ПОЛІТИКА ПАЦИФІКАЦІЇ У ПІДГАЄЦЬКОМУ ПОВІТІ -- I
Тарас КАЛЬБА,
студент Харківської національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого
Світлана МАНЮК,
вчитель історії Підгаєцької гімназії
«…між нами і нашими сусідами здебільшого дуже малі розбіжності.
А коли ми дійдемо до такого розуміння,
тоді примирення стане набагато легшим,
доступнішим, навіть цілком природнім».
Глава УГКЦ Блаженніший
Кардинал Любомир Гузар
НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ПОЛЬЩІ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В ПЕРІОД МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ
Більшість західноукраїнських земель, площею 130 тисяч взятих до квадрату кілометрів, у міжвоєнний період опинилася під Польщею. На цих теренах проживало близько 9 млн. людей, що становило майже третину населення тодішньої Польської держави. Із 1919 р. (з моменту входження) до 1923 р. влада Польщі над Східною Галичиною та Західною Волинню, на думку міжнародного права і держав Антанти, вважалася спірною. Тому польська влада йшла шляхом поступок і обіцянок: автономії українських земель (1919 р.), прав на рідну мову і школу (польська конституція 1921 р.), самоврядування воєводствам. Такі, здебільшого, декларативні заяви вплинули на остаточне вирішення долі західноукраїнських земель.
Згідно умов Ризького миру (березень 1921 р.) і рішення Ради послів (15 березня 1923 р.) етнічні українські землі - Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина та Східна Галичина відійшли до складу відродженої Польської держави.
Звідтоді польська влада мала за мету асимілювати українське населення, створити однонаціональну Польську державу. Послідовно використовувалися різні шляхи: зміни в адміністративно-територіальному устрої, економічний тиск, політичні маніпуляції тощо.
Початком 20-х рр. минулого століття, коли у польському законодавстві проголошувалося право національних меншин на вільний розвиток та створення своїх органів місцевого самоврядування, Східна Галичина ділилася на три воєводства - Львівське, Тернопільське та Станіславське, які безпосередньо підпорядковувалися Варшаві. Згодом до території Східної Галичини польська влада приєднала шість повітів Західної Галичини, заселених переважно поляками. Такий адміністративно-територіальний переділ послабив позиції українців у краї. Та ще й польський уряд постійно збільшував кількість своїх військ у Східній Галичині, що також змінювало співвідношення українських та польських сил на користь останніх.
Перепис 1921 р. засвідчив проживання в Польщі 4 млн. осіб української національності, що становило 15 % населення держави. Зважаючи на їх кількість, компактне розташування у стратегічно важливих південно-східних воєводствах і несприйняття польської державності, українська проблема стала однією з найскладніших у національній політиці Польщі. Українці становили переважаючу більшість населення Східної Галичини та Волині.
«Польща не дотрималася жодного із зобов’язань договору з державами Антанти, на основі якого одержала дозвіл окупувати Галичину. Цей договір застерігав українському населенню рівність перед законом, право на свою мову в публічному житті, право утримувати свої школи і навчання рідною мовою в початкових школах. Ще поки Рада амбасадорів передала Галичину під адміністрацію Польщі, польський сейм 26.09.1922 р. схвалив закон про воєводське самоврядування у воєводствах Львівському, Тернопільському, Станіславському, але це був спритний обман, щоб тим здобути рішення Ради амбасадорів. Ніякого самоврядування не було введено, навпаки, польський уряд робив усякі незаконні акти, щоб знищити українське життя в Галичині. Позамикав українські культурні і господарські товариства та організації, припинив появу українських часописів, українські народні школи частково позамикав, інші чисто українські школи перемінив на двомовні, польсько-українські. Мовні закони від 31 липня 1924 р., що призвели до значного погіршення стану українського шкільництва, на даному етапі також уже не влаштовували польську владу. Траквістичні (двомовні) школи мали бути замінені виключно польськими навчальними закладами.
Учителів-українців переселили до шкіл центральних та західних воєводств Польщі, багатьох звільнили за участь у воєнних змаганнях. Львівський, до війни двомовний університет, змінили на чисто польський».
У Підгайцях майже всі вчителі були поляки, а українські підручники були цензуровані польським міністерством освіти.
Польські національні демократи організували й очолили погроми українських економічних та інших установ. Одним із найбільших антиукраїнських виступів був погром 1928 р., тобто в 10-у річницю проголошення ЗУНР.
Після приходу до влади режиму «санації» на чолі з Юзефом Пілсудським, офіційно проголошеною урядовою програмою національної політики стала державна асиміляція меншин. Передбачалося, не змінюючи етнічної належності представників непольських народів, зробити їх лояльними громадянами Польської республіки. Українцям гарантували деякі свободи в економічній, релігійній та культурно освітній сферах без надання територіальної автономії.
Але до 1930 р. у польського керівництва, із зрозумілих причин, не виробилося цілісної концепції для реалізації цієї політики. Виняток становила «Волинська програма» воєводи Генріка Юзевського. Засяг цього політичного експерименту визначався територією лише Волинського воєводства і проводився за погодженням із Пілсудським.
Реалізація програм національної політики вже у перші роки правління «санації» відбувалася з урахуванням принципів індивідуалізації, регіоналізації та селективності. Перший із них зобов’язував застосовувати індивідуальну політику щодо кожної меншини зокрема. Теорія регіоналізму полягала у застосуванні відмінної національної політики в окремих історичних і географічних областях Західної України. Селективність визначалась розвитком міжнародної ситуації, ступенем лояльності меншини щодо держави, національною свідомістю, чисельністю населення, його розміщенням і соціальною структурою. Виходячи з цих принципів, політика польської влади у Східній Галичині, Волині, Холмщині та Підляшші, Поліссі й Лемківщині мала певні особливості.
Вагомий вплив на формування політики «санаційного» уряду мала опозиція, зокрема її праве крило, насамперед, угрупування національної демократії (ендемії). Ендеки взагалі заперечували існування єдиної української нації, навмисно пропагуючи теорії про наявність, нібито, лише окремих етнічних груп: гуцулів, лемків, бойків, поліщуків тощо і, звісно, виступали за їх національну асиміляцію.
