а там таке
якось-то я був в селі і робив паркана.
фарбував ворота
і мив крісла
і їв грушки
і спав на дивані
і на цвинтарі був
а вони мені розказували, шо вони живут наразі добре. кожен має свою грядку, свою хатку. мешкают на величезній планеті в гігантській галактиці в безкінечнім космосі. не потребуют їсти чи спати і справляти потреби інші. не мают вони обмежень в часі чи в будь-чім іншім. перед ними ціла вічність, аби відпочити в садку, помандрувати по всесвіті, вивчити його природу, а потім вивчити і самих себе.
сидит, наприклад, моя бабця на вереті в садку над річкою і знає коли яке ябко впаде. все вони там знают, але не все годні нам розказати, бо не все поясниш на пальцях, дешо треба відчути і пережити самому. сидит зара мій стрий на якомусь астероїді і спостерігає парад планет, а за хвилю буде спілкуватися з чорною дірою. про буття. а потім стрий опиниться в садку коло мойої бабці, якраз в той момент, коли ябко впаде в її простягнуту долоню. а тоді зайде червоне сонце, малюючи деревами траву в темніший колір.
