПОЛІТИКА ПАЦИФІКАЦІЇ У ПІДГАЄЦЬКОМУ ПОВІТІ -- II
До села Сільце коло Підгайців 28 вересня 1930 року прибув відділ 9-го полку з Теребовлі i розташувався лише в українських господарів. Улани наказали чистити і поїти їхні коні, при чім примушували до цього також і жінок. Коло 9 години вечора улани увірвалися до помешкання Дмитра Колодницького, де відбувалося весілля і розігнали весільчан, а якийсь підофіцер почав питати за «молодою», бо він «хоче її розпочати», й молода мусіла була втекти. По розгоні весільчан, забрали улани з собою весільну музику й зі співом та криком пішли під дім «Просвіти», де містилася тутешня кооператива. Покликали крамаря кооперативи і биттям примушували його відкрити крамницю; коли ж він усе ж не хотів відкрити крамницю, то улани побили його карабінами, розбили замок у дверях, вдерлися до кооперативи і, наказавши музиці грати, під її звуки знищили та пограбували товари. Товари непотрібні їм, муку, сіль, збіжжя, й т.п. зсипали на одну купу, змішали все разом і на останку полили нафтою. Потім пішли улани до домівки читальні «Просвіти» і, наказавши музикам грати біля дверей, знищили під звуки інструментів ціле урядження читальні: декорації, образи, фіранки тощо. Після того наказали музиці грати жалібного маршу і під той марш пішли вулицями села до одної хати на кінці села, де влаштували собі забаву з танцями, під час якої ходили по хатах, будили селян, шукаючи дівчат. Селяни, в яких квартирували улани, ніби на наказ коменданта відділу, мусили дати кожному уланові горілку, дві печені курки, дві пачки найліпшого тютюну, п’ять золотих готівкою та 100 кг вівса для коней…
П’яні улани казали возити їх з музиками по селі, при чім виспівували сороміцьких пісень. Коменданти відділу не тільки не забороняли тих вибриків, але навіть один із офіцерів увірвався вночі з вояками до помешкання тутешнього учителя Євстахія Вороневича і, з вигуками, стріляв із револьвера по портрету Шевченка, що висів на стіні…
У Зарваниці о. Василеві Головінському відраховано 200 буків. Кров’ю плює, чисто живий труп. Його жінку, Марію, в полозі тортуровано морально; наприклад, на її очах українського громадянина Гапія змусили скакати з даху на землю, і під звуки скрипки, на яку він сам мусів грати, під удари буків танцювати. Отця В. Головінського катував поліцай ч. 662. Командував ним комісар Грабовський зі Львова. Знищено капітульний дім…
В с. Мозолівці о. Кмицікевича пощадили, але село як по буревію. В дослівному значенні всі хати розшиті, бляха подіравлена, як решето, гонтові дахи поколені, дахівка в черепках. В селі нема води, бо поліція спустила туди гноївки і пір’я з подушок і перин. Готове збіжжя злито нафтою. Майно пограбовано, стіжки порозкидані і змервлені. Свині і товар (домашні тварини) пограбовані, кури постріляні. Зґвалтували (знасилували) 4 дівчини…
У с. Заставче під проводом польового жандарма вдерлися улани до дому Петра Пришляка, страшенно його побили і знищили ціле хатнє устаткування, вбрання, білизну, перини, подушки, двері, вікна, шафу, столи і навіть маслобійку, спричинили тим усім шкоду на 1400 злотих. Подібним способом знищили Івана Скіру (шкоди на 200 зл.), Василя Дідурика (шкода на 600 зл.), при чому забрали два годинники і 200 кг. вівса, і примусили купити для уланів напоїв на 72 зл. Нарешті забрали його разом з сином Володимиром і страшенно їх побили, при чому примушували батька, щоб власноруч бив нагайкою свого сина, після чого їх обох збили так, що аж зомліли. При тім були присутні поручник Заремба та вахмістер Ґоровіц…
У с. Шумляни Великі відділ уланів прибув 8-го жовтня 1930 року, надвечір. Окружили господарства свідоміших селян і проводили свої практики. Найважче були «спацифіковані» Томко, Степан і Антін Скотники. На господарстві вбили прив’язаного собаку, в стайні свиню, декілька курей, знищили пасіку. В хаті здемольовано все устаткування, харчі, одяг, кухонне начиння.
Із зізнань жительки с. Вишнівчик Марії Чолієвої, під час ревізії у хаті не було знайдено нічого. Після наради в сінях 4-ох жандармів, вони увійшли до кімнати, щоб виконати останній акт чинності. Щоб мати вільну руку, показали чоловікові палкою, щоб він з дітьми вийшов до другої кімнати. За ним зачинили двері і на сторожі поклали одного із поліцаїв. Потім один із них зняв зі стіни портрет Тараса Шевченка, поклав на стіл, витягнув його багнетом із рам, держав в одній руці його, а в другій багнет, і вимахуючи ним запитав: «Кто то єст?», «то ваш Буґ?». (Хто це є? Це ваш Бог?). Подер портрет, взяв рами і вдарив ними Марію по голові. З болю і переляку вона знепритомніла. До притомності вона повернулася на підлозі під час биття двома поліцаями, що стягнули її з ліжка. Били по цілому тілі. Побої припинилися тоді, коли Марії чоловік вдерся до кімнати і заступився за неї. За хвилю почувся крик у сінях, де інший поліцай побивав доньку Марії Лідію, та другу дочку 9-літня Марусю.
По тих побоях почали нищити все, що було в кімнаті, кухні і спіжарні; розбивали вікна, ламали шафу з одягом, крісла, зруйнували піч та все інше; в спіжарні попороли
міхи з зерном, мукою, крупами, вимішали все з пір’ям і прядивом. Підчас того погрому один із дітей Марії, 7-літній хлопчик втік зі страху в поле і щойно пізно вечером його привели до хати. Незважаючи, що Марія побита, напівжива, поліцаї весь час, аж до пізного вечора приходили до них додому, глумилися над ними, погрожуючи, що ще доправлять. Коло опівночі прийшов посланець з громади, щоб 2:30 ночі приготовити підводу для поліцаїв.