З-поміж перших політичних заходів поляків особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонізації. У 1920 р. для зміцнення польської присутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців, так званих осадників. Спочатку більшість осадників, особливо на Волині, становили ветерани армії, пізніше стали переважати цивільні.
Хоч Східна Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Хто не хотів обробляти землі, займав привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників.
Українські джерела подають, що до 1938 р. у села Східної Галичини та Волині прибуло 200 тис. поляків і ще 100 тисяч - у міста. Хоч наплив польських переселенців не міг рішуче змінити етнічний склад населення східних земель, він все ж був доволі значним, щоб викликати гостре невдоволення українців.
Із переворотом Пілсудського 1926 р. до влади прийшов більш авторитетний польський уряд. Поліпшилися стосунки з українцями. Уособленням цього був Генрик Юзевський, призначений у 1927 р. волинським воєводою. Йому поталанило дещо привернути на свій бік українських селян завдяки розподілу великої частини урядових земель з-поміж місцевого населення. Він також пішов на обмежені поступки політичним керівникам волинських українців, одночасно намагаючись ізолювати від їхнього «згубного впливу» націоналістично налаштованих галичан. Але ці зусилля Г. Юзевського були підірвані релігійною дискримінацією православних волинян та запеклим опором місцевого чиновництва і польських націоналістів.
Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої депресії 1929-1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями сільськогосподарських районах. Селяни терпіли не стільки від безробіття, як від катастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню продукцію. У роки цієї кризи чистий прибуток з одного акра невеликих селянських землеволодінь упав на 70-80 %. За цих обставин ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників вельми загострилася. Зростало також невдоволення серед української інтелігенції, особливо з-поміж її молодих (і безробітних) представників, бо всі нечисленні урядові вакансії незмінно посідали поляки. Тому, коли радикально налаштовані українські націоналісти закликали чинити активний опір польському панованню, вони знайшли негайний відгук серед молодих українців.
Через протести українців до Ліги Націй доля української меншості в Польщі взагалі, та кампанія «умиротворення» зокрема, набули характеру міжнародного скандалу. Проте, якщо європейські, особливо британські, політики засудили поведінку поляків, то Комітет Ліги Націй звинуватив українських екстремістів у провокуванні репресій. Хоч польський уряд швидко придушив заворушення, але, врешті, його дії ще більше розлютили українців, призвели до зростання екстремізму з обох сторін і ускладнили пошуки конструктивних рішень.
ПОЛІТИКА «ПАЦИФІКАЦІЇ» НА ТЕРИТОРІЇ ПІДГАЄЦЬКОГО ПОВІТУ
Закріпивши свою владу на західно-українських землях, поляки відразу вдалися до полонізації. Політика уряду, тактика адміністрації та протиукраїнські настрої польських кругів на низах спричинили гостру реакцію з-поміж українців. Переживаючи щойно втрачену державність, українці, тим не менше, взялися з ентузіазмом розбудовувати своє суспільно-громадське та політичне життя. Швидке розширення мережі просвітянських, виховних, кооперативних організацій зумовило неабиякий розвій національної свідомості широких мас та кристалізації політичної думки провідних українських верств. Одночасно зростала і політична акція. Головно після Віденського Конгресу Українських Націоналістів, на якому Українську Військову Організацію (УВО) було реорганізовано в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), що дало нагоду ширшим колам свідомого активу влитися у її лави. Такий розвиток подій вельми бентежив польський уряд, який вирішив силою припинити зростання суспільно-громадського життя і політичних акцій в Галичині.
Влітку 1930 року Східною Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що, у переважній більшості, зводилися до підпалів. Було зафіксовано близько 2 200 таких актів. У відповідь польський уряд вдався до масових і жорстоких дій. У середині вересня на українські села налетіли великі підрозділи поліції і кавалерії. Розпочалася кампанія «пацифікації» (від лат. pacification - умиротворення, замирення, заспокоєння). Саме таку офіційну назву мали масові репресії щодо українського населення Галичини, вчинені урядом Польщі (прем’єр Ю.Пілсудський, міністр внутрішніх справ Ф.Славой-Складовський, Б.Перацький) восени 1930 р. Рішення провести «пацифікацію» прийняв глава режиму «санації» маршал Ю.Пілсудський, який 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Метою «пацифікації» було «умиротворення» Східної Галичини, послаблення українських політичних сил та їх неприхильного ставлення до Польщі, забезпечення максимального успіху урядовому табору на наступних (листопад 1930 р.) виборах. Пілсудчики розглядали «успокоєння» українського населення у контексті своїх ширших планів придушення політичної опозиції в державі та встановлення в краї авторитарного режиму. Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони зайняли близько 800 сіл. Вони руйнували осередки українських громад і читалень, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто чинив опір. Було заарештовано понад 2 млн. українців, здебільшого школярів, студентів і молодих селян. Майже кожний третій був ув’язнений на тривалий термін. Українських депутатів сейму посадили під домашній арешт, аби не допустити їхньої участі у виборах, а їхніх українських виборців тероризували, змушуючи голосувати за польських кандидатів.
Наростання тоталітаристських тенденцій правлячого табору у 30-х рр. ХХ ст. проявилося у відході від політики державної асиміляції і прийнятті ендецьких концепцій. Погоджуючись із польським політологом і фахівцем з українського питання А. Боденським, можна ствердити, що, «незважаючи на декларативні заяви уряду, теза національної асиміляції від 1921 р. до 1935 р. була без перерви пануючою». Приводом для «пацифікації» послужили численні антипольські акції, як підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв’язку та ін., що відбувалися влітку та восени 1930 р. За даними польської офіційної статистики було спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських будинків та 112 скирт збіжжя. Польський міністр внутрішніх справ Броніслав Пєрацький наказав жорстоко покарати жителів 800 українських сіл. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля - Українську Військову Організацію. Провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів, як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. «На польські злочини і ламання основних зобов’язань щодо українського народу, які Польща зложила Найвищій Раді мирової конференції в Парижі, УВО відповіла своєю акцією під проводом полковника Є. Коновальця. Прикметним був напад студента С. Фецака 25 листопада 1921 року на головних польських політиків Ю. Пілсудського і львівського воєводу Грабовського. Здійснювалися акції на поліційні станиці, державні будинків, знищували провокаторів і донощиків тощо».
