(no subject)
Я дуже довго виглядала
напівбогів
тут на Землі,
от цих от усіх
зачатих зблудившими
з неба.
Калокаґатія
була мені мірилом.
Ось пара сідає
в маленький
оранжевий кабріолет,
щоб їхати
рівною дорогою
серед прекрасних ландшафтів
ловити очима оленів:
чоловік стрункий і високий,
але жінка -
коротконогий курдуплик
з об’ємним наплечником.
Таке порушення
пропорцій золотого перетину
викреслює їх
з напівбожого списку -
богиня ніколи
не нагородить доньку
такими ногами.
Тож навіть, як він хоча б
раптом і так,
то діти їхні вже будуть богами
заледве на чверть,
таке уже майже і не рахується,
треба шукати далі.
Тож я виглядала їх далі.
В клубах вночі,
на пляжах за дня -
обов’зково натертих олійками,
на сонячних площах
під бібліотеками,
з античними томиками в руках
і гостро випнутими сосками -
калокаґатія вона ж
не тільки про гарне,
але й про розумне.
Але очі мої,
втішаючись ними всіма
пещеними містами
і омитими басейнними водами,
очі мої
шукали іще чогось
на підтвердження їхньої
напівбожості:
довідки з печаткою
незрозумілими літерами,
записки від матері,
що вона свідчить,
що справді,
була зґвалтована богом
і їй навіть
трошки сподобалося,
або від тата,
що він не встояв,
відчув, що має скоритися
хижій і хтивій.
Але татові напівбожому
відкусили голову
(може аби не зжер тих дітей
щоб до богів уподібнитись),
а мама так ніколи
і не написала заяву в поліцію,
пізно брати мазок,
то яка вже там довідка.
Тож я виглядала їх знову,
розширювала, як могла
горизонти,
роздивлялася чи мають
люди довкола
слонячі голови
чи павичі хвости
чи тулуби мавп
або кажанячі крила,
як свідчення напівбожості,
бо дедалі очевидніше ставало,
що тварини -
божественіші за людей.
І от
мій погляд завмер
на безкрайому полі,
яке вибухало
тріщало
палало.
Я з нього втікала,
навіть туди не наблизившись.
Біля полів
жили чоловіки і жінки,
які
не ховалися,
не втікали,
не гидували,
не плакали,
до видимих і невидимих загроз
вони савилися однаково -
часом безвідповідально,
але ніколи байдуже
і в цьому ввижалось
якесь безстрашне безсмерття.
Вони гасили вогонь,
вони збирали зерно,
вони спали в простих хатах,
вони ловили рибу у річці -
від самої думки про це
я відчуваю в горлі
фантомну кістку,
вони дбали про дітей з інвалідністю,
дозволяли їм
пірнати в сухому горосі,
вони нищили шкідників
і ворожу армію,
укуси комах,
то були для них пестощі.
Вони всміхалися.
Я навела на них
дуже потужний бінокль
з лінзами глибоко в серці,
як на сафарі наводять туристи
на жирафів і левів.
На скельцях бінокля
замерехтіли сердечка,
як в мультику
чи мамському чаті.
Ох.
Ну чи не напівбоги -
подумала я
і вмиротворилася,
відчувши напівбожу опіку.