В голоді і холоді, з острахом, що кожної хвилі може повторитися пережите, сім’я Чолієвих провела цю ніч. Внаслідок побоїв дочка Лідія дістала розстрій нервів. Марія досі терпить біль костей і атаки серця.
В с. Галич, що неподалік Підгайців, проживав один відомий і багатий поляк Я. Домбровський. Він ніколи не конфліктував з односельчанами, за що його любили і поважали. І коли поляки розпочали «пацифікацію», то Я. Домбровський поручився за село, тому Галич найменше постраждав від знущань польських карних експедицій.
Застосовуючи репресії проти українського населення, Польща використала ще один засіб винищення українського народу - ув’язнення в концентраційному таборі Березі Картузькій на Поліссі, який було створено у 1934 році. У таборі тримали близько 2 тисячі в’язнів, переважно українців. Тут панував жахливий режим: майже безперервні побої поліцією, голод і важка праця. Оцінюють, що через табір перейшло понад 10 тисяч осіб. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов’язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.
«Умиротворення» принесло в село порізний порядок, але ніяк не послабило рішучості молодих радикально настроєних націоналістів боротися проти польського режиму. Початком 30-х років ОУН лише змінила тактику, зосередивши зусилля на організації політичних вбивств провідних польських державних діячів та урядових чиновників, а також на експропріації коштів, необхідних для її діяльності. Зі свого боку уряд займав щодо українців безкомпромісну позицію. Він скасував самоврядування в селах, перевівши їх під владу польських чиновників.
Українські партії засудили урядову репресивну акцію щодо населення Галичини, хоча й негативно поставилися до саботажної кампанії українського підпілля. ЦК УНДО апелював до уряду та місцевих властей з вимогою припинити політичний терор проти українського населення. Невдачею завершилася спроба митрополита греко-католицької церкви Андрея Шептицького досягнути порозуміння з урядовими колами Варшави щодо зупинення «пацифікаційної» операції. Хвиля репресій, тиск властей на українське громадянство спричинили зменшення українського представництва у вищих законодавчих органах Польщі. Українці Галичини здобули в сеймі 20 місць, а у сенаті - 4. Новообрана УПР виступила у сеймі та сенаті з осудом протиправних дій влади, вимагала покарання винних та надання допомоги потерпілим. Водночас робилися спроби пошуку шляхів послаблення польсько-українських протиріч (переговори між представниками УПР і польських урядових кіл у лютому 1931). Українські посли і сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час «пацифікації» і змусити Польщу виконувати свої міжнародні зобов’язання щодо українців Галичини. Рада Ліги Націй створила так званий Комітет трьох для вивчення ситуації на західноукраїнських землях. У січні 1932 року на спеціальному засіданні ради винесено рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення. Одним із головних наслідків «пацифікації» стало зростання серед українського населення національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого загострення українсько-польських взаємин.
ПОЛІТИКА «ЗМІЦНЕННЯ ПОЛЬСЬКОСТІ»
Протиріччя у таборі «санації», що намітились у першій половині 1930-х років, особливо проявились після смерті Ю.Пілсудського 12 травня 1935 р. Боротьба за владу розгорнулася між трьома угрупуваннями, що об’єднувалися навколо прем’єр-міністра В.Славека, президента І.Мосціцького та новопризначеного генерального інспектора збройних сил Е. Риз-Смігли. Розбіжності поглядів в урядовому таборі негативно позначилися і на розв’язанні української проблеми в Польщі. У 1935 - 1937 рр. в національній політиці паралельно розвивались три напрямки. Перший, репрезентований Е.Ридз-Смігли, військовим міністром Т.Каспжицьким та вищим генералітетом, активізував діяльність щодо «зміцнення польскості» на сході Польщі. Прихильники ліберальних методів на чолі з прем’єром В.Славеком започаткували у травні-червні 1935 р. політику нормалізації польсько-українських стосунків. Одночасно з цими двома напрямками на Волині далі реалізовувався політичний експеримент, що проводився, як вище згадувалося, із 1930 р. Г. Юзевським.
Політика щодо «зміцнення польськості» у південно-східних воєводствах розпочалася ще за життя Ю.Пілсудського. Проте, активна праця в цьому напрямку припала саме на 1935 р. Втручання вищих військових кіл у питання внутрішньої політики були зумовлені, окрім боротьби за владу у правлячому таборі, загостренням політичної ситуації у зв’язку з радикалізацією суспільних настроїв та активізацією діяльності опозиційних партій та складною міжнародною ситуацією, зокрема зовнішньою загрозою з боку Німеччини та Радянського Союзу. Прикриваючись гаслами зміцнення обороноздатності країни, військовики перебрали на себе функції цивільної адміністрації. З огляду на це зміцненню східних кордонів надавали особливе значення. На це вплинули, зокрема й особисті погляди Ю.Пілсудського. На так званих «східних кресах» єдиною реальною опорою режиму у випадку війни визнано польське населення. Внаслідок його малочисельності було визначено першочергове завдання - змінити національну структуру населення Західної України.
У цьому плані великого значення набирали ґрунтовно сплановані акції «шляхти загродової», лемківського та гуцульського регіоналізмів.