Для проведення каральної операції уряд використав спеціальні відділи поліції (17 рот загальною чисельністю понад тисячу осіб) і війська (10 ескадронів кавалерії), а також місцеві (повітові та волосні) поліційні підрозділи. Репресивні заходи польського уряду тривали від 14 вересня до кінця листопада 1930 року. На першому етапі «пацифікації» (до кінця вересня 1930 року) каральні дії чинила переважно поліція, на другому етапі (від кінця вересня до середини жовтня) - в основному, військові підрозділи. У багатьох місцевостях проводилися повторні каральні експедиції поліції та війська на українські села, що підтверджують спогади жителя с. Галич Миколи Жибака.
У 30-х рр. ХХ ст. Польща застосувала колективну відповідальність і загальний терор щодо українського населення, зокрема, часті погроми українських установ - освітніх, громадських, навіть церков. Жертвами погромів стали десятки тисяч українських діячів та цілком невинних людей. У Підгайцях тяжко побили о. Блозовського, колишнього депутата Яворського, повітового організатора Даньківа і багато інших громадян, навіть 85-літніх старців. «Всіх катовано в магістраті, а відтак скутих кидано до льоху, щоб там очуняли. І там ішло одночасно знищення всього майна українських товариств, бібліотек (усі книжки через поперек подерті), установ та громадян. Годі собі це уявити».
Підгаєччина, як один із найсвідоміших і найактивніших повітів у Східній Галичині, була, мабуть, найжорстокіше «спацифікована».
У неділю, 22-го вересня 1930 року, до Підгайців прибули перші відділи польських жандармів. Розійшлися по вулицях. Ціле місто роїлося від темно-гранатових мундирів поліцаїв, озброєних багнетами, пістолетами та палками. Серед населення ходили чутки, що завдання поліції шукати зброю, що залишилася з Першої світової війни.
«Пацифікація» розпочалася зараз таки вночі, з неділі на понеділок. Тоді спершу побили, а відтак заарештували Івана Бакальця - директора Повітового Союзу Українських Кооператив, Теодора Боянівського і Ярослава Шпундера (обидва урядовці ПСК), Д. Бокала (кооператор) і В. Овсянецького (купець) - обидва інваліди, Дмитра Сену, урядовця староства, Стефана Кучму, суспільно-громадського і церковного діяча, його сина Антона, теолога і багатьох інших.
Отець Михайло Блозовський пише про своє побиття:
«23-го вересня 1930 року прийшла карна експедиція державної поліції ч. 8 до Підгаєць. О год. 11:30 перед полуднем я ішов на годину релігії до школи. На вулиці затримав мене поліцай з карної експедиції в товаристві місцевого поліцая і забрав мене до магістрату. Комісар, що урядував там, заборонив мені відповідати моєю рідною мовою на запитання. Будучи в канцелярії магістрату я побачив старенького урядовця «Дністра» Антона Лісовського, що його повели кудись. Тоді я почув його крик. Незабаром вийшли кільканадцять поліцаїв, забрали мене й наказали мені вести їх до свого помешкання. Там наказали мені видати їм протидержавну літературу та зброю. Коли я заявив, що цього не маю, почали робити ревізію. Під час ревізії нищили все, що попало їм під руки. Всі книжки богословської бібліотеки порозкидали по підлозі. Через годину вся кімната була в руїні. Нічого протидержавного не знайшли, але це їм не перешкодило називати мене під час обшуку різними образливими словами. Забрали кореспонденцію і повели мене назад до комісаря. Течку віддали комісарові, а мене відвели до темної келії. За стіною відбувалася екзекуція (биття) і я весь час чув страшні крики.
Около год. 5:30 вечора прийшов до мне поліцай, засвітив електричною лямпою в очі, і почав мене бити куди попало: по лиці, голові, під грудями, копати ногами. Опісля заявив, що це ще не кінець, бо тепер буде слухання (зізнання). Около 7:00 год. вечора витягли мене з келії і завели до магістратської шопи. В шопі було кільканадцять поліцаїв. З галасом і прокльонами кинулися на мене. Стягнули плащ і лише в реверенді кинули мене на землю і почали бити. Один з поліцаїв затулив мені рота, щоб не було чути крику, а інші били мене понад чверть години, вигукуючи при тому: «на, маш Україне». Після того мене напівпритомного відвели назад до келії.
До келії приходили гуртами поліцаї, глузуючи. Давали мені моральну науку: «ти не пан-отець, а бандит». «Польща є надто сильна і закордону не боїться. До суду не
звертайся, бо там оборони не знайдеш. А коли те, що тут з тобою робиться ти розголосиш, - сказав один із поліцаїв - я перший передягнуся і пущу тобі кулю в лоб». Такі моральні науки тривали більш чим годину. Загиджували все, що для людини найцінніше. Очевидно, всіх «наук» я не міг вислухати, бо з болю знепритомнів.
Пізно вночі привели мене до коменданта відділу карної експедиції. Він таке само з вульгарною мовою звертався до мене, і заявив, що як я не змінюся, то прийдуть ще раз бити. Віддав мені течку і наказав іти додому. Проходячи подвір’ям міської управи я увійшов у шпалір поліції. Палками і прикладами крісів побиваючи мене випровадили на дорогу».
У с. Вербові Підгаєцького повіту побили о. Содомору так, що він дістав епілепсію. Його жінку Ірину і дочку Марію також важко побили. «В хаті руїна. Учителя Романкова покалічено багнетами і скутого вбрали у сокольську шапку й бинду (стрічку) та скутого волочили по селі («Тераз вєми кого біць! Відаць же єстесь Українєц!» «Зараз знаємо кого бити! Одразу видно, що українець!»). В кооперативі подіравили багнетами бляшаний дах; зірвали кавалок і здемольовали (понищили) цілком всередині. По селі у свідомих людей порозшивали хати і провели подібне знищення».
