(no subject)
Раніше
я безперестанку
тільки те й робила,
що писала про мир,
ні разу не називаючи
його на ім‘я.
Смуток був миром,
хуліганство
і дурнуваті жартики
фрустрація і зухвальство
заздрощі і роздратування,
закрепи і діарея,
право на прокрастинацію
навіть невроз, як ознака того,
що насправді все добре -
усе це було миром.
Ним були
візити до стоматолога,
провалені іспити,
заяви на відпустку,
любовні страждання,
страшні хвороби,
неуникне старіння,
природні смерті,
сцени з апокаліптичних фільмів
і макабричних п‘єс.
Тепер,
навіть коли я пишу про мир,
то насправді виходить
не про мир,
а про невійну,
тобто в сухому залишку
таки про війну:
усмішки - це війна,
прогулянки узбережям - це війна,
сексуальні експерименти
і гурманські надлишки,
лінощі і апатія -
усе це одна велика війна.
Я постійно про неї говорю,
навіть коли мене не питають:
власне, коли не питають - дратує,
але й коли питають - дратує теж.
Здається, що цим говорінням
вичерпаєш чайними ложечками дьоготь
вицідиш осад через марлечку.
Але марлечки йдуть на перев‘язки,
ложечки задонатили на кулі,
а джерело зараження
не закінчується
і не закінчується.
Ти давно уже
вдалася до крайніх заходів:
дегуманізувала ворога,
розкошуєш у гніві і ненависті,
а невійна
все ніяк не перетвориться
на мир.
Хоч раніше
ти вже стільки разів пересвідчувалася,
що щось, що втомило,
неодмінно скінчиться:
так було з походами в гори
лижними спусками,
великими родинними святами,
каструлями борщу,
книжками і фільмами,
вечірками і танцями,
застудами і місячними
школою і університетом,
запливами і пробіжками,
налипанням мокрого снігу
і скрипінням піску на зубах,
з музейними залами,
похміллям
і автобусними переїздами -
з усім, що недостатньо цінувала
так завжди було:
воно закінчувалось.
А з немиром
цього все не стається
і не стається,
на місце йому ніяк не приходить
повільна розкіш в порожнечі -
приходить лиш усвідомлення
точки неповернення,
тому впинципі,
немає значення,
чи станеш ти
сентиментальною старенькою,
яка рюмсає на весіллях
і хрестинах
уже зараз -
чи ще трішки протримаєшся
і зачекаєш.
Але потім здається,
що коло ось-ось замкнеться -
ти повернешся звідки вийшла
бо місце це мусить ще існувати,
як мусить існувати
запах синтетичних килимів
в нагрітій кімнаті твого дитинства -
ця гарантія можливості
проскочити повз усіх інших
до щастя,
немов між краплями дощу.
Немир
доводить тебе
до кінематокрафічних істерик,
до демонстративного цинізму,
до захисної байдужості;
Немир нагадує,
наскільки ти не любиш
прокидатися першлю,
наскільки хочеш,
щоб все, що треба чи не треба
просто сталося поки ти спиш
згорнувшись ембріональним коконом.
Мир стає HIMARSами,
ношами, бронежилетами,
POW, турнікетами.
Мир стає
новим вокабуляром.
Мир стає мрією про
весілля в Донецьку
на спаленому рускому танку,
довкола якого
усі ритуально напихатимуться
херсонськими кавунами,
заливатимуться
кримським брютом,
сипатимуть артемівську сіль
на зап‘ястки
на кукурудзу і помідори.
Мир - це той,
хто воював і був поранений,
хто загинув і не був похований.
Во ім‘я його випадають молочні зуби дітей.
Во ім’я його росте лобкове волосся підлітків.
Во ім’я його жінки чвалають на вечірки,
як на роботу,
ледь пересуваючи ноги.
Пайєтки і блискітки на їхніх платтях
мерехтять во ім‘я миру.
Оси атакуть морозиво стрибучого хлопчика
во ім‘я миру.
Годинник відстає на годину
во ім‘я миру.
Брижі басейну ваблять во ім‘я миру.
Воланчик здуває вітром во ім‘я миру.
І ти уже зараз стаєш
сентиментальною старенькою,
яка рюмсає
на весіллях і хрестинах.
Бо не можеш більше чекати.