Ідеологічним обґрунтуванням до активізації «шляхетського» руху стала книга В. Пульнаровича, видана у 1929 р. Описуючи давню історію Турківського повіту на Львівщині, автор, зокрема, наголошував, що «тут поряд з лемками, бойками, тухольцями живуть нащадки давнього польського лицарства на пограниччі». В.Пульнарович визнавав, що «шляхтичі греко-католики і розмовляють руською мовою», але заперечував саму можливість існування шляхетської верстви в українців. Не заглиблюючись у питання етногенезу цієї групи населення, він робив висновок, що «шляхтичі» - це зукраїнізовані поляки. Ставилось за мету їх реполонізувати. Для реалізації акції територію «східних кресів» було поділено на п’ять регіонів: Підкарпатський (Львівське і Станіславське воєводства), Подільський (Тернопільське воєводство), Волинський, Поліський і Північний (Новогрудське і
Віленське воєводства). За прогнозами необхідно було реполонізувати 800 тис. - 1 млн. осіб. З огляду на загострення політичної і міжнаціональної ситуації у Східній Галичині конкретну працю розпочали в Турківському повіті. Тут, згідно з даними перепису 1931 р., було всього 5 % римо-католиків.
У Підгайцях, як і в більшості галицьких міст, мешкали українці, поляки і жиди. Українці становили переважну більшість. Всі вони були виключно греко-католицького віросповідання. По віровизнанню визначали і національну приналежність. У час між двома війнами мішані подружжя були рідкістю, бо співжиття між українцями і поляками погіршувалося. Якщо поляк одружувався з українкою, то вона звичайно переходила на римо-католицизм, але коли українець брав за дружину польку, то вона не переходила на греко-католицизм.
Для ознайомлення новоспечених шляхтичів із досягненнями польської культури за рахунок державного бюджету проводилися екскурсії по історичних місцях Польщі. Спочатку керівництво акцією було покладено на відділи парамілітарної організації - Стрілецький Союз. Пізніше були залучені інші польські організації. Це, напевне, робилось з метою приховати справжніх ініціаторів акції - вище військове керівництво польської армії.
Широкого розмаху набирали так звані лемківський та гуцульський регіоналізм. Ідеологічним підґрунтям для цього послужили теорії, викладені в праці ендека Є.Гертиха. Оскільки полонізація лемків та гуцулів, з огляду на їхнє проживання у важкодоступних гірських районах та притаманний їм консерватизм, видавалася проблематичною, було використано тактику штучного інспірування і підживлювання сепаратистських прагнень етнічних груп українського народу.
З цією метою 12 грудня 1933 р. було створено Товариство приятелів Гуцульщини. Його головою став генерал Т.Каспжицький. Діяльність товариства прикривалась опікою над місцевим фольклором, ремеслами і туристичним рухом. До співпраці були задіяні воєводські адміністративні органи.
21 лютого 1937 р. було утворено проурядову партію Табір національної єдності. Таким чином остаточно сформувався авторитарний тип правління в Польщі. Ідейна декларація лідера Табору А.Коца ототожнювала поняття «держава» і «нація».
Концепція польського національного елітаризму автоматично виключала трактування національних меншин як рівноправних громадян у державі.
Новий етап у так званій національній політиці Польщі на західноукраїнських землях розпочався екстермінаційними діями військових. У цьому плані відома акція, проведена Корпусом охорони прикордоння у с. Гриньки Кременецького повіту Волинського воєводства. Наприкінці 1937 р. під загрозою виселення з прикордонної зони 400 православних українців схилили до переходу на католицизм.
«Увесь польський народ, запаморочений баєчкою про «Польскен од можа до можа» та очолений саранським єзуїтсько-католицьким клером і шляхтою, вихованою на сенкевічівськім антиукраїзмі, проголосив устам своїх «водзуф» присуд смерті семимільйонній спільноті українців в межах польської держави. Для цієї мети ухвалено відповідні закони, які унеможливлювали українцям набувати землю парцельованих фільварків та всебічно, культурно та економічно, розвиватися. Міністр Грабські проголосив, що за 25 років від українців не буде і сліду. Дивна річ, але в тих важких умовах безправ’я та переслідувань наш народ не те що не зникав, а зростав, його воля до самостійного життя міцніла, його національний хребет випростувався і набирав твердості.
Чи могло бути інакше? Адже загальновідомий закон фізики твердить, що кожна дія викликає протидію. Втім, польські шовіністи не розуміли, що кожна антиукраїнська дія мала зворотній ефект. І хоч заскрипіли шибениці, хоч стіни тюремних підвалів покрилися українською кров’ю, наш спротив зростав.
Польські загарбники були задурманені ілюзією, що українці XX століття - це те саме панщизняне «бидло», яке вони колись так уміло батогами гнали до роботи. Та швидко вони збагнули, що помилялися, що українець здібний не лише до гралей і ціпа. Приголомшені феноменальними досягненнями українців на кооперативному полі, в культурно-освітній ділянці, у приватному шкільництві, у приватному купецтві, спорті тощо, вони взялися дикими адміністративними методами цей розвиток українства зупинити. Але їхні засоби викликали масову саботажну акцію, проведену ОУН. У відповідь на це польський уряд запровадив «пацифікацію» українського народу. Почалися масові арешти учнів української гімназії м. Тернополя, звинувачуючи їх у підпалах панських скирт в Галичі та приналежності до ОУН».
Наступним кроком у «зміцненні польськості» стала так звана ревіндикаційна акція на Холмщині. Тут, як відомо, внаслідок реалізації національної політики майже не залишилось українських шкіл, кооперативів і культурно-просвітницьких організацій. Єдиним засобом самоідентифікації українців була православна віра, що нерідко ототожнювалась з національністю. Православ’я стало основною перешкодою на шляху полонізації українців.
Програма денаціоналізації українців спиралася на репресії. Дії військових зводились до нищення православних цвинтарів, каплиць, церков.
У відповідь на посилений наступ поляків на західноукраїнські землі ОУН активізувала свою діяльність, особливо терористичну. Найбільшого розмаху вона набрала на території Тернопільського воєводства. Реакція польських властей не забарилася. Використовуючи принцип колективної відповідальності, військові під керівництвом генерала Шашкевича провели другу (після 1930 р.) «пацифікацію» українського населення Тернопільщини.