У Голгочах о. Костюка побили тричі поспіль та розбили голову кольбою. Його вагітну жінку стягнули з ліжка, щоб провести обшук. «Відтак на її очах понищили хату. Вона в пологовій гарячці бореться зі смертю. З людьми та сама трагедія».
Зі слів Й. Пащака довідуємося про пацифікацію у с. Боків. «Всі, навіть діти знали, що поляки то тут, то там громили села. Мій батько і родичі переховувалися в лісі, іноді - ночували там. Одного разу батько не встиг вибігти з хати, він сказав, що хворіє, але польський офіцер побив його палицею на очах у нас, дітей. Тата тримали під слідством 6 місяців, а потім відпустили. З того часу я маю ще такий спомин: поляки забороняли нам називатись українцями, звали «русинами», а потім ідентифікували за релігією: греко-католик - «русин», римо-католик - поляк».
« До села Боків прибув відділ кавалерії 9-го полку 4 жовтня 1930 р. і перебував тут 6 днів. 4 жовтня 1930 року, коло 4 години ранку, збудили мене і мого колегу, Дмитра Мирона, що тоді в мене гостив, звуки карабінових пострілів, гранатних вибухів і скорострілів. Я відразу зрозумів, що та стрілянина означає, бо вже від кількох днів доходили до нас чутки про те, як поводяться карні експедиції по сусідніх селах, а тому ми швиденько вдяглися і вибігли на подвір’я. Тут ми побачили, що багато людей зі страхом втікають на городи та до лісу. Бігли босі, роздягнені, без шапок, одне слово - хто тільки в чому зірвався з ліжка, а при тому розпачливо кричали: «Боже, що то з нами буде?». Ми з товаришем побігли до лісу, бо звідтіль, звідки тікали люди, було чути крик та лемент. По дорозі прилучився до нас мій товариш Онуфрій Когут, і ось так утрійку ми вбігли на подвір’я Йозефа Жендзяновського. Забігли за будинок і розглядалися, як би то дістатися до лісу. В ту мить ми побачили Миколу Броновського, який з протилежного боку вбіг на город і рівно тікав до лісу. На секунду ми спинилися, бо хотіли побачити, чи це йому вдасться. Весь час було чути страшні крики, плач і благання порятунку. Нараз за Бродовським, який вже був на середині городу женуться чотири улани із витягненими шаблями. Догнали його і почали жорстоко бити. Спочатку він кричав, але потім крики затихли, і було лише чути звуки ударів. Ми думали скористатися з того, що увага уланів була звернена на Бродовського, й хотіли втікти до лісу і вже були перебігли перший город, коли з лісу вискочили улани на конях, почали в нас стріляти і гнатися за нами. Тоді мої товариші сховалися в будинках, що були поблизу, а я кинувся назад, до хати Йозефа Жендзяновського. Улани гналися за мною й стріляли. Але ті улани, що били Броновського, перебігли мені дорогу. Я скинув плащ, перескочив через кільчастий дріт і вбіг на подвір’я Жендзяновського, який стояв на порозі своєї хати й дивився на те все. Я вскочив йому у хату. За хвилю ввійшли до хати два улани з карабінами готовими до пострілу тай запитали мене: «Чому, кабанє, втікав?». Тоді вони вивели мене на дорогу й погнали до села. Коли привели мене до ротмістра, то почали бити кольбами по плечах і під груди, а ротмістер став мені ногою на голову і наказав уланам бити мене по всьому тілу. Я знепритомнів, і не знаю, як довго мене мучили. Коли я очуняв, то не міг встати, а ротмістер ухопив мене за волосся, підніс і почав бити по лиці з обох сторін, а потім наказав уланам відвести до інших арештованих.
Так нас катували чотири дні. Військо квартирувало в селі 7 днів. До помешкання пароха о. П. Каблака привели оркестру і завели забаву. У селі ловили дівчат і змушували їх танцювати. Упродовж того часу важко побили і знищили майно Михайла Галія, с. Онуфрія, Пилипа Гуда, Анастасії Почигайло, родини Затварницьких, Федя Болиновського, Кирила Безпалка, Павла Когута і багатьох інших. Свідком цього є господар Віктор Почигайло та мешканці села Боків».
У Богатківцях о. Євгена Мандзія катували жахливо. Має вісімнадцять тятих ран багнетом. Жандарм скакав чобітьми йому на груди. Облили його гарячим молоком, відтак придавили шафою з одягом. У хаті ні одної вцілілої речі.
Вандалізм дійшов вершка. Хрести поламано. Образи побито, багнетами проколено образи Ісуса Христа і Матері Божої. На долівці лежать частини нової машини від шиття, грамофону, стінного годинника. Кусні з цитри, скрипки, гітари, кухонне начиння і таке інше. Книжки, метрики та інші друковані та писані речі вимішані з сажею з печей, склом, черепям, збіжжям, мукою, крупою тощо. Богослова Якимця також покалічено багнетами. В о. Мандзія пограбовано багато речей, між іншим: білизну, убрання, золотий жіночий годинник та інші речі. Не пошановано також церкви. Там проведено ревізію і осквернено хоругви, зокрема вишивані. Крім о. Мандзія побито також його 11-літню донечку Іванку, директора місцевої школи Рижевського, та кільканадцять свідомих селян.
http://history-ukraine.livejournal.com/?dr_log=-1&linkout=http%3A//webcache.googleusercontent.com/search%3Fq%3Dcache%3Av1n9lLGQ5QwJ%3Awww.pidhaitsi.com.ua/%253Fp%253D401+%25D0%2597%25D0%25A3%25D0%259D%25D0%25A0+%25D0%25A0%25D1%2596%25D1%2588%25D0%25B5%25D0%25BD%25D0%25BD%25D1%258F+%25D0%25A0%25D0%25B0%25D0%25B4%25D0%25B8+%25D0%2590%25D0%25BC%25D0%25B1%25D0%25B0%25D1%2581%25D0%25B0%25D0%25B4%25D0%25BE%25D1%2580%25D1%2596%25D0%25B2%26cd%3D24%26hl%3Den%26ct%3Dclnk%26gl%3Dus
студент Харківської національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого
Світлана МАНЮК,
вчитель історії Підгаєцької гімназії
«…між нами і нашими сусідами здебільшого дуже малі розбіжності.
