Відпустка. Частина 2. Ужгород
Я завжди думала, що Ужгород - це далеко. Ну майже, як інша країна - Сонячне Закрпаття. Насправді він зовсім близенько, треба тільки дуже захотти туди добратись. Потягом лише 7 годин, з яких години дві потяг робить кілька петельок, аби об’їхати навколишні містечка та села. Єдиний недолік, що потягКиїв-Ужгород зі Львова їде вночі, прибуває вранці, тому неможливо милуватись краєвидами високір гір, проте можна одразу з саменького ранку приступити до огляду достопрімєчатєльностей міста.
Чого ми не зробили. Злива (я казала, як я ненавиджу ДОЩ?), яку ми привезли за собою із Світязя весело гримотіла над Ужгородом. Тому перших кілька годин ми забарикадувались в готелі і страшними закляттями та жертвоприношеннями задобрювали стихію. Вдалося, дощ перейшов і можна було перезуватись із гумових чобіт в калоші та йти гуляти містом.
Ужгород - це пісня. Для моїх ніг жалобна. Так багато пішки я вже давно не ходила. Але пізнавальні тури громадського транспорту не терплять, самокату в мене було, тому вийшло, як вийшло.
По дорозі зайшли пообідати в миле місце "Кактус". (Звідси і далі періодично буде неприкритий піар). Порції непрілічно здарові, корм - смачний, сервіс - сем-восем, інтер’єр чудний, ціни - нармальні. (Обід двох людей шось близько 70 грн)
Замок - з нього фактично і бере початок тисячолітня історія Ужгорода...Там був і замок-фортеця, і гарнізон, і духовна семінарія, і музей, донині - хороша історія, шкода лише, що семінаристи аж так перебудували замок під свої потреби. Кажуть при Другетах (це були такі ужгородські правителі італійського походження, що правили Ужгородом протягом кількох століть) - він був просто ляля. Бальні зали, бібліотеки ну і бастіони для кидання камінням в супротивників звісно ж були. В музец нам потрапити не вдалоь, по понеділкам він зачинений, тому погуляли парком. Пофотографували скульптури...
На бастіоні у нас здохли акуми. Запасні акуми, які я особисто заряджала перед виїздом, теж чомусь виявились дохлими...Зарядку до акумів, я, звісно ж, за непотрібністю залишила вдома. Довелось спускатись вниз і шукати якийсь магазин із батарейками. З цього моменту вони стали основною нашою покупкою у всьому Закарпатті :)
Скансен - шевченківський гай по-ужгородськи. В сувенірній крамниці продавались абсолютно чарівні та дешеві бусікі, які ми мені не купили. На території багато хатинок прекрасних та різних. З різних регіонів, із різним наповненням. Є водяний млин, корчма та кузня. Є школа з гуртожитком для вчителів. Гуцульська гражда, бойківська хатинка, подушки, вишиванки - ням-ням.
Прямо зі скансену, звісно ж, в чудове місце "Френдс-Онлі". Кажуть, що періодично там проводяться вечора поезії, художні виставки і збираються всякі прілічні та культурні люди... (Но точку ні здам, самій нравицця) Кава як завжди смачнюча і комуністично дешева. З відвідувачів тільки кілька мусчін чіновного віду, які в запой обговорювали перемогу ФК "Львів" над Шахтарем. Будучи абсолютно не фанатом ФК "Львів" серце пораділо.
Прогулялись по липовій алеї. Вона між іншим найдовша в світі. Познайомились з Кіпєловим.
Ситуація насправді до болю нагадує класичну "Браааат, піва кончілась!" До лавочки, на якій відпочивали мої ноги, підходить серйозно підуставший чувак і звертається до Рибочьки, явно ігноруючи мої ноги - "Брат, вод ти пра Кіпєлова слишал? Ти слишал, брат?" Рибочька про всяк випадок погоджуються. "Так вод, брат - ета Я! Кіпєлав, брат - ета Я!" Раніше я думала, що з такою безапеляційністю тільки Людовік 14 стверджував, шо держава - ета Я..Тоїсть він...А тут сам Кіпєлав. "Фся група уєхала, а я астался" Від поїзда відстав напевно...Вопчім Кіпєлав попросив в нас рубль на піва, не отримав його, і пішов окучувати наступну лавочку. "Я свабодєєєєєн!"
Посиділи ше на лавочці між Бокшаєм та Ерделі. Випили кави з коньяком в черговій знайденій чудній кнайпі "Світ кави і чаю" (і знову піар). Відкрили, що сидіння на підвіконниках кнайп перед дріботкими столиками - це зовсім не наш львівський виналязок, бо в Ужгороді так роблять у кожній третій кнайпі. Шоправда, на відміну від них, в Пасажі Андріолі (це таки у Львові) - затишніше, бо людиська по головах не ходять, машини куряву в каву не заносять...Але то справа смаку вже.