Таке загострення польсько-українських відносин, актуалізація справи Карпатської Русі в Чехо-Словаччині, консолідація українських партій навколо Контрактного комітету в Галичині призвели до вжиття урядом ще жорсткіших заходів в українському питанні.
Остаточну розробку і юридичне схвалення новий курс політики «санаційного» уряду в українській проблемі одержав у Постанові Ради Міністрів Польщі про зміцнення польського елементу в Західній Україні, яка була прийнята на початку березня 1939 р. Метою урядової програми була зміна національної структури населення південно-східних земель. Пропонувалося використати всі наявні в арсеналі держави засоби для швидкого здобуття кількісної переваги польського населення у всіх ділянках соціально-економічного і культурного життя. У зв’язку з цим виникла необхідність внесення змін у деякі закони. Так, закон про воєводське самоврядування від 26 квітня 1922 р. стояв на перешкоді проведення масової колонізації польським елементом Східної Галичини. Мовні закони від 31 липня 1924 р., що призвели до значного погіршення стану українського шкільництва, на даному етапі також уже не влаштовували польську владу. Утраквістичні (двомовні) школи мали бути замінені виключно польськими навчальними закладами.
Учителів-українців планувалося переселити до центральних та західних воєводств Польщі. Використовувався закон про кордони держави, згідно з яким у прикордонній смузі місцева влада, під приводом боротьби з антидержавними виступами, могла обмежити особисту діяльність громадян, свободу пересувань, можливість набування нерухомого майна, заборонити діяльність кооперативів тощо.
Програма уряду щодо «зміцнення польськості» на західноукраїнських землях передбачала застосування раніше випробуваних методів. Серед них: активізація акції «шляхти загродової», військове осадництво ( до 1939 р. у сільській місцевості оселилося 200тис. поляків, а в містах 100 тис), сільська і міська польська колонізація, заморська еміграція та внутрішня міграція українців, покровительство владою польського ремесла і торгівлі. Окремі міністерства пропонували конкретніші заходи. Зокрема, міністр комунікації наполягав на звільненні 800 українців із служби на залізницях. Велика надія у реалізації накреслених планів покладалась на польські громадські організації: Секретаріат порозуміння польських суспільних організацій у Львові, Стрілецький союз, Товариство народної школи, Товариство розвитку східних земель тощо.
Початок Другої світової війни перешкодив реалізації шовіністичних польських урядових планів на землях Західної України.
Отже, складні і суперечливі тенденції пошуків розв’язання української проблеми у Польщі завершилися напередодні Другої світової війни поверненням до ендецьких концепцій мононаціональної Польської держави. У цьому плані пріоритетне значення надавалося політиці «зміцнення польськості» в Західній Україні. Ініційована вищим військовим керівництвом, ця політика в 1939 р. переросла в офіційну доктрину правлячого табору. Для її реалізації були задіяні уряд, збройні сили, громадські організації, а це призвело до ще більшого зростання польсько-українських відносин. Це дуже негативно позначилося на становищі української меншини, а також значно ослабило саму Польську державу.
Усе далі в минуле відходить історія двадцяти міжвоєнних років напруження між українськими селянами та польськими новопоселенцями.
Всебічне дослідження польського санаційного режиму в Східній Галичині впродовж 1920 -1930-х років як політичного і економічного чинника, який мав стати соціально-політичною опорою польського режиму, дає змогу повніше відобразити картину суспільно-політичного і соціально-економічного життя міжвоєнної України. Недооцінка польською владою національної самобутності українців, нехтування культурно-освітніми прагненнями, дискримінація українців у політичному, економічному та соціальному житті, намагання вирішити національні проблеми шляхом терору і насильства призводили до конфліктних ситуацій на національному грунті й у перспективі не могли дати позитивного результату.
Із часу окупації Східної Галичини та Західної Волині політичні кола Польщі повели політику, спрямовану на полонізацію суспільно-політичного життя краю, нищення української освіти і культури, досягнення етнографічної переваги поляків над українцями.
З-поміж низки антиукраїнських заходів, таких як, ліквідація органів місцевого самоврядування, уніфікація адміністративного поділу, встановлення так званого «Сокальського кордону» між Галичиною і Волинню, заміна цих історичних назв на Східну Малопольщу і Східні креси, дискримінація українців у соціально-економічній, культурно-освітній сферах, важливу роль було відведено здійсненню аграрної реформи і безпосередньо пов’язаної з нею аграрної колонізації для створення у Західній Україні мережі цивільних та військових сільськогосподарських осадницьких господарств.
Розподіл землі великих сільськогосподарських маєтків, т.зв. «парцеляція» і пов’язана з нею колонізація впродовж 20 міжвоєнних років служили постійною причиною ескалації напружених стосунків між українцями та поляками. У виникненні польських осадницьких господарств українські селяни цілком правильно вбачали причини свого безземелля і тому виступали проти насаджуваного польського елементу.
Селяни вдавалися до побиття колоністів, нищення і підпалів осадницьких господарств, намагалися не допустити розподілу землі серед осадників, вступали в збройні сутички з колоністами, представниками польської влади на місцях.
Відповідно до поставленої мети ми глибоко і детально дослідили тему «пацифікації» на теренах Підгаєччини, проаналізували джерельну базу з даного питання, розкрили форми і методи проведення польської колонізаційної політики, окреслити масштаби проведення пацифікації в Східній Галичині та, зокрема, на території Підгаєцького повіту; показали активні форми опору полонізації (підпали, нищення майна та садиб, збройний опір та звертання до міжнародних організацій);дослідили умови співжиття підгайчан в 20-30-х рр., які були дуже неоднорідними.