А коли ми дійдемо до такого розуміння,
тоді примирення стане набагато легшим,
доступнішим, навіть цілком природнім».
Глава УГКЦ Блаженніший
Кардинал Любомир Гузар
НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ПОЛЬЩІ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В ПЕРІОД МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ
Більшість західноукраїнських земель, площею 130 тисяч взятих до квадрату кілометрів, у міжвоєнний період опинилася під Польщею. На цих теренах проживало близько 9 млн. людей, що становило майже третину населення тодішньої Польської держави. Із 1919 р. (з моменту входження) до 1923 р. влада Польщі над Східною Галичиною та Західною Волинню, на думку міжнародного права і держав Антанти, вважалася спірною. Тому польська влада йшла шляхом поступок і обіцянок: автономії українських земель (1919 р.), прав на рідну мову і школу (польська конституція 1921 р.), самоврядування воєводствам. Такі, здебільшого, декларативні заяви вплинули на остаточне вирішення долі західноукраїнських земель.
Згідно умов Ризького миру (березень 1921 р.) і рішення Ради послів (15 березня 1923 р.) етнічні українські землі - Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина та Східна Галичина відійшли до складу відродженої Польської держави.
Звідтоді польська влада мала за мету асимілювати українське населення, створити однонаціональну Польську державу. Послідовно використовувалися різні шляхи: зміни в адміністративно-територіальному устрої, економічний тиск, політичні маніпуляції тощо.
Початком 20-х рр. минулого століття, коли у польському законодавстві проголошувалося право національних меншин на вільний розвиток та створення своїх органів місцевого самоврядування, Східна Галичина ділилася на три воєводства - Львівське, Тернопільське та Станіславське, які безпосередньо підпорядковувалися Варшаві. Згодом до території Східної Галичини польська влада приєднала шість повітів Західної Галичини, заселених переважно поляками. Такий адміністративно-територіальний переділ послабив позиції українців у краї. Та ще й польський уряд постійно збільшував кількість своїх військ у Східній Галичині, що також змінювало співвідношення українських та польських сил на користь останніх.
Перепис 1921 р. засвідчив проживання в Польщі 4 млн. осіб української національності, що становило 15 % населення держави. Зважаючи на їх кількість, компактне розташування у стратегічно важливих південно-східних воєводствах і несприйняття польської державності, українська проблема стала однією з найскладніших у національній політиці Польщі. Українці становили переважаючу більшість населення Східної Галичини та Волині.
«Польща не дотрималася жодного із зобов’язань договору з державами Антанти, на основі якого одержала дозвіл окупувати Галичину. Цей договір застерігав українському населенню рівність перед законом, право на свою мову в публічному житті, право утримувати свої школи і навчання рідною мовою в початкових школах. Ще поки Рада амбасадорів передала Галичину під адміністрацію Польщі, польський сейм 26.09.1922 р. схвалив закон про воєводське самоврядування у воєводствах Львівському, Тернопільському, Станіславському, але це був спритний обман, щоб тим здобути рішення Ради амбасадорів. Ніякого самоврядування не було введено, навпаки, польський уряд робив усякі незаконні акти, щоб знищити українське життя в Галичині. Позамикав українські культурні і господарські товариства та організації, припинив появу українських часописів, українські народні школи частково позамикав, інші чисто українські школи перемінив на двомовні, польсько-українські. Мовні закони від 31 липня 1924 р., що призвели до значного погіршення стану українського шкільництва, на даному етапі також уже не влаштовували польську владу. Траквістичні (двомовні) школи мали бути замінені виключно польськими навчальними закладами.
Учителів-українців переселили до шкіл центральних та західних воєводств Польщі, багатьох звільнили за участь у воєнних змаганнях. Львівський, до війни двомовний університет, змінили на чисто польський».
У Підгайцях майже всі вчителі були поляки, а українські підручники були цензуровані польським міністерством освіти.
Польські національні демократи організували й очолили погроми українських економічних та інших установ. Одним із найбільших антиукраїнських виступів був погром 1928 р., тобто в 10-у річницю проголошення ЗУНР.
Після приходу до влади режиму «санації» на чолі з Юзефом Пілсудським, офіційно проголошеною урядовою програмою національної політики стала державна асиміляція меншин. Передбачалося, не змінюючи етнічної належності представників непольських народів, зробити їх лояльними громадянами Польської республіки. Українцям гарантували деякі свободи в економічній, релігійній та культурно освітній сферах без надання територіальної автономії.
Але до 1930 р. у польського керівництва, із зрозумілих причин, не виробилося цілісної концепції для реалізації цієї політики. Виняток становила «Волинська програма» воєводи Генріка Юзевського. Засяг цього політичного експерименту визначався територією лише Волинського воєводства і проводився за погодженням із Пілсудським.
Реалізація програм національної політики вже у перші роки правління «санації» відбувалася з урахуванням принципів індивідуалізації, регіоналізації та селективності. Перший із них зобов’язував застосовувати індивідуальну політику щодо кожної меншини зокрема. Теорія регіоналізму полягала у застосуванні відмінної національної політики в окремих історичних і географічних областях Західної України. Селективність визначалась розвитком міжнародної ситуації, ступенем лояльності меншини щодо держави, національною свідомістю, чисельністю населення, його розміщенням і соціальною структурою. Виходячи з цих принципів, політика польської влади у Східній Галичині, Волині, Холмщині та Підляшші, Поліссі й Лемківщині мала певні особливості.
Вагомий вплив на формування політики «санаційного» уряду мала опозиція, зокрема її праве крило, насамперед, угрупування національної демократії (ендемії). Ендеки взагалі заперечували існування єдиної української нації, навмисно пропагуючи теорії про наявність, нібито, лише окремих етнічних груп: гуцулів, лемків, бойків, поліщуків тощо і, звісно, виступали за їх національну асиміляцію.
