Нє хадітє дєті по лєсу гулять!
Вже другий тиждень поспіль мене тягне на напівлегальні нічні заходи: минулої п'ятниці був "драг", цієї суботи - трансова паті посеред лісу, яку організовували наші знайомі.
Компанію цього разу мені склала моя люба aleechka. Подібніі паті зазвичай супроводжуються як мінімум травою, як максимум ЛСД і іншою синтетикою, а Альк, начитавшись Хакслі, загорівся бажанням побачити це дійство.
Попри зацікавленість у п'ятницю, коли нас запросили, йти ми надумали лише ввечері в суботу - спонтанно, після того як набили животи смачним спагетті в прилеглій піццерії. Витративши майже годину на збори, о пів на десяту ми опинились біля повороту на лісництво - хащі вже поринули в темряву. Не знаю кому як, але мені здоровий глузд підказував, що гуляти о такій порі такими віддаленими і безлюдними місцинами небезпечно. Розширені зіниці моєї супутниці свідчили, що вона зі мною солідарна :) Та приборкавши свою знервовану уяву, ми заглибились у пітьму лісових нетрів. Правда, у Альки був ліхтарик, але навіть не знаю що страшніше - іти навпомацки, але бути прихованим від сторонніх очей за завісою ночі, чи висвічувати ямки і калюжі на дорозі, і бути світлою плямою, на яку може підтягтись, якась "нечисть" в людській, звірячій, чи якійсь химерній подобі (найгірший ворог людини - його страхи :)).
Дорогу я знав - неодноразово колесив тут на веліку, щоправда вдень. Тож заблукати, без втручання якихось потойбічних сил, не боявся. Але, всеодно, приємною несподіванкою стало те, що метрів за триста далі по дорозі на таких як ми очікував один з організаторів - вони налагодили "переправу" груп "туристів" до поляни. Як виявилось це був наш знайомий, якого ми впізнали по голосу, але який не впізнав нас, підійшов і сказав:
- Друзі, тут така справа, ви ж напевно в курсі, що цей захід носить комерційний характер?
- Та да, нас попередили.
- Аля? Жека?
...коротше посміялися, розплатилися і за кілька хвилин, разом з групою чисельністю чоловік в десять, рушили до кінцевого пункту призначення.
До речі, єдиною дівчиною в нашій групі була моя супутниця, а хлопці вже явно шось вжили (певно для хоробрості :)) і точно вже не звертали увагу на моторошний "шепіт" лісу і палаючі крапки - певно світлячки, мов демонічні очі, що спостерігали за нами впродовж всього шляху. Дорогою один хлопчина ще й знайшов шмат дерева, яке фосфорувало - зловіще .
Коли ми ступили на галявину, поблизу того місця, де вело-матраснеги зазвичай розпалювали вогнище і смажили сосиски, світив ультрафіолетовий (здається, він так називається) прожектор і стояв пульт з колонками, з яких гучно лунала музика. Але не довго - шось трапилось з генератором і впродовж двох годин єдиними звуками серед дерев, які опступили цей шмат трави і невеличке болотце в стороні, були придуркуваті смішки і регіт. Новоприбулі хлопці скупчились довкола пластикової пляшки - вітер доніс до нас запах конопляного курива. Були ще кілька групок, чим вони займались визначити було важко - їх силуети приховувлала темрява. Кожен займався своїми справами, нами зацікавилась тільки дівчинка Саша - вона досить мляво розмовляла, часто повторювалась і просила не звертати на це уваги, але намагалась розпитати нас, хоча майже весь час говорила сама :)
Мужньо витримавши навалу питань від Саші, ми з Альком вмостились на двох шинах - єдиних на всю галявину "сидіннях", які рятували дупи від холоду сирої землі, відкоркували і розпили пляшку вина і мило поговорили "по душах". Десь за годину, нас зацікавив персонаж, який намагався розпалити вогнище - гілля відсиріло, та й повітря було просякнуте вологою, тож вогонь розгорався дуже повільно: то згасав, то, після роздмухувань, трохи пожвавлювався... Кострище і стало нашим останнім пристанищем на цій галявині, бо ще за годину, відігрівшись в язиках полум'я, в якого розігрався апетит, ми з Альком необачно рушили в зворотню путь - краєм вуха почули, що якісь хлопці теж збираються додому і приєднались до тіней, які лишали галявину.
Як виявилось, тіні належали не тим, хто міг би скласти на компанію на зворотньому шляху - ці хлопці просто вирішили розвіятись і вже за кількасот метрів повернули назад. А ми лишились посеред лісу самі, бо вертатись бажання було ще менше. Коли ми йшли групою, всі ці тіні, трескіт і шурхіт було не так помітно, але, коли ми повертались удвох - кров у жилах стигла. Міцно вчепившись в долоні одне одного ми обережно крокували клаптиком суходолу, який виринав у світі ліхтаря з поміж пітьми. Ми майже не спілкувались, лише напружено вслухались в темряву лісових хащів. А потім - шлях пустинними вулицями міста, над яким стояло зарево. Двоногі істоти - ще небезпечніші за уявних лісових монстрів. А зустріти їх посеред ночі - нєфіг дєлать. Полегшено зітхнули ми тільки тоді, коли за нами зачинились вхідні двері до квартири. На годиннику була майже 4:00.
