Відпустка. Як це було. Частина перша.
Як все начіналось. Передусім ночальніца стащила в мене з-під носа мій улюблений робочий фотік, на якому я знаю кожну пимпочку, кожен режим та можливості акамулятора...
А ше ж з купальніком теж веселощі (ну, ви ж пам’ятаєте). От все-таки мені цікаво, розмєр В - це ті прісловуті 90-60-90 чи нє?
Ну і наостанок, яко контрольний вистріл прямо в голову, мені подзвонили з роботи і по великому секрету сказали, що вище ночальство має підступну ідею відкрикати мене з відпустки, ібо воно за мною скучило і всьо такоє. Окільки я за ними не скучила аж ні разу, до кінця відпустки довелось зображати сліпоглухоніму у випадку появи на дисплеї телефону незнайомих номерів...Так шо сорі, як хтось дзвонив, а я проігнорувала :)
Ну а потім була дорога. Я вам вже казала, як я ненавиджу дорогу? Особливо якшо їдеш в розпал дня, в саму спеку, коли мухи навколо хєкають...А якшо ше й сидиш на бамбетлі, якшо неподалік сидить бабулька, якій дує, і якшо в іншому неподалік сидить мамашка з дітьми, яким звісно теж дує, то вихід в тебе тільки один - героїчно померти від задухи. Я б це і зробила, відсилаючи усій френдстрічці останні лучі любові по блютузу, аж раптом настав піздєц Червоноград, і нам вдалось втекти від теплостійких повітряненависників. Далі, до самого Шацьку я особисто слідкувала за правильним положенням люку, і агресивно гарчала на кожного, хто намагався навіть подумати про закритя-прикриття-перекриття цього самого люку. Дорогу від Нововолинська до Згоран нам склала мила компанія пациків в елєґантних спортивних шортах та веселими інтеліґентними розмовами матом. Музичний плеєр в цьому випадку заспокоює не гірше Персена (ненав’язливий продакт плейсмент) та повертає віру в людей.
Оскільки квитки в нас були які-та непонятні, ми вийшли в чарівному волинському містечку Шацьк.
Квитки до цього містечка коштують 43 гривні з носа (якшо ніс дуже великий, доведеться доплатити за додатковий багаж). Їхати - 5 годин, шо мало б рівнятись спокутуванню гріхів роки за три зразу.
Таксі з Шацька до шлагбаума на Гряді - 20 гривень. Якшо у вас дуже поганий настрій і наївний погляд, то таксіст вас може довезти до самої вашої бази. Но за ше 5 грн.
База хароша. Там є вода. Гаряча. В душі. Який в туалєті. Який в номері. Це цивілізація міжду прочім. База дуже хароша. Там годують. Їжею. Смачною. Перве, вторе, третє і кампот. Але тільки два рази в день. Оскільки ми приїхали в то раз, коли ше не годували, довелось йти їсти до мами.
Мама це окрема історія. Вона мене настігла дажи на Світязі. Хоча вона правда думає, шо це я її настігла, шо нее дуже важливо, а важливо те, що вона відпочивала окремо, обіцяла не набридати і в неї була їжа. А голод, як відомо не тітка. Тому шо тітка відпочивала з мамою. І татом. І кицькою. Про яку потім.
Ось так от Рибочьці довелось познайомитись з моєю мамою. Ліричний відступ. Мама поводила себе достойно. Допитів Рибочьці майже не влаштовувала, в наметі для катувань не закривала, провокаційних питань не задавала, і женицця на її дочірі не змушувала. Шо вобше-то на маму не подібно.
Далі все було прекрасно. Вода, пляж, сонце, потім дощ, потім знову вода, пляж, сонце, і знову дощ, і знову вода, і знову...Коротше, дощ був частіше. А потім була кицька. Кицьку звати Солоха і в неї класичний відьмацький характер. Кицька любить Світязь. Настільки, що раз на два роки вона там залишається довше, ніж її хазяйка. Вона залазить під найближчий будиночок, світить з-під нього очими і показує всім факі. Періодисно, при цьому, презирливо мявкає.