У результаті проведеного дослідження ми дійшли висновку, що польські правлячі кола застосовували жорстокі каральні акції проти наростаючої хвилі невдоволення українців. У такій ситуації досягнути порозуміння між прийшлими поляками й українцями було неможливо, оскільки Друга Річ Посполита твердо і послідовно проводила курс на колонізацію українського краю. Провина за такий розвиток подій на політичному керівництві міжвоєнної Польщі.
Матеріали роботи «Пацифікація на території Підгаєцького повіту» можуть бути використані на уроках всесвітньої історії та історії України (10 кл.), а також при вивченні тем з історії рідного краю. Зібраний матеріал є доповненням навчальної бази з історії рідного краю.
http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:v1n9lLGQ5QwJ:www.pidhaitsi.com.ua/%3Fp%3D401+%D0%97%D0%A3%D0%9D%D0%A0+%D0%A0%D1%96%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F+%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B8+%D0%90%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D1%81%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B2&cd=24&hl=en&ct=clnk&gl=us
П’яні улани казали возити їх з музиками по селі, при чім виспівували сороміцьких пісень. Коменданти відділу не тільки не забороняли тих вибриків, але навіть один із офіцерів увірвався вночі з вояками до помешкання тутешнього учителя Євстахія Вороневича і, з вигуками, стріляв із револьвера по портрету Шевченка, що висів на стіні…
У Зарваниці о. Василеві Головінському відраховано 200 буків. Кров’ю плює, чисто живий труп. Його жінку, Марію, в полозі тортуровано морально; наприклад, на її очах українського громадянина Гапія змусили скакати з даху на землю, і під звуки скрипки, на яку він сам мусів грати, під удари буків танцювати. Отця В. Головінського катував поліцай ч. 662. Командував ним комісар Грабовський зі Львова. Знищено капітульний дім…
В с. Мозолівці о. Кмицікевича пощадили, але село як по буревію. В дослівному значенні всі хати розшиті, бляха подіравлена, як решето, гонтові дахи поколені, дахівка в черепках. В селі нема води, бо поліція спустила туди гноївки і пір’я з подушок і перин. Готове збіжжя злито нафтою. Майно пограбовано, стіжки порозкидані і змервлені. Свині і товар (домашні тварини) пограбовані, кури постріляні. Зґвалтували (знасилували) 4 дівчини…
У с. Заставче під проводом польового жандарма вдерлися улани до дому Петра Пришляка, страшенно його побили і знищили ціле хатнє устаткування, вбрання, білизну, перини, подушки, двері, вікна, шафу, столи і навіть маслобійку, спричинили тим усім шкоду на 1400 злотих. Подібним способом знищили Івана Скіру (шкоди на 200 зл.), Василя Дідурика (шкода на 600 зл.), при чому забрали два годинники і 200 кг. вівса, і примусили купити для уланів напоїв на 72 зл. Нарешті забрали його разом з сином Володимиром і страшенно їх побили, при чому примушували батька, щоб власноруч бив нагайкою свого сина, після чого їх обох збили так, що аж зомліли. При тім були присутні поручник Заремба та вахмістер Ґоровіц…
У с. Шумляни Великі відділ уланів прибув 8-го жовтня 1930 року, надвечір. Окружили господарства свідоміших селян і проводили свої практики. Найважче були «спацифіковані» Томко, Степан і Антін Скотники. На господарстві вбили прив’язаного собаку, в стайні свиню, декілька курей, знищили пасіку. В хаті здемольовано все устаткування, харчі, одяг, кухонне начиння.
Із зізнань жительки с. Вишнівчик Марії Чолієвої, під час ревізії у хаті не було знайдено нічого. Після наради в сінях 4-ох жандармів, вони увійшли до кімнати, щоб виконати останній акт чинності. Щоб мати вільну руку, показали чоловікові палкою, щоб він з дітьми вийшов до другої кімнати. За ним зачинили двері і на сторожі поклали одного із поліцаїв. Потім один із них зняв зі стіни портрет Тараса Шевченка, поклав на стіл, витягнув його багнетом із рам, держав в одній руці його, а в другій багнет, і вимахуючи ним запитав: «Кто то єст?», «то ваш Буґ?». (Хто це є? Це ваш Бог?). Подер портрет, взяв рами і вдарив ними Марію по голові. З болю і переляку вона знепритомніла. До притомності вона повернулася на підлозі під час биття двома поліцаями, що стягнули її з ліжка. Били по цілому тілі. Побої припинилися тоді, коли Марії чоловік вдерся до кімнати і заступився за неї. За хвилю почувся крик у сінях, де інший поліцай побивав доньку Марії Лідію, та другу дочку 9-літня Марусю.
По тих побоях почали нищити все, що було в кімнаті, кухні і спіжарні; розбивали вікна, ламали шафу з одягом, крісла, зруйнували піч та все інше; в спіжарні попороли
міхи з зерном, мукою, крупами, вимішали все з пір’ям і прядивом. Підчас того погрому один із дітей Марії, 7-літній хлопчик втік зі страху в поле і щойно пізно вечером його привели до хати. Незважаючи, що Марія побита, напівжива, поліцаї весь час, аж до пізного вечора приходили до них додому, глумилися над ними, погрожуючи, що ще доправлять. Коло опівночі прийшов посланець з громади, щоб 2:30 ночі приготовити підводу для поліцаїв.
В голоді і холоді, з острахом, що кожної хвилі може повторитися пережите, сім’я Чолієвих провела цю ніч. Внаслідок побоїв дочка Лідія дістала розстрій нервів. Марія досі терпить біль костей і атаки серця.
В с. Галич, що неподалік Підгайців, проживав один відомий і багатий поляк Я. Домбровський. Він ніколи не конфліктував з односельчанами, за що його любили і поважали. І коли поляки розпочали «пацифікацію», то Я. Домбровський поручився за село, тому Галич найменше постраждав від знущань польських карних експедицій.