З-поміж перших політичних заходів поляків особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонізації. У 1920 р. для зміцнення польської присутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців, так званих осадників. Спочатку більшість осадників, особливо на Волині, становили ветерани армії, пізніше стали переважати цивільні.
Хоч Східна Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Хто не хотів обробляти землі, займав привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників.
Українські джерела подають, що до 1938 р. у села Східної Галичини та Волині прибуло 200 тис. поляків і ще 100 тисяч - у міста. Хоч наплив польських переселенців не міг рішуче змінити етнічний склад населення східних земель, він все ж був доволі значним, щоб викликати гостре невдоволення українців.
Із переворотом Пілсудського 1926 р. до влади прийшов більш авторитетний польський уряд. Поліпшилися стосунки з українцями. Уособленням цього був Генрик Юзевський, призначений у 1927 р. волинським воєводою. Йому поталанило дещо привернути на свій бік українських селян завдяки розподілу великої частини урядових земель з-поміж місцевого населення. Він також пішов на обмежені поступки політичним керівникам волинських українців, одночасно намагаючись ізолювати від їхнього «згубного впливу» націоналістично налаштованих галичан. Але ці зусилля Г. Юзевського були підірвані релігійною дискримінацією православних волинян та запеклим опором місцевого чиновництва і польських націоналістів.
Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої депресії 1929-1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями сільськогосподарських районах. Селяни терпіли не стільки від безробіття, як від катастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню продукцію. У роки цієї кризи чистий прибуток з одного акра невеликих селянських землеволодінь упав на 70-80 %. За цих обставин ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників вельми загострилася. Зростало також невдоволення серед української інтелігенції, особливо з-поміж її молодих (і безробітних) представників, бо всі нечисленні урядові вакансії незмінно посідали поляки. Тому, коли радикально налаштовані українські націоналісти закликали чинити активний опір польському панованню, вони знайшли негайний відгук серед молодих українців.
Через протести українців до Ліги Націй доля української меншості в Польщі взагалі, та кампанія «умиротворення» зокрема, набули характеру міжнародного скандалу. Проте, якщо європейські, особливо британські, політики засудили поведінку поляків, то Комітет Ліги Націй звинуватив українських екстремістів у провокуванні репресій. Хоч польський уряд швидко придушив заворушення, але, врешті, його дії ще більше розлютили українців, призвели до зростання екстремізму з обох сторін і ускладнили пошуки конструктивних рішень.
ПОЛІТИКА «ПАЦИФІКАЦІЇ» НА ТЕРИТОРІЇ ПІДГАЄЦЬКОГО ПОВІТУ
Закріпивши свою владу на західно-українських землях, поляки відразу вдалися до полонізації. Політика уряду, тактика адміністрації та протиукраїнські настрої польських кругів на низах спричинили гостру реакцію з-поміж українців. Переживаючи щойно втрачену державність, українці, тим не менше, взялися з ентузіазмом розбудовувати своє суспільно-громадське та політичне життя. Швидке розширення мережі просвітянських, виховних, кооперативних організацій зумовило неабиякий розвій національної свідомості широких мас та кристалізації політичної думки провідних українських верств. Одночасно зростала і політична акція. Головно після Віденського Конгресу Українських Націоналістів, на якому Українську Військову Організацію (УВО) було реорганізовано в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), що дало нагоду ширшим колам свідомого активу влитися у її лави. Такий розвиток подій вельми бентежив польський уряд, який вирішив силою припинити зростання суспільно-громадського життя і політичних акцій в Галичині.
Влітку 1930 року Східною Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що, у переважній більшості, зводилися до підпалів. Було зафіксовано близько 2 200 таких актів. У відповідь польський уряд вдався до масових і жорстоких дій. У середині вересня на українські села налетіли великі підрозділи поліції і кавалерії. Розпочалася кампанія «пацифікації» (від лат. pacification - умиротворення, замирення, заспокоєння). Саме таку офіційну назву мали масові репресії щодо українського населення Галичини, вчинені урядом Польщі (прем’єр Ю.Пілсудський, міністр внутрішніх справ Ф.Славой-Складовський, Б.Перацький) восени 1930 р. Рішення провести «пацифікацію» прийняв глава режиму «санації» маршал Ю.Пілсудський, який 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Метою «пацифікації» було «умиротворення» Східної Галичини, послаблення українських політичних сил та їх неприхильного ставлення до Польщі, забезпечення максимального успіху урядовому табору на наступних (листопад 1930 р.) виборах. Пілсудчики розглядали «успокоєння» українського населення у контексті своїх ширших планів придушення політичної опозиції в державі та встановлення в краї авторитарного режиму. Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони зайняли близько 800 сіл. Вони руйнували осередки українських громад і читалень, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто чинив опір. Було заарештовано понад 2 млн. українців, здебільшого школярів, студентів і молодих селян. Майже кожний третій був ув’язнений на тривалий термін. Українських депутатів сейму посадили під домашній арешт, аби не допустити їхньої участі у виборах, а їхніх українських виборців тероризували, змушуючи голосувати за польських кандидатів.
Наростання тоталітаристських тенденцій правлячого табору у 30-х рр. ХХ ст. проявилося у відході від політики державної асиміляції і прийнятті ендецьких концепцій. Погоджуючись із польським політологом і фахівцем з українського питання А. Боденським, можна ствердити, що, «незважаючи на декларативні заяви уряду, теза національної асиміляції від 1921 р. до 1935 р. була без перерви пануючою». Приводом для «пацифікації» послужили численні антипольські акції, як підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв’язку та ін., що відбувалися влітку та восени 1930 р. За даними польської офіційної статистики було спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських будинків та 112 скирт збіжжя. Польський міністр внутрішніх справ Броніслав Пєрацький наказав жорстоко покарати жителів 800 українських сіл. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля - Українську Військову Організацію. Провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів, як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. «На польські злочини і ламання основних зобов’язань щодо українського народу, які Польща зложила Найвищій Раді мирової конференції в Парижі, УВО відповіла своєю акцією під проводом полковника Є. Коновальця. Прикметним був напад студента С. Фецака 25 листопада 1921 року на головних польських політиків Ю. Пілсудського і львівського воєводу Грабовського. Здійснювалися акції на поліційні станиці, державні будинків, знищували провокаторів і донощиків тощо».