А Кицька тіткина. Тітка любить кицьку, не менше, ніж кицька Світязь. Тому на мене поклали благородну місію виманити кицьку з-під чергового будиночка після від’їзду дорогої родини, побавити її до ранку та віддати у руки добрим людям, які передадуть її далі у добрі руки хазяйки. Треба також додати, що людей кицька не любить настільки ж, наскільки вона любить Світязь. Тому зрадівши спочатку моєму запаху та дозволивши із здивуванням взяти себе на руки, далі Солоха відмовилась співпрацювати категорично. Вона гордо обняла мене за шию, закріпившись кігтями в моїй тендітній шкірі, і періодично перевіряли на чутливість мої груди, плечі та вуха. Ну потім була ніч в одному номері із переляканою кицькою, яка тим не менше активно вивчала шафу, стіл, телевізор та ноги на ліжку. Момент передачі кицьки в інші добрі руки ознаменувався гіркими вигуками полегшення та посиленим протиранням парфюмерним спиртом усіх царапок...
Через півдня закінчилась хороша погода. Але Світязь тим і прєкрасєн, що там можна чудно відпочивати навіть при відсутності погоди. Можна лаити лісами та полями, можна гуляти похмурим пляжем, спостерігаючи за відчайдушними і не завжди тверезими відпочиваючими, що таки ризикують плавати у таку нельотну погоду...Можна їсти ягоди, пончушки з ягодами, морозиво з ягодами, рибу з ягодами, згадувати навики гри у пінг-понг, сидіти в номері і глушити вотку коньяк, взагалі нічого не робити і абсолютно цим не перейматись. Також можна слухати караоке у виконанні злегка нетверезого та дуже нетверезого відпочиваючого пролетаріату із навколишніх баз. Особливо популярними піснями зараз є - "Єслі би ніти, я нє бил так щяслів" і "Лай-лай-лай, ділайла". Може хтось знає, де це скачяти в інторнеті? Ще дуже прикро, що зараз люди не співають моїх улюблених караоке-пісень як-то "Ах какая женщіна" і "Батарєйка". З іншого боку доносились милозвучні звуки живої музики у навколишніх нічних закладах громадського харчування. Дуже радує, що репертуар цих закладів суттєво не змінився за тих 5 років, що я не відівідувала цю місцину і "Владімірскій централ" досі є хітом діскатєк.
Пончики коштуть 4 грн, здарові, різноманітні і смачнючі. Пиво - 7 грн. Вугор - від 80 до 150 грн, в залежності від розміру, продавця, часу доби та степені підвішеності язика в покупця. Раки не пам’ятаю.
Додому вирішили повертатись більш цивілізованим транспортом, добре, що оголошень про цей транспорт по Гряді навішано нємєряно. Головне не протупити і викупити квитки суттєво загодя, бо інкше можна ж і лишитись там жить...Квиток в миленькому мікроавтобусіку, з кандюком і тілівізором, без зупинок під кожним ліхтарем - «пане шофер, мині до наступного села би з вами» - 50 грн. Час в дорозі 3,5 години.
Вопчім природа як завжди прекрасна, і, однозначно, краща за цілорічне перебування в місті.
А тепер, для тих, хто все-таки, дочитав до цього місця - слайди. Я сподіваюсь ви не проскролили текст, щоб зразу добратоись до фоток? Я буду питати на іспиті короткий зміст прочитаного :)
Тут многа всяких інших слайдів
Далі буде...
А ше ж з купальніком теж веселощі (ну, ви ж пам’ятаєте). От все-таки мені цікаво, розмєр В - це ті прісловуті 90-60-90 чи нє?
