10.07.18
Мені завжди здавалось, що липень створений задля щастя, - ну, принаймні мені саме в серці літа простіше за все відчувалось щось схоже на нього, на те, як його описували в кращих, в улюблених книгах. Нині це відчуття часто плутають з комфортом, але різниця між ними більша, ніж здається: комфорт не суперечить здебільшого основним - і другорядним - потребам і забаганкам тіла, а от щастю, щастю потрібна душа, з усіма її непослідовними парадоксами, що здатні внести домішку цього почуття - чи його протилежності: буває і так - у найнесподіваніші провулки людської свідомості, у до такої міри звичні обставини, що їм зась бути названими по імені. Зась, аж поки випадковий погляд не вихопить навскісний сонячний промінь, метелика або птаху, старий тиньк чи подряпану фарбу на давній споруді, лінії життя у корі акацій, приязний чи серйозний погляд незнайомої людини або дитини, врешті, ясний і точний мистецький твір, що змушує тебе раптово зрозуміти якусь складну думку чи переживання.
Коли твої батьки йдуть від тебе, заземлення - в сенсі частіші нагадування про певні тези звиклого здорового глузду - починаєш вихоплювати де трапиться; інколи вони самі полюють на тебе з ентузіазмом родинних янголів, що їм важливо знати, що ти не вплутаєшся знову в якусь халепу, хай навіть і подумки. Нині це такі ж звиклі речі, що і завжди, але мені особливо пасують, шалено подобаються репліки в автобусах, сказані, звісно, не мені, комусь іншому, але такі важливі тут і зараз, - наприклад: “Дивись, навіть Велика Вітчизняна тривала лише чотири роки!”.
Чому саме ця? Є нехіть до творчої праці, напряму пов'язана з новинами про загиблих під час бойових дій. Вона схожа на лінь, трохи нагадує апатію, скидається на застарілу тугу, - і вона знеохочує тебе до всього, що здається таким несуттєвим, таким суєтним і чужим на тлі перерваного чужою жадібністю та дурістю - уявляєш, я досі їх плутаю, - обірваного війною життя.
Думка про власну відповідальність перед тими, кому нині потрібна допомога - або кому більше вже не допомогти, - змушує всіх, серед іншого, людей так званої інтелектуальної праці шукати виходу своєму почуттю обов'язку, почуттю провини. Волонтери та добровольці, люди, які не зважають на те, що нервова енергія розподілена між людськими істотами нерівномірно, і, отже, здатна швидко вичерпатись у одних в той час, коли інші, більш тривкі до випробувань буквальними явищами, словами та вчинками, знаходять додаткові джерела наснаги чи просто повільніше втомлюються, думаючи про те саме: що ти можеш зробити, щоб припинити шалену несправедливість, звільнити полонених, припинити війну, розв'язану - повторюю, я їх плутаю - лише чужою дурістю та жадібністю.
До речі, з віком починаєш вірити сильніше вірити в економічні засади будь-якої підлості. Адже побутовий садизм трапляється не так часто: на нього страждають в пропорції один до двох хіба персонажі Достоєвського та його (та їх) школи, а ось економічні складності знайомі фактично всім, і етичні способи вирішення цих проблем, на жаль, досі не викладають в школах. Ну, чи невірно артикулюють, зміщаючи акценти куди не треба, - так теж буває, але я тепер не про те.
Мені йдеться про красу і силу, коли я дивлюсь на літніх - від слова “літо” - птахів і молодих тварин, яким ніде діти свою силу, і які витрачають її на радість буття. І - згодна, це дивний асоціативний ряд, але я боюсь втратити думку, - ця війна навчила мене незнаній раніше посиленій повазі до людей, здатних щось створити власноруч, перебороти долю, лишити текст, вчинок, річ, яка робить мій світ якщо не прекраснішим, то принаймні чистішим і легшим для сприйняття. Наприклад, тим, кому важко з усім цим брудом, що цілком буквальним, що, як говорили батьки, духовним.
Наприклад, дітям. Наприклад, людям, безпораднішим від нас, - нас, нині таких дорослих, таких самостійних і незалежних, аж самим дивно, що це дійсно ми.