Водії певне оцінили б паркувальні автомати. Вони стоять всюди, де є мало-мальська, використовувана під паркінг ділянка землі. Кидаєш монетку, отримуєш талончик. Не кинув монетку, приїдуть дядьки, заблокують колеса. Евакуаторів в Ужгороді немає, що звісно позбавляє його мешканців від здорового сміху в моменти евакуювання особливо поважних машин з особливо заборонених для стоянки місць.
Черговий раз помокли під дощем. Оскільки до готелю повертатись вже не хотілось, виконати жахливі жертвоприношення для задобрення духу погоди не вдалось, і дощ ми перечікували, як усі білі люди, в черговій кнайпі.
Відкрили для себе ще один міст через Уж. Він дивний, на ньому не торгують пиріжками і їздять машини...
Походили соборами, книгарнями та видавництвами. Потратили дєнєх. Походили навколо державних установ. Бісплатно. Злазили на пагорб, де типу кросіві ужгородські вілли будуться. Нічьо особливого. Ше раз походили липовою алеєю. Поговорили з моїи ногами, спробували їм розповісти, шо в старовину древні угри прийшли в карпатську улоговину пішки і ничь їм не було, а вони тут випендрюються, тьху.
За винятком ше кількох, не вартих, особливої уваги суспільства подій, день закінчився без пригод. Я була чемна, нікому не нахамила (чесно-чесно, б’єцця пяткоу в пичінку). В готелі з’явилась гаряча вода, не зникла холодна, ліжка були м’які та затишні, ніч темна та спокійна.
Тому зранку було особисто важко прокидатись зранку, аби звідати всі прєлєсці тепер вже Мукачева та околиць, шо нам нарадили. Тому ми звідали лише частину, за шо і заслужили обструкцію з боку нарадивших :) Но про це завтра. А зара фотгє!
От вже вдруге ніяк не вдається якісно сфоткати цей пам’ятник :( Це Шандор Петефі. Культовий (за словами знаючих людей) угорський письменник. Сучасник нашого Шевченка і аналогічний йому за шанованістю в своїй державі. Національний символ, можна сказати. В тисяча вісімсот якомусь волохатому році Петефі проїзжав повз Ужгород, та маючи тут якісь справи зупинився в місцевому готелі. Готель стояв на абсолютно не асфальтованій та землянистій площі. Усі дні лив дощ, то Петефі змушений був виходити з готелю по сцільному болоті, що не могло не скласти осонову його вражень про Ужгород. В не дуже милих висловах ін описав цю зустріч з містом. За що вдячні ужгородці поставили йому на зарі незалежності пам’ятник у повний зріст. Ось такий він і був, худенький щиглик, із шабелькою на боці.
Річка Уж, по правій стороні (на фотці) якої та сама Липова алея.
Наслідок перебування "наших фанів" на грі із "Закарпаттям" :)
Турул - національний угорський орел.
Древня криничка
Хатинка
В хатинці
Ерделі та Бокшай, художник та художник.
Завідєнія пітєйния :)
Многа безкамінтних фотог
Чого ми не зробили. Злива (я казала, як я ненавиджу ДОЩ?), яку ми привезли за собою із Світязя весело гримотіла над Ужгородом. Тому перших кілька годин ми забарикадувались в готелі і страшними закляттями та жертвоприношеннями задобрювали стихію. Вдалося, дощ перейшов і можна було перезуватись із гумових чобіт в калоші та йти гуляти містом.
Ужгород - це пісня. Для моїх ніг жалобна. Так багато пішки я вже давно не ходила. Але пізнавальні тури громадського транспорту не терплять, самокату в мене було, тому вийшло, як вийшло.
По дорозі зайшли пообідати в миле місце "Кактус". (Звідси і далі періодично буде неприкритий піар). Порції непрілічно здарові, корм - смачний, сервіс - сем-восем, інтер’єр чудний, ціни - нармальні. (Обід двох людей шось близько 70 грн)
Замок - з нього фактично і бере початок тисячолітня історія Ужгорода...Там був і замок-фортеця, і гарнізон, і духовна семінарія, і музей, донині - хороша історія, шкода лише, що семінаристи аж так перебудували замок під свої потреби. Кажуть при Другетах (це були такі ужгородські правителі італійського походження, що правили Ужгородом протягом кількох століть) - він був просто ляля. Бальні зали, бібліотеки ну і бастіони для кидання камінням в супротивників звісно ж були. В музец нам потрапити не вдалоь, по понеділкам він зачинений, тому погуляли парком. Пофотографували скульптури...
На бастіоні у нас здохли акуми. Запасні акуми, які я особисто заряджала перед виїздом, теж чомусь виявились дохлими...Зарядку до акумів, я, звісно ж, за непотрібністю залишила вдома. Довелось спускатись вниз і шукати якийсь магазин із батарейками. З цього моменту вони стали основною нашою покупкою у всьому Закарпатті :)
Скансен - шевченківський гай по-ужгородськи. В сувенірній крамниці продавались абсолютно чарівні та дешеві бусікі, які ми мені не купили. На території багато хатинок прекрасних та різних. З різних регіонів, із різним наповненням. Є водяний млин, корчма та кузня. Є школа з гуртожитком для вчителів. Гуцульська гражда, бойківська хатинка, подушки, вишиванки - ням-ням.
