Schmetterling ragazzo
В сусідній кімнаті, як я вже писав, живе голосиста італійка, соковите і повногруде меццо з меццоджорно, що вивчає англійську й німецьку літератури і любить Оскара Вайлда. Вечорами ми кричимо у скайп; вона у свій, я - у свій.
Приблизно дві години тому я зачинив і зашторив вікно. Майже одночасно я почув глухий стук, так ніби щось вдарилося в мою шибку, або поряд хтось різко зачинив кватирку. Одразу італійка закричала. Власне, вона кричала весь час, але саме тепер я збагнув, що відбувається, коли вона насправді кричить: вона заходилася, верещала, ридала. Це була щонайменше смерть Манон Леско на сцені київської опери.
Всередині в мене все похололо. "Хтось викинувся з її вікна", - чогось подумалося. Я відхилив штору і визирнув надвір. На сусідньому балконі спокійно курили і розмовляли по телефону.
Італійка ж і далі кричала. Тепер її голос долинав уже з коридору, з короткими частими паузами. Я слухав її і не міг вирішити, що треба робити мені, і чи треба.
Тут пролунав стук у мої двері. Вона виглядала винуватою. І дуже наляканою.
"Вибач, будь ласка, але на мене напав цей, як його... - розхвильовано почала вона німецькою. - Butterfly!"
В її кімнату залетів метелик: величезна нічна совка. "Це фобія! Більше за все на світі я боюся метеликів", - вона простягала мені один зі своїх капців. Без слів ішлося про те, що саме ним я мусив убити комаху.
Метелик сидів на шторі, над столом. Я поліз на стільця, не випускаючи з рук капця, а в її лептопі весь цей час працював скайп, з якого італійський голос, мені здалося, що мамин, коментував усю ситуацію.
Метелика мені не хотілося вбивати від самого початку. Але він теж, ясна річ, не хотів даватися в руки. Він почав нервово літати кімнатою, особливо цікавлячись лампою на стелі. Це тривало кілька хвилин, під вереск моєї перестрашеної сусідки. Мабуть, вона вже шкодувала, що покликала мене на поміч.
"Ну що ж, якщо ти не хочеш жити..." - почав був я, перекладаючи капця в правицю і чекаючи, коли метелик підлетить всістися на шторі.
Метелик зробив кілька прощальних кіл кімнатою. І сів мені просто в долоню.
А я простягнув італійці її капця. Коли виходив із кімнати, вона старалася чимшвидше прошмигнути всередину на безпечній відстані від мене. Адже жахливий метелик був тепер у моїй руці.
Тепер, мені чути, вона голосно розказує в скайпі про "раґаццо", який щойно з'ясував, що, вочевидь, уміє замовляти нічних метеликів і випускати їх зі свого вікна туди, де їм і належить бути: в ніч.
Приблизно дві години тому я зачинив і зашторив вікно. Майже одночасно я почув глухий стук, так ніби щось вдарилося в мою шибку, або поряд хтось різко зачинив кватирку. Одразу італійка закричала. Власне, вона кричала весь час, але саме тепер я збагнув, що відбувається, коли вона насправді кричить: вона заходилася, верещала, ридала. Це була щонайменше смерть Манон Леско на сцені київської опери.
Всередині в мене все похололо. "Хтось викинувся з її вікна", - чогось подумалося. Я відхилив штору і визирнув надвір. На сусідньому балконі спокійно курили і розмовляли по телефону.
Італійка ж і далі кричала. Тепер її голос долинав уже з коридору, з короткими частими паузами. Я слухав її і не міг вирішити, що треба робити мені, і чи треба.
Тут пролунав стук у мої двері. Вона виглядала винуватою. І дуже наляканою.
"Вибач, будь ласка, але на мене напав цей, як його... - розхвильовано почала вона німецькою. - Butterfly!"
В її кімнату залетів метелик: величезна нічна совка. "Це фобія! Більше за все на світі я боюся метеликів", - вона простягала мені один зі своїх капців. Без слів ішлося про те, що саме ним я мусив убити комаху.
Метелик сидів на шторі, над столом. Я поліз на стільця, не випускаючи з рук капця, а в її лептопі весь цей час працював скайп, з якого італійський голос, мені здалося, що мамин, коментував усю ситуацію.
Метелика мені не хотілося вбивати від самого початку. Але він теж, ясна річ, не хотів даватися в руки. Він почав нервово літати кімнатою, особливо цікавлячись лампою на стелі. Це тривало кілька хвилин, під вереск моєї перестрашеної сусідки. Мабуть, вона вже шкодувала, що покликала мене на поміч.
"Ну що ж, якщо ти не хочеш жити..." - почав був я, перекладаючи капця в правицю і чекаючи, коли метелик підлетить всістися на шторі.
Метелик зробив кілька прощальних кіл кімнатою. І сів мені просто в долоню.
А я простягнув італійці її капця. Коли виходив із кімнати, вона старалася чимшвидше прошмигнути всередину на безпечній відстані від мене. Адже жахливий метелик був тепер у моїй руці.
Тепер, мені чути, вона голосно розказує в скайпі про "раґаццо", який щойно з'ясував, що, вочевидь, уміє замовляти нічних метеликів і випускати їх зі свого вікна туди, де їм і належить бути: в ніч.