Застосовуючи репресії проти українського населення, Польща використала ще один засіб винищення українського народу - ув’язнення в концентраційному таборі Березі Картузькій на Поліссі, який було створено у 1934 році. У таборі тримали близько 2 тисячі в’язнів, переважно українців. Тут панував жахливий режим: майже безперервні побої поліцією, голод і важка праця. Оцінюють, що через табір перейшло понад 10 тисяч осіб. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов’язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.
«Умиротворення» принесло в село порізний порядок, але ніяк не послабило рішучості молодих радикально настроєних націоналістів боротися проти польського режиму. Початком 30-х років ОУН лише змінила тактику, зосередивши зусилля на організації політичних вбивств провідних польських державних діячів та урядових чиновників, а також на експропріації коштів, необхідних для її діяльності. Зі свого боку уряд займав щодо українців безкомпромісну позицію. Він скасував самоврядування в селах, перевівши їх під владу польських чиновників.
Українські партії засудили урядову репресивну акцію щодо населення Галичини, хоча й негативно поставилися до саботажної кампанії українського підпілля. ЦК УНДО апелював до уряду та місцевих властей з вимогою припинити політичний терор проти українського населення. Невдачею завершилася спроба митрополита греко-католицької церкви Андрея Шептицького досягнути порозуміння з урядовими колами Варшави щодо зупинення «пацифікаційної» операції. Хвиля репресій, тиск властей на українське громадянство спричинили зменшення українського представництва у вищих законодавчих органах Польщі. Українці Галичини здобули в сеймі 20 місць, а у сенаті - 4. Новообрана УПР виступила у сеймі та сенаті з осудом протиправних дій влади, вимагала покарання винних та надання допомоги потерпілим. Водночас робилися спроби пошуку шляхів послаблення польсько-українських протиріч (переговори між представниками УПР і польських урядових кіл у лютому 1931). Українські посли і сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час «пацифікації» і змусити Польщу виконувати свої міжнародні зобов’язання щодо українців Галичини. Рада Ліги Націй створила так званий Комітет трьох для вивчення ситуації на західноукраїнських землях. У січні 1932 року на спеціальному засіданні ради винесено рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення. Одним із головних наслідків «пацифікації» стало зростання серед українського населення національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого загострення українсько-польських взаємин.
ПОЛІТИКА «ЗМІЦНЕННЯ ПОЛЬСЬКОСТІ»
Протиріччя у таборі «санації», що намітились у першій половині 1930-х років, особливо проявились після смерті Ю.Пілсудського 12 травня 1935 р. Боротьба за владу розгорнулася між трьома угрупуваннями, що об’єднувалися навколо прем’єр-міністра В.Славека, президента І.Мосціцького та новопризначеного генерального інспектора збройних сил Е. Риз-Смігли. Розбіжності поглядів в урядовому таборі негативно позначилися і на розв’язанні української проблеми в Польщі. У 1935 - 1937 рр. в національній політиці паралельно розвивались три напрямки. Перший, репрезентований Е.Ридз-Смігли, військовим міністром Т.Каспжицьким та вищим генералітетом, активізував діяльність щодо «зміцнення польскості» на сході Польщі. Прихильники ліберальних методів на чолі з прем’єром В.Славеком започаткували у травні-червні 1935 р. політику нормалізації польсько-українських стосунків. Одночасно з цими двома напрямками на Волині далі реалізовувався політичний експеримент, що проводився, як вище згадувалося, із 1930 р. Г. Юзевським.
Політика щодо «зміцнення польськості» у південно-східних воєводствах розпочалася ще за життя Ю.Пілсудського. Проте, активна праця в цьому напрямку припала саме на 1935 р. Втручання вищих військових кіл у питання внутрішньої політики були зумовлені, окрім боротьби за владу у правлячому таборі, загостренням політичної ситуації у зв’язку з радикалізацією суспільних настроїв та активізацією діяльності опозиційних партій та складною міжнародною ситуацією, зокрема зовнішньою загрозою з боку Німеччини та Радянського Союзу. Прикриваючись гаслами зміцнення обороноздатності країни, військовики перебрали на себе функції цивільної адміністрації. З огляду на це зміцненню східних кордонів надавали особливе значення. На це вплинули, зокрема й особисті погляди Ю.Пілсудського. На так званих «східних кресах» єдиною реальною опорою режиму у випадку війни визнано польське населення. Внаслідок його малочисельності було визначено першочергове завдання - змінити національну структуру населення Західної України.
У цьому плані великого значення набирали ґрунтовно сплановані акції «шляхти загродової», лемківського та гуцульського регіоналізмів.
Ідеологічним обґрунтуванням до активізації «шляхетського» руху стала книга В. Пульнаровича, видана у 1929 р. Описуючи давню історію Турківського повіту на Львівщині, автор, зокрема, наголошував, що «тут поряд з лемками, бойками, тухольцями живуть нащадки давнього польського лицарства на пограниччі». В.Пульнарович визнавав, що «шляхтичі греко-католики і розмовляють руською мовою», але заперечував саму можливість існування шляхетської верстви в українців. Не заглиблюючись у питання етногенезу цієї групи населення, він робив висновок, що «шляхтичі» - це зукраїнізовані поляки. Ставилось за мету їх реполонізувати. Для реалізації акції територію «східних кресів» було поділено на п’ять регіонів: Підкарпатський (Львівське і Станіславське воєводства), Подільський (Тернопільське воєводство), Волинський, Поліський і Північний (Новогрудське і
Віленське воєводства). За прогнозами необхідно було реполонізувати 800 тис. - 1 млн. осіб. З огляду на загострення політичної і міжнаціональної ситуації у Східній Галичині конкретну працю розпочали в Турківському повіті. Тут, згідно з даними перепису 1931 р., було всього 5 % римо-католиків.