Прямо зі скансену, звісно ж, в чудове місце "Френдс-Онлі". Кажуть, що періодично там проводяться вечора поезії, художні виставки і збираються всякі прілічні та культурні люди... (Но точку ні здам, самій нравицця) Кава як завжди смачнюча і комуністично дешева. З відвідувачів тільки кілька мусчін чіновного віду, які в запой обговорювали перемогу ФК "Львів" над Шахтарем. Будучи абсолютно не фанатом ФК "Львів" серце пораділо.
Прогулялись по липовій алеї. Вона між іншим найдовша в світі. Познайомились з Кіпєловим.
Ситуація насправді до болю нагадує класичну "Браааат, піва кончілась!" До лавочки, на якій відпочивали мої ноги, підходить серйозно підуставший чувак і звертається до Рибочьки, явно ігноруючи мої ноги - "Брат, вод ти пра Кіпєлова слишал? Ти слишал, брат?" Рибочька про всяк випадок погоджуються. "Так вод, брат - ета Я! Кіпєлав, брат - ета Я!" Раніше я думала, що з такою безапеляційністю тільки Людовік 14 стверджував, шо держава - ета Я..Тоїсть він...А тут сам Кіпєлав. "Фся група уєхала, а я астался" Від поїзда відстав напевно...Вопчім Кіпєлав попросив в нас рубль на піва, не отримав його, і пішов окучувати наступну лавочку. "Я свабодєєєєєн!"
Посиділи ше на лавочці між Бокшаєм та Ерделі. Випили кави з коньяком в черговій знайденій чудній кнайпі "Світ кави і чаю" (і знову піар). Відкрили, що сидіння на підвіконниках кнайп перед дріботкими столиками - це зовсім не наш львівський виналязок, бо в Ужгороді так роблять у кожній третій кнайпі. Шоправда, на відміну від них, в Пасажі Андріолі (це таки у Львові) - затишніше, бо людиська по головах не ходять, машини куряву в каву не заносять...Але то справа смаку вже.
Водії певне оцінили б паркувальні автомати. Вони стоять всюди, де є мало-мальська, використовувана під паркінг ділянка землі. Кидаєш монетку, отримуєш талончик. Не кинув монетку, приїдуть дядьки, заблокують колеса. Евакуаторів в Ужгороді немає, що звісно позбавляє його мешканців від здорового сміху в моменти евакуювання особливо поважних машин з особливо заборонених для стоянки місць.
Черговий раз помокли під дощем. Оскільки до готелю повертатись вже не хотілось, виконати жахливі жертвоприношення для задобрення духу погоди не вдалось, і дощ ми перечікували, як усі білі люди, в черговій кнайпі.
Відкрили для себе ще один міст через Уж. Він дивний, на ньому не торгують пиріжками і їздять машини...
Походили соборами, книгарнями та видавництвами. Потратили дєнєх. Походили навколо державних установ. Бісплатно. Злазили на пагорб, де типу кросіві ужгородські вілли будуться. Нічьо особливого. Ше раз походили липовою алеєю. Поговорили з моїи ногами, спробували їм розповісти, шо в старовину древні угри прийшли в карпатську улоговину пішки і ничь їм не було, а вони тут випендрюються, тьху.
За винятком ше кількох, не вартих, особливої уваги суспільства подій, день закінчився без пригод. Я була чемна, нікому не нахамила (чесно-чесно, б’єцця пяткоу в пичінку). В готелі з’явилась гаряча вода, не зникла холодна, ліжка були м’які та затишні, ніч темна та спокійна.
Тому зранку було особисто важко прокидатись зранку, аби звідати всі прєлєсці тепер вже Мукачева та околиць, шо нам нарадили. Тому ми звідали лише частину, за шо і заслужили обструкцію з боку нарадивших :) Но про це завтра. А зара фотгє!
От вже вдруге ніяк не вдається якісно сфоткати цей пам’ятник :( Це Шандор Петефі. Культовий (за словами знаючих людей) угорський письменник. Сучасник нашого Шевченка і аналогічний йому за шанованістю в своїй державі. Національний символ, можна сказати. В тисяча вісімсот якомусь волохатому році Петефі проїзжав повз Ужгород, та маючи тут якісь справи зупинився в місцевому готелі. Готель стояв на абсолютно не асфальтованій та землянистій площі. Усі дні лив дощ, то Петефі змушений був виходити з готелю по сцільному болоті, що не могло не скласти осонову його вражень про Ужгород. В не дуже милих висловах ін описав цю зустріч з містом. За що вдячні ужгородці поставили йому на зарі незалежності пам’ятник у повний зріст. Ось такий він і був, худенький щиглик, із шабелькою на боці.
Річка Уж, по правій стороні (на фотці) якої та сама Липова алея.
Наслідок перебування "наших фанів" на грі із "Закарпаттям" :)
Турул - національний угорський орел.
Древня криничка
Хатинка
В хатинці
Ерделі та Бокшай, художник та художник.
Завідєнія пітєйния :)
Многа безкамінтних фотог