(no subject)
Якщо дім - там де я,
то я збиратиму його
по цеглині, -
вирішила я якось.
Цеглини
траплялися дуже дивні,
переважно
вони мали химерні форми -
погано допасовувалися
і я об них шпорталася.
Меблі і декор
моя донька
вирізала з паперу -
як уміла в три, чотири,
п‘ять, десять років.
Дехто заходив
в цю хитку конструкцію,
в цю дитячу халабуду,
пригинаючи голову
і казав:
«Ще ніколи не бачила,
щоб люди
оце все збирали -
що, так важко
поїхати на цегельний завод
і купити нормальні
будмалеріали?»
Інші приходили і пропонували:
«Ось.
Дивись.
Я знайшов цю цеглину
на смітнику в Берліні -
вона виглядає,
як куляста лампа
і погано вміщалася
в мій багаж».
І ця цеглина ідеально
заповнювала діру,
всотувала порожнечу,
поглинала темряву.
Але все ж,
зліплені до купи
моїми рідинами і
миючими засобами
ці цеглини
іноді ставали
рідкими-сипучими-газоподібними.
Аморфними
Фантомними.
Дім вислизав,
як равлик,
залишаючи за собою
лише нерухомість.
«Дивно, доме, -
казала я йому, -
ти ж маєш бути опорою,
а кажеш
носити себе за собою.
Ти обважнілий і негабаритний,
як спляча дитина.
Я на таке не підписувалась.
Ми так не домовлялись, доме».
Тоді він
із триповерхового
таунхаусу з садом
збігався у диван
в крихітній кімнатці
без вигод -
скулювався на ньому
ображеною тваринкою
і згортався -
ставав розміром із крихту,
ховався
у найдальшому закутку
потаємної кишеньки сумочки
і часом
мулько залазив під ніготь,
коли я шукала ключі
від актуальних дверей.
Іноді дім
мене сахався,
іноді я йому пручалася -
ми не погоджувалися
спати в одному ліжку
і снідати разом.
Часом ми
взаємоприручалися.
Обіймалися.
Вибачалися.
Не хотіли пробачати.
«Твої стіни не дають мені простору, -
казала я домові, -
твоя підлога
виказує кожен мій крок,
твої вікна
показують не те кіно.
Ти наче декорація
створена мною для інших -
стань одежиною,
яку дитина
пам‘ятає з народження
і вважає реліквією.
Я не хочу
западати під твій плінтус.
Ти твердий - стань ковдрою.
Ти занедбався -
стань чистими трусами.
Ти дивно пахнеш -
заглуши це амбре
ароматизатором
«помідорна розсада»
у вишуканому флаконі
з дерев‘яними паличками.
Ти кусаєшся і дзжчиш -
натягни москітні сітки.
Ти байдужий -
стань найм’якшим
туалетним папером,
патчами під очі
і випраними пеленками.
Ти хододний -
стань гарячою ванною
і казаном їжі на всіх.
Ти чужий -
стань татовим потом,
маминими місячними,
сестриними сльозами,
дитининою сечею,
чоловіковим катаром,
підлітковим прищем,
вірусною блювотою,
гарячкою з мареннями.
Де твоя відцентровість, доме, -
чому світ
не обертається довкола тебе,
починаючи від
взуттєвого майстра,
який завжди вигулькує за рогом
де б ти не був?
Дім натомість
опинявся в аварійному стані,
під загрозою зникнення,
з нього йшли ті,
хто тримав стіни ззовні -
його атланти і кариатиди,
які - виявилося - були
більше, ніж оздобою:
О, Ю, М, -
їхніх ініціалів на надгробках
давно назбиралося
на декілька різних алфавітів.
Врешті,
дім став деревом
з недосяжним
яблуком на верхівці -
я згорнуляся затишно
в тому яблуці
вибудувавши собі
червоточину.