Зрештою, війна за уяву, війна за людську увагу ніколи не припинялась, і той, кому вдається вибороти її собі найбільше, справедливо вважається переможцем. Мені би хотілось, щоб мої дні залежали від новин шаленого поступу, наприклад, зеленої енергетики, - адже в місті спека, і відсутність дерев там, де ще вчора їх було вдосталь, не надолужує жодне раціональне припущення на зразок того, що вік міських дерев суттєво обмежений продуктами життєдіяльності автомобілів.
Мені б хотілось, щоб припинилась війна: вона заважає мені почуватись щасливою, і, отже, писати прозу. Що стосується екзистенційних бажань, то це напевне найсильніше.
Кожна нова книга, чи виставка, кожен виставковий зал повторюють цю думку, як уміють: митці вдаються до високопрофесійного ескапізму, тому що нічим більше не можуть зарадити тому, що відбувається, або називають речі своїми іменами, тому що сподіваються, що їх художній вислів подіє. Але війна - це саме той рідкісний випадок, коли висловлена думка евентуальних однодумців стомлює не менше, ніж аргументи агресивного і, отже, не надто розумного опонента.
Зосередившись на тім, що у світі лишилось вродливого - на зразок порятунку безпорадних, чи дружніх, а отже, щирих і відданих стосунків між людьми, - відчуваєш полегшення, яке знову і знову приводить тебе до кутка, де відповідальність і бажання зробити світ кращим зустрічаються з відчуттям, підозріло схожим на думку про власне безсилля. Дефініції успіху та поразки за таких умов змінюються до непізнаваності, погодься.
Тим часом випадково згублена десь Х. Л. Борхесом думка про те, що побут навіть і самотньої людини вимагає значно більше часу, ніж про це зазвичай думають, працює, робить свою роботу: домагаючись хоча б приблизного порядку від речей та предметів, які точно залежать лише від тебе, бавиш не лише час, але й власну здатність зосереджуватись, здатність створювати світ згідно кращим властивостям твоєї уяви.
Я вже говорила - на мене, липень створений задля щастя, принаймні у цій частині земної кулі. У липні легше говорити про те, що тебе дійсно турбує. Цю суміш щастя та гіркоти ми потому будемо згадувати якось інакше, - пам'ятаєш, щастя часто набирає вигляду звичайнісіньких речей, які парадоксальним чином спливають у пам'яті чимось неймовірним, осяйним, чудесним.
Але я впевнена, що, не будь нині обставин, які приносять нам також і страшні новини з лінії фронту, життя було б цікавішим. Ми попросту більше встигли б зробити - речей важливих і корисних, а можливо, й прекрасних.
Наразі, здається, нічого більше. Перепрошую за тривалу мовчанку, - сподіваюсь, я пояснила її походження.
Добраніч,
па
Коли твої батьки йдуть від тебе, заземлення - в сенсі частіші нагадування про певні тези звиклого здорового глузду - починаєш вихоплювати де трапиться; інколи вони самі полюють на тебе з ентузіазмом родинних янголів, що їм важливо знати, що ти не вплутаєшся знову в якусь халепу, хай навіть і подумки. Нині це такі ж звиклі речі, що і завжди, але мені особливо пасують, шалено подобаються репліки в автобусах, сказані, звісно, не мені, комусь іншому, але такі важливі тут і зараз, - наприклад: “Дивись, навіть Велика Вітчизняна тривала лише чотири роки!”.
Чому саме ця? Є нехіть до творчої праці, напряму пов'язана з новинами про загиблих під час бойових дій. Вона схожа на лінь, трохи нагадує апатію, скидається на застарілу тугу, - і вона знеохочує тебе до всього, що здається таким несуттєвим, таким суєтним і чужим на тлі перерваного чужою жадібністю та дурістю - уявляєш, я досі їх плутаю, - обірваного війною життя.
Думка про власну відповідальність перед тими, кому нині потрібна допомога - або кому більше вже не допомогти, - змушує всіх, серед іншого, людей так званої інтелектуальної праці шукати виходу своєму почуттю обов'язку, почуттю провини. Волонтери та добровольці, люди, які не зважають на те, що нервова енергія розподілена між людськими істотами нерівномірно, і, отже, здатна швидко вичерпатись у одних в той час, коли інші, більш тривкі до випробувань буквальними явищами, словами та вчинками, знаходять додаткові джерела наснаги чи просто повільніше втомлюються, думаючи про те саме: що ти можеш зробити, щоб припинити шалену несправедливість, звільнити полонених, припинити війну, розв'язану - повторюю, я їх плутаю - лише чужою дурістю та жадібністю.
