Вам так пасує цей голубий халат... Довгий пост про 20 годин в Києві
Сумбурний. Но накидала принаймні такий, шоб потім не розгубити ці спогади
5 грудня я 12 годин провела, працюючи в харчоблоці в приміщенні КМДА. Ми готували їжу (сухом'ятку) для усіх мітингувальників та варили їм чай.
Виїзд з Тернополя:
хто мене не читає в ФБ, тому я нагадую свій шок від компанії, з якою мені довелося їхати - хлопці-студенти, в спортивних костюмах та з явно не ботанічним складом інтелекту. Більшість (я зрозуміла з їхніх розмов під час зупинок на автозаправках, в метро, тощо) в Києві ще не були. Але, як виявилося на кінець нашої мандрівки - всі вони виявилися досить адекватними - ніхто не бухав у автобусі і ніхто не матюкав занадто відповідального чоловіка, який "круто попав на ТВ" і якого зробили крайнім відповідальним за нашу групу. Чолов'яга дуже переживав за кожного пасажира і по кілька разів на кожні 100 метрів робив перекличку. І все б нічого, якби група не складалася з 50-ти чоловік і перекличка займала як мінімум 15 хвилин. Але то все таке. Усі студіки з автобуса мужно терпіли цю бюрократію і поводилися чемно. Респект.
Приїзд до Києва:
Варто зазначити, що при виїзді з Тернополя мені не все сподобалося в самій організації поїздки. Але при прибутті в столицю я зрозуміла, що тернопільські оранізатори мега круті і відповідальні. Все пізнається в порівнянні.
Нас висадили на проспкті Перемоги, неподалік метро Житомирська. Ми очікували, що нас зустрінуть. Принаймні так обіцяли у Тернополі. Організатор, який мав зустріти, сказав. що ми можемо й самі добратися до Хрещатика - на метро, без пересадок, на тій же гілці. ОК. Біля виходу з метро Хрещатик ще раз набираємо координатора в Києві, аби нас провів, бо, як я зрозуміла, лише кілька людей бували тут раніше. А з них лише може двоє знали, де саме приміщення Профспілок чи КМДА, де й збираються отакі от приїжджі групи підтримки. Координатор попросив підійти до КМДА. Підійшли. Знов набираємо. Каже іти на 3 поверх - там, мовляв, всі тернополяни. Вийшли на 2 поверх - далі не бачимо сходів нагору. Знову дзвонимо. Прийшов. Дуже хороший хлопець, все пояснив, намагався максимально комфортно нас організувати. Видно було, що "на голові" має чимало обов'язків та клопотів, але поводився дуже ґречно і виглядав дуже відповідальним. Поки він намагався нас кудись "оприділити", до нашої групи підійшов чоловік. з проханням виділити двох дівчат-волонтерів для роботи в харчоблоці. Оскільки я саме для такої допомоги і приїхала сюди, то втішилася, але попросила час, аби десь речі покласти і побачити, куди дінеться моя група, аби тримати з ними зв'язок. Та чоловік дивно наполягав, пояснив, що речі можна й біля себе тримати, а групу я й так ще зустріну - бо кухня то місце, куди як мінімум раз мітингувальники потрапляють. НЕ стала смперечатися, бо телефон нашого коррдинаора мала, то при потребі могла б його знайти. А ще дві дівчинки, які приїхали з нами - відмовилися. Сказали, що хочуть піти десь покричати "під КабМін", а не сидіти на кухні.
Як мене завербували:
Мені показали довгий ряд столів (як мінімум 15 штук), з одного боку яких ходили голодні мітингуувальники, з іншого - дівчатка-мурашки та кілька хлопців координаторів кухні, які приносили тяжкі коробки з балкону, постійно розпитувалися, що і чого потребує, допомогали, одним словом, як могли. Мені вказали на жінку, яку якраз один із таких хлопців "замотував" в блакитний халат, схожий на якийсь лікарський, або навіть на "смірітєльну" сорочку, бо чомусь зав'язувався ззаду. Мене теж замотали в такий спецодяг. Нам дали пов'язки на рота та одноразові резинові рукавички. Адже гігієна і стерильність на кухні, ще й при такому напливі народу - основне. Вказали на пустий стіл, поклали дві дощечки для нарізки. Під столом в коробочці стояли ножі. Ми з новенькою жіночкою (як виявилося з Франківщини) взялися до роботи. Вона тут уже не перший день, тому мені з нею просто. А за півгодини я й сама "роздуплилася" і вже не дьоргала хлопців-координаторів, аби принесли ще хліба чи "у нас закінчується ковбаса", а сама ходила в пошуках потрібних продуктів, які горами складалися вздовж стіни за спинами "кулінарочок". Оскільки ми добре справлялися самі, то координатор харчоблоку Женя встиг вирубатися прямісінько на кріслах. Очевидно він був з нічної зміни. Згодом він пішов поспати, а його місце зайняв моторний головний, якого ми називали "Он той лисий - головний". Він підтримував хороший настрій серед дівчат, до кожної з них звертався максимально лагідно, називав дівчатоньками-сонечками. Тому канапки ліпилися з посмішками та максимально весело.