Для проведення каральної операції уряд використав спеціальні відділи поліції (17 рот загальною чисельністю понад тисячу осіб) і війська (10 ескадронів кавалерії), а також місцеві (повітові та волосні) поліційні підрозділи. Репресивні заходи польського уряду тривали від 14 вересня до кінця листопада 1930 року. На першому етапі «пацифікації» (до кінця вересня 1930 року) каральні дії чинила переважно поліція, на другому етапі (від кінця вересня до середини жовтня) - в основному, військові підрозділи. У багатьох місцевостях проводилися повторні каральні експедиції поліції та війська на українські села, що підтверджують спогади жителя с. Галич Миколи Жибака.
У 30-х рр. ХХ ст. Польща застосувала колективну відповідальність і загальний терор щодо українського населення, зокрема, часті погроми українських установ - освітніх, громадських, навіть церков. Жертвами погромів стали десятки тисяч українських діячів та цілком невинних людей. У Підгайцях тяжко побили о. Блозовського, колишнього депутата Яворського, повітового організатора Даньківа і багато інших громадян, навіть 85-літніх старців. «Всіх катовано в магістраті, а відтак скутих кидано до льоху, щоб там очуняли. І там ішло одночасно знищення всього майна українських товариств, бібліотек (усі книжки через поперек подерті), установ та громадян. Годі собі це уявити».
Підгаєччина, як один із найсвідоміших і найактивніших повітів у Східній Галичині, була, мабуть, найжорстокіше «спацифікована».
У неділю, 22-го вересня 1930 року, до Підгайців прибули перші відділи польських жандармів. Розійшлися по вулицях. Ціле місто роїлося від темно-гранатових мундирів поліцаїв, озброєних багнетами, пістолетами та палками. Серед населення ходили чутки, що завдання поліції шукати зброю, що залишилася з Першої світової війни.
«Пацифікація» розпочалася зараз таки вночі, з неділі на понеділок. Тоді спершу побили, а відтак заарештували Івана Бакальця - директора Повітового Союзу Українських Кооператив, Теодора Боянівського і Ярослава Шпундера (обидва урядовці ПСК), Д. Бокала (кооператор) і В. Овсянецького (купець) - обидва інваліди, Дмитра Сену, урядовця староства, Стефана Кучму, суспільно-громадського і церковного діяча, його сина Антона, теолога і багатьох інших.
Отець Михайло Блозовський пише про своє побиття:
«23-го вересня 1930 року прийшла карна експедиція державної поліції ч. 8 до Підгаєць. О год. 11:30 перед полуднем я ішов на годину релігії до школи. На вулиці затримав мене поліцай з карної експедиції в товаристві місцевого поліцая і забрав мене до магістрату. Комісар, що урядував там, заборонив мені відповідати моєю рідною мовою на запитання. Будучи в канцелярії магістрату я побачив старенького урядовця «Дністра» Антона Лісовського, що його повели кудись. Тоді я почув його крик. Незабаром вийшли кільканадцять поліцаїв, забрали мене й наказали мені вести їх до свого помешкання. Там наказали мені видати їм протидержавну літературу та зброю. Коли я заявив, що цього не маю, почали робити ревізію. Під час ревізії нищили все, що попало їм під руки. Всі книжки богословської бібліотеки порозкидали по підлозі. Через годину вся кімната була в руїні. Нічого протидержавного не знайшли, але це їм не перешкодило називати мене під час обшуку різними образливими словами. Забрали кореспонденцію і повели мене назад до комісаря. Течку віддали комісарові, а мене відвели до темної келії. За стіною відбувалася екзекуція (биття) і я весь час чув страшні крики.
Около год. 5:30 вечора прийшов до мне поліцай, засвітив електричною лямпою в очі, і почав мене бити куди попало: по лиці, голові, під грудями, копати ногами. Опісля заявив, що це ще не кінець, бо тепер буде слухання (зізнання). Около 7:00 год. вечора витягли мене з келії і завели до магістратської шопи. В шопі було кільканадцять поліцаїв. З галасом і прокльонами кинулися на мене. Стягнули плащ і лише в реверенді кинули мене на землю і почали бити. Один з поліцаїв затулив мені рота, щоб не було чути крику, а інші били мене понад чверть години, вигукуючи при тому: «на, маш Україне». Після того мене напівпритомного відвели назад до келії.
До келії приходили гуртами поліцаї, глузуючи. Давали мені моральну науку: «ти не пан-отець, а бандит». «Польща є надто сильна і закордону не боїться. До суду не
звертайся, бо там оборони не знайдеш. А коли те, що тут з тобою робиться ти розголосиш, - сказав один із поліцаїв - я перший передягнуся і пущу тобі кулю в лоб». Такі моральні науки тривали більш чим годину. Загиджували все, що для людини найцінніше. Очевидно, всіх «наук» я не міг вислухати, бо з болю знепритомнів.
Пізно вночі привели мене до коменданта відділу карної експедиції. Він таке само з вульгарною мовою звертався до мене, і заявив, що як я не змінюся, то прийдуть ще раз бити. Віддав мені течку і наказав іти додому. Проходячи подвір’ям міської управи я увійшов у шпалір поліції. Палками і прикладами крісів побиваючи мене випровадили на дорогу».
У с. Вербові Підгаєцького повіту побили о. Содомору так, що він дістав епілепсію. Його жінку Ірину і дочку Марію також важко побили. «В хаті руїна. Учителя Романкова покалічено багнетами і скутого вбрали у сокольську шапку й бинду (стрічку) та скутого волочили по селі («Тераз вєми кого біць! Відаць же єстесь Українєц!» «Зараз знаємо кого бити! Одразу видно, що українець!»). В кооперативі подіравили багнетами бляшаний дах; зірвали кавалок і здемольовали (понищили) цілком всередині. По селі у свідомих людей порозшивали хати і провели подібне знищення».
