03 04 2017
03 04 2017
ми багато рухаємось. Кудись біжимо, залагоджуємо дорослі і такі собі справи. Змагаємось між собою у побутовій жорстокості чи, залежно від темпераменту, повсякденній ніжності; про щось турбуємось, когось оберігаємо, кожен по-своєму пускаємось берега або тримаємося його, уникаючи думки про ніщо, його фатальної, як на іудеохристиянську цивілізацію, бездіяльності.
Тим часом місто тішиться весною, і робить це пронизливіше, ніж містечка чи села. Те, що лишилось від наших дерев, залишки їх родин, молодші красені і поодинокі давні велети, розцяцьковані багатокрапками майбутнього листя. Бруньки світяться в темряві, тому що світлі предмети відбивають світло, а темне плетиво гілок його, навпаки, поглинає, досі тримаючи в своїх обіймах пам'ять про зиму.
Бруньки зараз схожі на делікатні новорічні прикраси, що обсіли руки дерев, розташовані з вишуканим смаком саме так, як треба: їх не менше і не більше, ніж слід було б, їх рівно стільки, скільки потрібно, і кожна з них опинилась на своєму місці лише тому, що так мусило бути, згідно внутрішній логіці простору, і часу, і чистої краси невимушеності, що її досі трапляється бачити і відчувати, наприклад, у японському мистецтві.
Всі, кому тепер моторошно і самотньо, тішаться, дивлячись на живий модерн, що за кілька днів сором'язливо прикриє від сторонніх очей перші поверхи наших будинків тремтливою тінню раннього листя. Але це станеться згодом, потім: тепер - час чистої обіцянки, делікатного передчуття чуда, обіцяного і, на відміну від численних наших власних обіцянок, чесного, в сенсі - обіцяного недарма.
Пахне весною, і цей запах є запахом вітру, і прілої, нещодавно відкритої теплом газонної землі; в нім відчуваються домішки вражень, які ледь-ледь не винагороджені запахом: жовтого світла прямокутних вікон понад кущами майбутнього бузку, ніжних і зосереджених виразів облич справді закоханих, яким не потрібно демонструвати свої почуття людям для того, щоб самим повірити у їх справжність; довіри тварин і птахів, всіх менших істот, які звикли до того, що ми їх любимо і, отже, приділяємо їм увагу і їжу, - рівно стільки, скільки слід було б для того, щоб вони переконливо впевнились у нашій приязні.
Цих напівзапахів-напіввражень стільки, що мисливські пси, певно, втрачають голову, перечитуючи книгу початку нового квітня. Не витримуючи ваги свіжих вражень, міські тварини більше сплять, уві сні примиряючи нову дійсність із власною, що ось тільки зараз виплутується з важкого, затишного, як надто тепла ковдра, зимового вміння миритися з непередбачуваним, вже не кажучи - ворожим.
Ми багато рухаємось, але наснага чекає на нас на зупинках, - десь посеред міста, неподалік від готових до чистого щастя щорічної роботи випускати листя, цвісти і плодоносити дерев. Ми, ймовірно, також забагато говоримо, але таємниці не потребують голослівності: їм досить кількох начерків, кількох рухів і погляду для того, щоб передати кому слід те, що слід передавати: рвучкі рухи побутової жорстокості, прості закони повсякденної ніжності,
весну, що повідомляє вічно нові, нібито знані, а насправді напівзабуті рецепти вміння тішитися
життям.
Наразі нічого більше; на все добре,
добраніч,
па
ми багато рухаємось. Кудись біжимо, залагоджуємо дорослі і такі собі справи. Змагаємось між собою у побутовій жорстокості чи, залежно від темпераменту, повсякденній ніжності; про щось турбуємось, когось оберігаємо, кожен по-своєму пускаємось берега або тримаємося його, уникаючи думки про ніщо, його фатальної, як на іудеохристиянську цивілізацію, бездіяльності.
Тим часом місто тішиться весною, і робить це пронизливіше, ніж містечка чи села. Те, що лишилось від наших дерев, залишки їх родин, молодші красені і поодинокі давні велети, розцяцьковані багатокрапками майбутнього листя. Бруньки світяться в темряві, тому що світлі предмети відбивають світло, а темне плетиво гілок його, навпаки, поглинає, досі тримаючи в своїх обіймах пам'ять про зиму.
Бруньки зараз схожі на делікатні новорічні прикраси, що обсіли руки дерев, розташовані з вишуканим смаком саме так, як треба: їх не менше і не більше, ніж слід було б, їх рівно стільки, скільки потрібно, і кожна з них опинилась на своєму місці лише тому, що так мусило бути, згідно внутрішній логіці простору, і часу, і чистої краси невимушеності, що її досі трапляється бачити і відчувати, наприклад, у японському мистецтві.
Всі, кому тепер моторошно і самотньо, тішаться, дивлячись на живий модерн, що за кілька днів сором'язливо прикриє від сторонніх очей перші поверхи наших будинків тремтливою тінню раннього листя. Але це станеться згодом, потім: тепер - час чистої обіцянки, делікатного передчуття чуда, обіцяного і, на відміну від численних наших власних обіцянок, чесного, в сенсі - обіцяного недарма.
Пахне весною, і цей запах є запахом вітру, і прілої, нещодавно відкритої теплом газонної землі; в нім відчуваються домішки вражень, які ледь-ледь не винагороджені запахом: жовтого світла прямокутних вікон понад кущами майбутнього бузку, ніжних і зосереджених виразів облич справді закоханих, яким не потрібно демонструвати свої почуття людям для того, щоб самим повірити у їх справжність; довіри тварин і птахів, всіх менших істот, які звикли до того, що ми їх любимо і, отже, приділяємо їм увагу і їжу, - рівно стільки, скільки слід було б для того, щоб вони переконливо впевнились у нашій приязні.
Цих напівзапахів-напіввражень стільки, що мисливські пси, певно, втрачають голову, перечитуючи книгу початку нового квітня. Не витримуючи ваги свіжих вражень, міські тварини більше сплять, уві сні примиряючи нову дійсність із власною, що ось тільки зараз виплутується з важкого, затишного, як надто тепла ковдра, зимового вміння миритися з непередбачуваним, вже не кажучи - ворожим.
Ми багато рухаємось, але наснага чекає на нас на зупинках, - десь посеред міста, неподалік від готових до чистого щастя щорічної роботи випускати листя, цвісти і плодоносити дерев. Ми, ймовірно, також забагато говоримо, але таємниці не потребують голослівності: їм досить кількох начерків, кількох рухів і погляду для того, щоб передати кому слід те, що слід передавати: рвучкі рухи побутової жорстокості, прості закони повсякденної ніжності,
весну, що повідомляє вічно нові, нібито знані, а насправді напівзабуті рецепти вміння тішитися
життям.
Наразі нічого більше; на все добре,
добраніч,
па