У Підгайцях, як і в більшості галицьких міст, мешкали українці, поляки і жиди. Українці становили переважну більшість. Всі вони були виключно греко-католицького віросповідання. По віровизнанню визначали і національну приналежність. У час між двома війнами мішані подружжя були рідкістю, бо співжиття між українцями і поляками погіршувалося. Якщо поляк одружувався з українкою, то вона звичайно переходила на римо-католицизм, але коли українець брав за дружину польку, то вона не переходила на греко-католицизм.
Для ознайомлення новоспечених шляхтичів із досягненнями польської культури за рахунок державного бюджету проводилися екскурсії по історичних місцях Польщі. Спочатку керівництво акцією було покладено на відділи парамілітарної організації - Стрілецький Союз. Пізніше були залучені інші польські організації. Це, напевне, робилось з метою приховати справжніх ініціаторів акції - вище військове керівництво польської армії.
Широкого розмаху набирали так звані лемківський та гуцульський регіоналізм. Ідеологічним підґрунтям для цього послужили теорії, викладені в праці ендека Є.Гертиха. Оскільки полонізація лемків та гуцулів, з огляду на їхнє проживання у важкодоступних гірських районах та притаманний їм консерватизм, видавалася проблематичною, було використано тактику штучного інспірування і підживлювання сепаратистських прагнень етнічних груп українського народу.
З цією метою 12 грудня 1933 р. було створено Товариство приятелів Гуцульщини. Його головою став генерал Т.Каспжицький. Діяльність товариства прикривалась опікою над місцевим фольклором, ремеслами і туристичним рухом. До співпраці були задіяні воєводські адміністративні органи.
21 лютого 1937 р. було утворено проурядову партію Табір національної єдності. Таким чином остаточно сформувався авторитарний тип правління в Польщі. Ідейна декларація лідера Табору А.Коца ототожнювала поняття «держава» і «нація».
Концепція польського національного елітаризму автоматично виключала трактування національних меншин як рівноправних громадян у державі.
Новий етап у так званій національній політиці Польщі на західноукраїнських землях розпочався екстермінаційними діями військових. У цьому плані відома акція, проведена Корпусом охорони прикордоння у с. Гриньки Кременецького повіту Волинського воєводства. Наприкінці 1937 р. під загрозою виселення з прикордонної зони 400 православних українців схилили до переходу на католицизм.
«Увесь польський народ, запаморочений баєчкою про «Польскен од можа до можа» та очолений саранським єзуїтсько-католицьким клером і шляхтою, вихованою на сенкевічівськім антиукраїзмі, проголосив устам своїх «водзуф» присуд смерті семимільйонній спільноті українців в межах польської держави. Для цієї мети ухвалено відповідні закони, які унеможливлювали українцям набувати землю парцельованих фільварків та всебічно, культурно та економічно, розвиватися. Міністр Грабські проголосив, що за 25 років від українців не буде і сліду. Дивна річ, але в тих важких умовах безправ’я та переслідувань наш народ не те що не зникав, а зростав, його воля до самостійного життя міцніла, його національний хребет випростувався і набирав твердості.
Чи могло бути інакше? Адже загальновідомий закон фізики твердить, що кожна дія викликає протидію. Втім, польські шовіністи не розуміли, що кожна антиукраїнська дія мала зворотній ефект. І хоч заскрипіли шибениці, хоч стіни тюремних підвалів покрилися українською кров’ю, наш спротив зростав.
Польські загарбники були задурманені ілюзією, що українці XX століття - це те саме панщизняне «бидло», яке вони колись так уміло батогами гнали до роботи. Та швидко вони збагнули, що помилялися, що українець здібний не лише до гралей і ціпа. Приголомшені феноменальними досягненнями українців на кооперативному полі, в культурно-освітній ділянці, у приватному шкільництві, у приватному купецтві, спорті тощо, вони взялися дикими адміністративними методами цей розвиток українства зупинити. Але їхні засоби викликали масову саботажну акцію, проведену ОУН. У відповідь на це польський уряд запровадив «пацифікацію» українського народу. Почалися масові арешти учнів української гімназії м. Тернополя, звинувачуючи їх у підпалах панських скирт в Галичі та приналежності до ОУН».
Наступним кроком у «зміцненні польськості» стала так звана ревіндикаційна акція на Холмщині. Тут, як відомо, внаслідок реалізації національної політики майже не залишилось українських шкіл, кооперативів і культурно-просвітницьких організацій. Єдиним засобом самоідентифікації українців була православна віра, що нерідко ототожнювалась з національністю. Православ’я стало основною перешкодою на шляху полонізації українців.
Програма денаціоналізації українців спиралася на репресії. Дії військових зводились до нищення православних цвинтарів, каплиць, церков.
У відповідь на посилений наступ поляків на західноукраїнські землі ОУН активізувала свою діяльність, особливо терористичну. Найбільшого розмаху вона набрала на території Тернопільського воєводства. Реакція польських властей не забарилася. Використовуючи принцип колективної відповідальності, військові під керівництвом генерала Шашкевича провели другу (після 1930 р.) «пацифікацію» українського населення Тернопільщини.
Таке загострення польсько-українських відносин, актуалізація справи Карпатської Русі в Чехо-Словаччині, консолідація українських партій навколо Контрактного комітету в Галичині призвели до вжиття урядом ще жорсткіших заходів в українському питанні.
Остаточну розробку і юридичне схвалення новий курс політики «санаційного» уряду в українській проблемі одержав у Постанові Ради Міністрів Польщі про зміцнення польського елементу в Західній Україні, яка була прийнята на початку березня 1939 р. Метою урядової програми була зміна національної структури населення південно-східних земель. Пропонувалося використати всі наявні в арсеналі держави засоби для швидкого здобуття кількісної переваги польського населення у всіх ділянках соціально-економічного і культурного життя. У зв’язку з цим виникла необхідність внесення змін у деякі закони. Так, закон про воєводське самоврядування від 26 квітня 1922 р. стояв на перешкоді проведення масової колонізації польським елементом Східної Галичини. Мовні закони від 31 липня 1924 р., що призвели до значного погіршення стану українського шкільництва, на даному етапі також уже не влаштовували польську владу. Утраквістичні (двомовні) школи мали бути замінені виключно польськими навчальними закладами.