У Голгочах о. Костюка побили тричі поспіль та розбили голову кольбою. Його вагітну жінку стягнули з ліжка, щоб провести обшук. «Відтак на її очах понищили хату. Вона в пологовій гарячці бореться зі смертю. З людьми та сама трагедія».
Зі слів Й. Пащака довідуємося про пацифікацію у с. Боків. «Всі, навіть діти знали, що поляки то тут, то там громили села. Мій батько і родичі переховувалися в лісі, іноді - ночували там. Одного разу батько не встиг вибігти з хати, він сказав, що хворіє, але польський офіцер побив його палицею на очах у нас, дітей. Тата тримали під слідством 6 місяців, а потім відпустили. З того часу я маю ще такий спомин: поляки забороняли нам називатись українцями, звали «русинами», а потім ідентифікували за релігією: греко-католик - «русин», римо-католик - поляк».
« До села Боків прибув відділ кавалерії 9-го полку 4 жовтня 1930 р. і перебував тут 6 днів. 4 жовтня 1930 року, коло 4 години ранку, збудили мене і мого колегу, Дмитра Мирона, що тоді в мене гостив, звуки карабінових пострілів, гранатних вибухів і скорострілів. Я відразу зрозумів, що та стрілянина означає, бо вже від кількох днів доходили до нас чутки про те, як поводяться карні експедиції по сусідніх селах, а тому ми швиденько вдяглися і вибігли на подвір’я. Тут ми побачили, що багато людей зі страхом втікають на городи та до лісу. Бігли босі, роздягнені, без шапок, одне слово - хто тільки в чому зірвався з ліжка, а при тому розпачливо кричали: «Боже, що то з нами буде?». Ми з товаришем побігли до лісу, бо звідтіль, звідки тікали люди, було чути крик та лемент. По дорозі прилучився до нас мій товариш Онуфрій Когут, і ось так утрійку ми вбігли на подвір’я Йозефа Жендзяновського. Забігли за будинок і розглядалися, як би то дістатися до лісу. В ту мить ми побачили Миколу Броновського, який з протилежного боку вбіг на город і рівно тікав до лісу. На секунду ми спинилися, бо хотіли побачити, чи це йому вдасться. Весь час було чути страшні крики, плач і благання порятунку. Нараз за Бродовським, який вже був на середині городу женуться чотири улани із витягненими шаблями. Догнали його і почали жорстоко бити. Спочатку він кричав, але потім крики затихли, і було лише чути звуки ударів. Ми думали скористатися з того, що увага уланів була звернена на Бродовського, й хотіли втікти до лісу і вже були перебігли перший город, коли з лісу вискочили улани на конях, почали в нас стріляти і гнатися за нами. Тоді мої товариші сховалися в будинках, що були поблизу, а я кинувся назад, до хати Йозефа Жендзяновського. Улани гналися за мною й стріляли. Але ті улани, що били Броновського, перебігли мені дорогу. Я скинув плащ, перескочив через кільчастий дріт і вбіг на подвір’я Жендзяновського, який стояв на порозі своєї хати й дивився на те все. Я вскочив йому у хату. За хвилю ввійшли до хати два улани з карабінами готовими до пострілу тай запитали мене: «Чому, кабанє, втікав?». Тоді вони вивели мене на дорогу й погнали до села. Коли привели мене до ротмістра, то почали бити кольбами по плечах і під груди, а ротмістер став мені ногою на голову і наказав уланам бити мене по всьому тілу. Я знепритомнів, і не знаю, як довго мене мучили. Коли я очуняв, то не міг встати, а ротмістер ухопив мене за волосся, підніс і почав бити по лиці з обох сторін, а потім наказав уланам відвести до інших арештованих.
Так нас катували чотири дні. Військо квартирувало в селі 7 днів. До помешкання пароха о. П. Каблака привели оркестру і завели забаву. У селі ловили дівчат і змушували їх танцювати. Упродовж того часу важко побили і знищили майно Михайла Галія, с. Онуфрія, Пилипа Гуда, Анастасії Почигайло, родини Затварницьких, Федя Болиновського, Кирила Безпалка, Павла Когута і багатьох інших. Свідком цього є господар Віктор Почигайло та мешканці села Боків».
У Богатківцях о. Євгена Мандзія катували жахливо. Має вісімнадцять тятих ран багнетом. Жандарм скакав чобітьми йому на груди. Облили його гарячим молоком, відтак придавили шафою з одягом. У хаті ні одної вцілілої речі.
Вандалізм дійшов вершка. Хрести поламано. Образи побито, багнетами проколено образи Ісуса Христа і Матері Божої. На долівці лежать частини нової машини від шиття, грамофону, стінного годинника. Кусні з цитри, скрипки, гітари, кухонне начиння і таке інше. Книжки, метрики та інші друковані та писані речі вимішані з сажею з печей, склом, черепям, збіжжям, мукою, крупою тощо. Богослова Якимця також покалічено багнетами. В о. Мандзія пограбовано багато речей, між іншим: білизну, убрання, золотий жіночий годинник та інші речі. Не пошановано також церкви. Там проведено ревізію і осквернено хоругви, зокрема вишивані. Крім о. Мандзія побито також його 11-літню донечку Іванку, директора місцевої школи Рижевського, та кільканадцять свідомих селян.
http://history-ukraine.livejournal.com/?dr_log=-1&linkout=http%3A//webcache.googleusercontent.com/search%3Fq%3Dcache%3Av1n9lLGQ5QwJ%3Awww.pidhaitsi.com.ua/%253Fp%253D401+%25D0%2597%25D0%25A3%25D0%259D%25D0%25A0+%25D0%25A0%25D1%2596%25D1%2588%25D0%25B5%25D0%25BD%25D0%25BD%25D1%258F+%25D0%25A0%25D0%25B0%25D0%25B4%25D0%25B8+%25D0%2590%25D0%25BC%25D0%25B1%25D0%25B0%25D1%2581%25D0%25B0%25D0%25B4%25D0%25BE%25D1%2580%25D1%2596%25D0%25B2%26cd%3D24%26hl%3Den%26ct%3Dclnk%26gl%3Dus