Історії з Поїзда 1.
Давно вже вирішила писати якусь поєму на тему "Історії з поїзда", але шось то ніяк не годна була себе до купи зібрати, а ото вчорашній маршрут Київ-славне місто Франківськ мене добив остаточно.
Чесно скажу "шем с такого не виділа", і головне ніде подітись, бо ж не вискочиш...
Укр. залізниця вже ото з років 5 висить мені бонусний проїзний квиток на всі маршрути вздовж і впоперек нашої неньки України. Не скажу, що дуже сим переймаюсь, але якась, як ото, досада є, же вони не бережут і не заохочують своїх постійних жителів.
загальне враження на вступ:
Поїзд "Прикарпаття" певно один з най не і не і не .... список великий, яких я бачила на маршрутах колійових українських, але тут, знаєте, як у "Червоній Руті" (хто не вкурсі, то таке найкраще на колесах джилізових, що може вести нас в горби, і відправляється із станції Івано-Франківськ) - все народне, наше модне: файно дивитись як ото українські москалики вливаються в кольорит західняків, як ото почути мить, бить, курить, бовдур чи нісенітниці. Як мова "книжкова" вливається в мову народну, бо то ж -- твая мая непонімать. Але чогось завжди прикро коли частенько наші земляки переходять на ту мову, іншу, бо їх, яв чуєш не понімають.... ну це таке - життєве.
Історія Перша
Як завжди вибігаю я з Лівобережної за півгодини до поїзда, як завжди адреналін піднімається, але потім дивлюсь на годинник, і розчаровано розумію -- встигаю... а так би хотілось залишитись із своїми найліпшими ще б не деньок.
Влетівши на останніх парах в своє купе застаю картину повного застілля з усім до нього приналежним, але я не уявляла, що аж на стільки все розвернеться.
Завантаживши всі вільні місця для багажу дисками і ще всякими кольоровими своїми торбинками я, як завжди, сиджу мовчки і вивчаю ситуацію. А ситуація така: вагон 6, купе, 2 молоді дівчини по років 26-27 - панни Оля і Свєта - неодружені, як згодом виявилось, і пан Руслан - він же Джон 28 років - інформація з першоджерела. Чому Джон - це перша цікава історія. БАтько його циган, який, як і всі цигани - кочує, заробляє гроші попрошайництвом і частину прибутку віддає на утримання циганського короля, який живе і горя не знає. А живе Десь, бо ж немає такої країни циганії. І ще цікаве - цигани сягають своїми коріннями глибоко в Індію. Того він і Джон - бо смуглявий, бо не такий як всі, бо діти в школі забагато ТБ дивляться. Руслан - він же Джон, після кількох чарок горілочки з 2-х літрової тари почав жорстоко заїкатись, тому більше я нічого не зрозуміла окрім матюків, які згодом переросли в мову спілкування між молодими людьми і ще однією персоною, про яку згодом.
Дві молоді панночки - стюардеси АвтоЛюксів. Задовбані життям - вирішили зачіпити з собою незайнятого пана Руслана і вирушити на щопіврічний відпочинок - сего разу до Ворохти. "Відпочивати" почали - з першим рухом поїзді із станції Київ: червоне шампаньське плавно перелилось у ту ж горівоньку і продовжилось якоюсь там кількістю пляшок пива. Дівонькі, бувші у своїй професії, пішли знайомитись із колегою провідником і щоб отримати змогу курити у зручному їм тамборі, вирішили приручити провідника за допомогою пластикового келиха. Довго чекати не довелось, через кілька хвилин у нашому купе зявився дядечко у формі 45 років на вигляд, зовні нагадував маленького лисуватого гремліна. Розмова почалась досить культурно, знаєте - життя-буття. Дядечко вдруге одружений і вдруге з молодшою на 13 років жінокою, яка носить його 2-ге дитя. Працює провідником вже 19 рік, міняти роботу не має бажання, бо не любить працювати. Остання цитата наших дівчат дуже обурила, нащо підтакнув Руслан " мовляв, що це таке, а на жінку гроші хто буде заробляти..." я бува вже й подумала - непоганий парубок, але одразу по тому пролунало "Всі жінки б..." і я передумала.
Після 3-тьої чарки провідник згадав, що в нього пічка і не можна щоб вона загасла, бо ж дрів на роспалку в нього нема... (таке тільки в нас можна ще зустріти , та й добре). побіг. Не на довго. За час його відсутності одна з стюардес поділилась враженнями про прискіпливих, з її якогось Ужгородського рейсу, західняцьких пасажирів, бо якось попрохали в неї "Канапку", а вона ж роздає тільки бутерброди. що за хами, правда ).
5-ти хвилинна відсутність провідника в нашому купе повпливала на нього згубно - повернувся він вже без форми і пянючий в дошку, попишви ще пару чарок він перейшов на матюки, і дівчата, не витримавши гіркої долі, вирішили спекатись вже надто надоїдливого пана і випровадили його на роботу. Бідний провідник все переживав, чи бува мовчазна пасажирка, себто я, не напише на нього якоїсь скарги, через яку, попруть з такого зручного робочого місця "чудового працівника Укр. Залізниці". Довго тим перейматись не довелось, бо саме в цю хвилину до нашого затишного алко-купе увірвався його колега і зневажливо викликав бідолаху до начальника поїзда. Дівчатка тільки знизили плечима.
Вечір набирав обертів. Пішли руки в рух. Джон їх сував своїй сусідці куди не лінь, Та, в сою чергу його обзивала всякими непристойностями, взамін отримувала те ж. Друга пнна десь подалась за пивом у сусідні вагони. У часи дівочих перекурів Руслан намагався передімною вибачатись, все це доповнювала музичка "якоїсь діскотєкі з ммабіли". Коли я вийшла в коридорчик, то заста не менш привабливу картину - туман із дивним запахом, пяного провідника заштовхували в його ж купе, хлопці, які на перший погляд виглядали файними, побачивши обєкт протележної статі із зацікваленим поглядом одразу запросили мене на травяний перекур, на жаль для них я пішла в протилежному напрямку, а от Руслан не відмовмився від такої заманливої пропозиції. Періодично від сусідів лунав дівочий писк.
Вечір видався напрочуд накуреним, впринципі і нічка нічим не відрізнялась. Дівчата з певною періодничнісю вставали в туалет. Намагаючись відкривати двері нашого купе, які, чомусь їм не піддавались, робили багато шуму і цей процес супроводжувався голосними матюками. Вечірнє пивопиття плавно перелилось у ранішнє.
Погожий ранок нам приніс новину, що стала наслідком буйної ночі - провідник втратив свою роботу. Ніхто із учасників цього процесу чомусь ніяк не відреагував на такі зміни, мовляв сам винен.
Вранці мої сусіди швидко позамітали сліди минулої ночі і, по прибутті до місця призначення, з уже звичним шумом повискакували із поїзда.
До дому я ще довго йшла під враженням. Добре, що хоть яскраве сонце автоматично підняло настрій. Але ж бідні люди. Не можу забути сум в очах Джона, коли він ображаючи дівчат і маскуючи внутрішній біль, ненаважувався подивитись мені в очі, а розпач панночок від такого всякого життя, яке просто мочиться в алкоголі.
Сумно, але схожого багато на цьому світі. Ось такий фон дає мені можливість цінувати те, що маю і за такі ночі дякую Богу.
Вось... далі, сподіваюсь, буде ....