До речі, з віком починаєш вірити сильніше вірити в економічні засади будь-якої підлості. Адже побутовий садизм трапляється не так часто: на нього страждають в пропорції один до двох хіба персонажі Достоєвського та його (та їх) школи, а ось економічні складності знайомі фактично всім, і етичні способи вирішення цих проблем, на жаль, досі не викладають в школах. Ну, чи невірно артикулюють, зміщаючи акценти куди не треба, - так теж буває, але я тепер не про те.
Мені йдеться про красу і силу, коли я дивлюсь на літніх - від слова “літо” - птахів і молодих тварин, яким ніде діти свою силу, і які витрачають її на радість буття. І - згодна, це дивний асоціативний ряд, але я боюсь втратити думку, - ця війна навчила мене незнаній раніше посиленій повазі до людей, здатних щось створити власноруч, перебороти долю, лишити текст, вчинок, річ, яка робить мій світ якщо не прекраснішим, то принаймні чистішим і легшим для сприйняття. Наприклад, тим, кому важко з усім цим брудом, що цілком буквальним, що, як говорили батьки, духовним.
Наприклад, дітям. Наприклад, людям, безпораднішим від нас, - нас, нині таких дорослих, таких самостійних і незалежних, аж самим дивно, що це дійсно ми.
Зрештою, війна за уяву, війна за людську увагу ніколи не припинялась, і той, кому вдається вибороти її собі найбільше, справедливо вважається переможцем. Мені би хотілось, щоб мої дні залежали від новин шаленого поступу, наприклад, зеленої енергетики, - адже в місті спека, і відсутність дерев там, де ще вчора їх було вдосталь, не надолужує жодне раціональне припущення на зразок того, що вік міських дерев суттєво обмежений продуктами життєдіяльності автомобілів.
Мені б хотілось, щоб припинилась війна: вона заважає мені почуватись щасливою, і, отже, писати прозу. Що стосується екзистенційних бажань, то це напевне найсильніше.
Кожна нова книга, чи виставка, кожен виставковий зал повторюють цю думку, як уміють: митці вдаються до високопрофесійного ескапізму, тому що нічим більше не можуть зарадити тому, що відбувається, або називають речі своїми іменами, тому що сподіваються, що їх художній вислів подіє. Але війна - це саме той рідкісний випадок, коли висловлена думка евентуальних однодумців стомлює не менше, ніж аргументи агресивного і, отже, не надто розумного опонента.
Зосередившись на тім, що у світі лишилось вродливого - на зразок порятунку безпорадних, чи дружніх, а отже, щирих і відданих стосунків між людьми, - відчуваєш полегшення, яке знову і знову приводить тебе до кутка, де відповідальність і бажання зробити світ кращим зустрічаються з відчуттям, підозріло схожим на думку про власне безсилля. Дефініції успіху та поразки за таких умов змінюються до непізнаваності, погодься.
Тим часом випадково згублена десь Х. Л. Борхесом думка про те, що побут навіть і самотньої людини вимагає значно більше часу, ніж про це зазвичай думають, працює, робить свою роботу: домагаючись хоча б приблизного порядку від речей та предметів, які точно залежать лише від тебе, бавиш не лише час, але й власну здатність зосереджуватись, здатність створювати світ згідно кращим властивостям твоєї уяви.
Я вже говорила - на мене, липень створений задля щастя, принаймні у цій частині земної кулі. У липні легше говорити про те, що тебе дійсно турбує. Цю суміш щастя та гіркоти ми потому будемо згадувати якось інакше, - пам'ятаєш, щастя часто набирає вигляду звичайнісіньких речей, які парадоксальним чином спливають у пам'яті чимось неймовірним, осяйним, чудесним.
Але я впевнена, що, не будь нині обставин, які приносять нам також і страшні новини з лінії фронту, життя було б цікавішим. Ми попросту більше встигли б зробити - речей важливих і корисних, а можливо, й прекрасних.
Наразі, здається, нічого більше. Перепрошую за тривалу мовчанку, - сподіваюсь, я пояснила її походження.
Добраніч,
па