Компанію цього разу мені склала моя люба aleechka. Подібніі паті зазвичай супроводжуються як мінімум травою, як максимум ЛСД і іншою синтетикою, а Альк, начитавшись Хакслі, загорівся бажанням побачити це дійство.
Попри зацікавленість у п'ятницю, коли нас запросили, йти ми надумали лише ввечері в суботу - спонтанно, після того як набили животи смачним спагетті в прилеглій піццерії. Витративши майже годину на збори, о пів на десяту ми опинились біля повороту на лісництво - хащі вже поринули в темряву. Не знаю кому як, але мені здоровий глузд підказував, що гуляти о такій порі такими віддаленими і безлюдними місцинами небезпечно. Розширені зіниці моєї супутниці свідчили, що вона зі мною солідарна :) Та приборкавши свою знервовану уяву, ми заглибились у пітьму лісових нетрів. Правда, у Альки був ліхтарик, але навіть не знаю що страшніше - іти навпомацки, але бути прихованим від сторонніх очей за завісою ночі, чи висвічувати ямки і калюжі на дорозі, і бути світлою плямою, на яку може підтягтись, якась "нечисть" в людській, звірячій, чи якійсь химерній подобі (найгірший ворог людини - його страхи :)).
Дорогу я знав - неодноразово колесив тут на веліку, щоправда вдень. Тож заблукати, без втручання якихось потойбічних сил, не боявся. Але, всеодно, приємною несподіванкою стало те, що метрів за триста далі по дорозі на таких як ми очікував один з організаторів - вони налагодили "переправу" груп "туристів" до поляни. Як виявилось це був наш знайомий, якого ми впізнали по голосу, але який не впізнав нас, підійшов і сказав:
- Друзі, тут така справа, ви ж напевно в курсі, що цей захід носить комерційний характер?
- Та да, нас попередили.
- Аля? Жека?
...коротше посміялися, розплатилися і за кілька хвилин, разом з групою чисельністю чоловік в десять, рушили до кінцевого пункту призначення.
До речі, єдиною дівчиною в нашій групі була моя супутниця, а хлопці вже явно шось вжили (певно для хоробрості :)) і точно вже не звертали увагу на моторошний "шепіт" лісу і палаючі крапки - певно світлячки, мов демонічні очі, що спостерігали за нами впродовж всього шляху. Дорогою один хлопчина ще й знайшов шмат дерева, яке фосфорувало - зловіще .
Коли ми ступили на галявину, поблизу того місця, де вело-матраснеги зазвичай розпалювали вогнище і смажили сосиски, світив ультрафіолетовий (здається, він так називається) прожектор і стояв пульт з колонками, з яких гучно лунала музика. Але не довго - шось трапилось з генератором і впродовж двох годин єдиними звуками серед дерев, які опступили цей шмат трави і невеличке болотце в стороні, були придуркуваті смішки і регіт. Новоприбулі хлопці скупчились довкола пластикової пляшки - вітер доніс до нас запах конопляного курива. Були ще кілька групок, чим вони займались визначити було важко - їх силуети приховувлала темрява. Кожен займався своїми справами, нами зацікавилась тільки дівчинка Саша - вона досить мляво розмовляла, часто повторювалась і просила не звертати на це уваги, але намагалась розпитати нас, хоча майже весь час говорила сама :)
Мужньо витримавши навалу питань від Саші, ми з Альком вмостились на двох шинах - єдиних на всю галявину "сидіннях", які рятували дупи від холоду сирої землі, відкоркували і розпили пляшку вина і мило поговорили "по душах". Десь за годину, нас зацікавив персонаж, який намагався розпалити вогнище - гілля відсиріло, та й повітря було просякнуте вологою, тож вогонь розгорався дуже повільно: то згасав, то, після роздмухувань, трохи пожвавлювався... Кострище і стало нашим останнім пристанищем на цій галявині, бо ще за годину, відігрівшись в язиках полум'я, в якого розігрався апетит, ми з Альком необачно рушили в зворотню путь - краєм вуха почули, що якісь хлопці теж збираються додому і приєднались до тіней, які лишали галявину.
Як виявилось, тіні належали не тим, хто міг би скласти на компанію на зворотньому шляху - ці хлопці просто вирішили розвіятись і вже за кількасот метрів повернули назад. А ми лишились посеред лісу самі, бо вертатись бажання було ще менше. Коли ми йшли групою, всі ці тіні, трескіт і шурхіт було не так помітно, але, коли ми повертались удвох - кров у жилах стигла. Міцно вчепившись в долоні одне одного ми обережно крокували клаптиком суходолу, який виринав у світі ліхтаря з поміж пітьми. Ми майже не спілкувались, лише напружено вслухались в темряву лісових хащів. А потім - шлях пустинними вулицями міста, над яким стояло зарево. Двоногі істоти - ще небезпечніші за уявних лісових монстрів. А зустріти їх посеред ночі - нєфіг дєлать. Полегшено зітхнули ми тільки тоді, коли за нами зачинились вхідні двері до квартири. На годиннику була майже 4:00.