Учителів-українців планувалося переселити до центральних та західних воєводств Польщі. Використовувався закон про кордони держави, згідно з яким у прикордонній смузі місцева влада, під приводом боротьби з антидержавними виступами, могла обмежити особисту діяльність громадян, свободу пересувань, можливість набування нерухомого майна, заборонити діяльність кооперативів тощо.
Програма уряду щодо «зміцнення польськості» на західноукраїнських землях передбачала застосування раніше випробуваних методів. Серед них: активізація акції «шляхти загродової», військове осадництво ( до 1939 р. у сільській місцевості оселилося 200тис. поляків, а в містах 100 тис), сільська і міська польська колонізація, заморська еміграція та внутрішня міграція українців, покровительство владою польського ремесла і торгівлі. Окремі міністерства пропонували конкретніші заходи. Зокрема, міністр комунікації наполягав на звільненні 800 українців із служби на залізницях. Велика надія у реалізації накреслених планів покладалась на польські громадські організації: Секретаріат порозуміння польських суспільних організацій у Львові, Стрілецький союз, Товариство народної школи, Товариство розвитку східних земель тощо.
Початок Другої світової війни перешкодив реалізації шовіністичних польських урядових планів на землях Західної України.
Отже, складні і суперечливі тенденції пошуків розв’язання української проблеми у Польщі завершилися напередодні Другої світової війни поверненням до ендецьких концепцій мононаціональної Польської держави. У цьому плані пріоритетне значення надавалося політиці «зміцнення польськості» в Західній Україні. Ініційована вищим військовим керівництвом, ця політика в 1939 р. переросла в офіційну доктрину правлячого табору. Для її реалізації були задіяні уряд, збройні сили, громадські організації, а це призвело до ще більшого зростання польсько-українських відносин. Це дуже негативно позначилося на становищі української меншини, а також значно ослабило саму Польську державу.
Усе далі в минуле відходить історія двадцяти міжвоєнних років напруження між українськими селянами та польськими новопоселенцями.
Всебічне дослідження польського санаційного режиму в Східній Галичині впродовж 1920 -1930-х років як політичного і економічного чинника, який мав стати соціально-політичною опорою польського режиму, дає змогу повніше відобразити картину суспільно-політичного і соціально-економічного життя міжвоєнної України. Недооцінка польською владою національної самобутності українців, нехтування культурно-освітніми прагненнями, дискримінація українців у політичному, економічному та соціальному житті, намагання вирішити національні проблеми шляхом терору і насильства призводили до конфліктних ситуацій на національному грунті й у перспективі не могли дати позитивного результату.
Із часу окупації Східної Галичини та Західної Волині політичні кола Польщі повели політику, спрямовану на полонізацію суспільно-політичного життя краю, нищення української освіти і культури, досягнення етнографічної переваги поляків над українцями.
З-поміж низки антиукраїнських заходів, таких як, ліквідація органів місцевого самоврядування, уніфікація адміністративного поділу, встановлення так званого «Сокальського кордону» між Галичиною і Волинню, заміна цих історичних назв на Східну Малопольщу і Східні креси, дискримінація українців у соціально-економічній, культурно-освітній сферах, важливу роль було відведено здійсненню аграрної реформи і безпосередньо пов’язаної з нею аграрної колонізації для створення у Західній Україні мережі цивільних та військових сільськогосподарських осадницьких господарств.
Розподіл землі великих сільськогосподарських маєтків, т.зв. «парцеляція» і пов’язана з нею колонізація впродовж 20 міжвоєнних років служили постійною причиною ескалації напружених стосунків між українцями та поляками. У виникненні польських осадницьких господарств українські селяни цілком правильно вбачали причини свого безземелля і тому виступали проти насаджуваного польського елементу.
Селяни вдавалися до побиття колоністів, нищення і підпалів осадницьких господарств, намагалися не допустити розподілу землі серед осадників, вступали в збройні сутички з колоністами, представниками польської влади на місцях.
Відповідно до поставленої мети ми глибоко і детально дослідили тему «пацифікації» на теренах Підгаєччини, проаналізували джерельну базу з даного питання, розкрили форми і методи проведення польської колонізаційної політики, окреслити масштаби проведення пацифікації в Східній Галичині та, зокрема, на території Підгаєцького повіту; показали активні форми опору полонізації (підпали, нищення майна та садиб, збройний опір та звертання до міжнародних організацій);дослідили умови співжиття підгайчан в 20-30-х рр., які були дуже неоднорідними.
У результаті проведеного дослідження ми дійшли висновку, що польські правлячі кола застосовували жорстокі каральні акції проти наростаючої хвилі невдоволення українців. У такій ситуації досягнути порозуміння між прийшлими поляками й українцями було неможливо, оскільки Друга Річ Посполита твердо і послідовно проводила курс на колонізацію українського краю. Провина за такий розвиток подій на політичному керівництві міжвоєнної Польщі.
Матеріали роботи «Пацифікація на території Підгаєцького повіту» можуть бути використані на уроках всесвітньої історії та історії України (10 кл.), а також при вивченні тем з історії рідного краю. Зібраний матеріал є доповненням навчальної бази з історії рідного краю.
http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:v1n9lLGQ5QwJ:www.pidhaitsi.com.ua/%3Fp%3D401+%D0%97%D0%A3%D0%9D%D0%A0+%D0%A0%D1%96%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F+%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B8+%D0%90%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D1%81%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B2&cd=24&hl=en&ct=clnk&gl=us