Травневий похід на Мармароси.
Десь в кінці травня ходили з колєгами на Мармароси.
Погода біла умовно хороша. Майже не змокли.
Дорогою трапилася така вот колиба. Ззовні ніби нічо, зато в середині повний дістракшн.
Десь під вечір дойшли до колиб біля ПІМ.
Колиби пастухів не зовсім придатні для нормальної ночівлі. Зато не далеко біля них є цілком пристойна хата чи то прикордонників, чи то шось таке. В ній ми і заночували.
Поки ми досліджували залишки поселення вівчарів, вдруг аткуда нє вазьмісь вилєтаєт фаєрбол ГАЗ-66. Зупиняється біля нас, і тут на тобі:
-Рєбята ви аткуда?
Нє, ну бодай би тобі добре було...
На ранок наступного дня поперлися на ПІМ.
Видерлись на хребет, тут на тобі, кордон. Хтось один в Україні, хтось в Румунії.
Поки гуляли по хребту, зі сторони Румунії принесло грозу. Довелось робити екстренний спуск, особливо після того, як десь близько вдарила блискавка, і не то спалах не то розряд можна було відчути на шкірі.
Далі, коли верталися в село, мінімально зблудили. Дорога якою йшли, плавно перетворилася перше на стежку, потім на звірячу тропу, потім взагалі майже зникла, ну і плюс до всього, замість того шоби піти вниз, чрмусь вела наверх. Було прийнято рішення спускатись вертикально вниз, з розрахунку того, що десь прямо під нами мала би бути номальна стежка.
І тут прийшов епік фейл! Виявилось, що весь час ми йшли по кромці обрива. Остаточно ми це усвідомили, вже коли спустились троха вниз, і назад лізти вже не було як. За наступні декілька годин, я отримав стільки враженнь, адреналіну ітд, скільки не отримував вже дуже і дуже давно. Пару раз поїхав на кам"яній сипусі, раз чуть мало не дістав валуном в голову. Ніколи до того не бачив вживу, як камінь скаче по схилу шо м"ячик.
Вийшли з того всього вже вночі, перед нами абсолютно магічним чином виникла з темноти атлічнєйша хата, де ми і заночували.
Примус, атлічнєйша штука. Особливо після всякої жесті, коли збирати дрова нема сил.
Після того всього, я подумав, шо GPS не така вже й погана штука. Час від часу з неї може бути корсть.