Процес:
Готування канапок, нарізання фруктів, насипання салатів, тощо, тривало безкінечним конвеєром, з паузами на санітарну годину. За мої 12 годин я застала два таких прибирання. Тоді все забиралося зі столів, їх мили різним мийними засобами, протирали якимись антисептиками, мили підлогу. забирали гігантскі пакети зі сміттям, які чіплялися скотчем до кожного зі столів з обох боків - для "клієнтів" і для самих "кухарочок". За одну таку санітарну годину я так втомилася, наче перемила всі сім під'їздів свого будинку, включаючи вікна в коридорах, лампочки, ліфти, і перила. Тому другу санітарну годину я присвятила пошукам громадської вбиральні, відстоюванні в довжелезній черзі та вмиванню. До слова, За увечь час перебування в приміщенні КМДА до туалету була нагода сходити лише два рази. Не те, щоб надто не було коли, адже свій пост я могла покинути в любий час - не за гроші ж працювала. А просто це займало багато часу, адже доводилося повністю роздягатися з екіпіровки, стояти в черзі, тощо. Тому ми жили в харчоблоці і нам було добре тою командою, яка склалася. За 12 годин цю "кухню" перейшло безліч волонтерок. Зазвичай вони мінялися таким чином, що кожна пара працює лише одну зміну, до санітарної години, прибирає, і покидає пост. На їхнє місце приходить інша пара.
Оскільки я цілеспрямовано їхала для помочі на кухні, тому й не мінялася. Бо й не хотіла одиноко тинятися десь по Майдану, і спати лягати на цьому багатолюдному "вокзалі" не було надто приємно. Хоча, зізнаюся, ближче до вечора, коли я вже частіше починала присідати на кріселка в куточку, аби то чаю випити, то просто 2 хв відпочити від гудіння в ногах і ломки в спині, то навіть одного разу сперлася на бильце крісла і трішки задрімала. Гі. Думаю, для усіх присутніх, та й відвідувачів нашого конвеєрного ресторану, видовище сплячої "на ходу" людини - не новина)))
Контингент:
Лякалки:
фоткали знімали
іноземні журналісти
любов на кухні
був і хлопчина який мені робив комплімент. Дівчино, а вам так пасує цей колір))))))) то він про голубий халат)))))
найважче приязно спілкуватися - обпечений хлопчина, найважче відмовляти. Ситуація з йогуцртами.
Вдома. Вчорашній вечір був досить стресовим. Бо:
1. Важко було розставатися з людьми, з якими пліч-о-пліч пропрацювала весь день. Неймовірна команда, незважаючи на те, що її склад часто міняється, але тримається за рахунок невтомних координаторів. 30-ро волонтерів, одні з яких російськомовні, інші - україномовні, утворюють безперервний організм з виготовлення чаю та канапок. 200 кг сала, 6 мішків хліба, десятки круглих головок сиру, безкінечний потік ящиків з ковбасами та сердельками, маслом та паштетами, відра майонезу, цистерни питтєвої води, десятки літрів меду, сотні кілометрів вздовж "робочого місця" туди-сюди: то цукру треба принести, то хліба дістати, то воду з іншого кінця коридору принести, то спитатися в "головних", чи привезли вже ковбасу, то одноразові стаканчики знайти, то вилочку хтось із людей попросив, то комусь стало зле - терміново треба кип'ятку з лимоном передати в куточок медиків... Тисячі присідань на нагинань над дощечкою для нарізки - беремо хліб, який нарізала сусідка зліва, намащуєм майонезом, беремо сир, який нарізала сусідка зліва, згинаємо вперед, аби покласти на тарілку на столі, і знову - вліво, вправо, вперед, вліво, вправо, вперед.