Ну і наостанок, яко контрольний вистріл прямо в голову, мені подзвонили з роботи і по великому секрету сказали, що вище ночальство має підступну ідею відкрикати мене з відпустки, ібо воно за мною скучило і всьо такоє. Окільки я за ними не скучила аж ні разу, до кінця відпустки довелось зображати сліпоглухоніму у випадку появи на дисплеї телефону незнайомих номерів...Так шо сорі, як хтось дзвонив, а я проігнорувала :)
Ну а потім була дорога. Я вам вже казала, як я ненавиджу дорогу? Особливо якшо їдеш в розпал дня, в саму спеку, коли мухи навколо хєкають...А якшо ше й сидиш на бамбетлі, якшо неподалік сидить бабулька, якій дує, і якшо в іншому неподалік сидить мамашка з дітьми, яким звісно теж дує, то вихід в тебе тільки один - героїчно померти від задухи. Я б це і зробила, відсилаючи усій френдстрічці останні лучі любові по блютузу, аж раптом настав піздєц Червоноград, і нам вдалось втекти від теплостійких повітряненависників. Далі, до самого Шацьку я особисто слідкувала за правильним положенням люку, і агресивно гарчала на кожного, хто намагався навіть подумати про закритя-прикриття-перекриття цього самого люку. Дорогу від Нововолинська до Згоран нам склала мила компанія пациків в елєґантних спортивних шортах та веселими інтеліґентними розмовами матом. Музичний плеєр в цьому випадку заспокоює не гірше Персена (ненав’язливий продакт плейсмент) та повертає віру в людей.
Оскільки квитки в нас були які-та непонятні, ми вийшли в чарівному волинському містечку Шацьк.
Квитки до цього містечка коштують 43 гривні з носа (якшо ніс дуже великий, доведеться доплатити за додатковий багаж). Їхати - 5 годин, шо мало б рівнятись спокутуванню гріхів роки за три зразу.
Таксі з Шацька до шлагбаума на Гряді - 20 гривень. Якшо у вас дуже поганий настрій і наївний погляд, то таксіст вас може довезти до самої вашої бази. Но за ше 5 грн.
База хароша. Там є вода. Гаряча. В душі. Який в туалєті. Який в номері. Це цивілізація міжду прочім. База дуже хароша. Там годують. Їжею. Смачною. Перве, вторе, третє і кампот. Але тільки два рази в день. Оскільки ми приїхали в то раз, коли ше не годували, довелось йти їсти до мами.
Мама це окрема історія. Вона мене настігла дажи на Світязі. Хоча вона правда думає, шо це я її настігла, шо нее дуже важливо, а важливо те, що вона відпочивала окремо, обіцяла не набридати і в неї була їжа. А голод, як відомо не тітка. Тому шо тітка відпочивала з мамою. І татом. І кицькою. Про яку потім.
Ось так от Рибочьці довелось познайомитись з моєю мамою. Ліричний відступ. Мама поводила себе достойно. Допитів Рибочьці майже не влаштовувала, в наметі для катувань не закривала, провокаційних питань не задавала, і женицця на її дочірі не змушувала. Шо вобше-то на маму не подібно.
Далі все було прекрасно. Вода, пляж, сонце, потім дощ, потім знову вода, пляж, сонце, і знову дощ, і знову вода, і знову...Коротше, дощ був частіше. А потім була кицька. Кицьку звати Солоха і в неї класичний відьмацький характер. Кицька любить Світязь. Настільки, що раз на два роки вона там залишається довше, ніж її хазяйка. Вона залазить під найближчий будиночок, світить з-під нього очими і показує всім факі. Періодисно, при цьому, презирливо мявкає.
А Кицька тіткина. Тітка любить кицьку, не менше, ніж кицька Світязь. Тому на мене поклали благородну місію виманити кицьку з-під чергового будиночка після від’їзду дорогої родини, побавити її до ранку та віддати у руки добрим людям, які передадуть її далі у добрі руки хазяйки. Треба також додати, що людей кицька не любить настільки ж, наскільки вона любить Світязь. Тому зрадівши спочатку моєму запаху та дозволивши із здивуванням взяти себе на руки, далі Солоха відмовилась співпрацювати категорично. Вона гордо обняла мене за шию, закріпившись кігтями в моїй тендітній шкірі, і періодично перевіряли на чутливість мої груди, плечі та вуха. Ну потім була ніч в одному номері із переляканою кицькою, яка тим не менше активно вивчала шафу, стіл, телевізор та ноги на ліжку. Момент передачі кицьки в інші добрі руки ознаменувався гіркими вигуками полегшення та посиленим протиранням парфюмерним спиртом усіх царапок...
Через півдня закінчилась хороша погода. Але Світязь тим і прєкрасєн, що там можна чудно відпочивати навіть при відсутності погоди. Можна лаити лісами та полями, можна гуляти похмурим пляжем, спостерігаючи за відчайдушними і не завжди тверезими відпочиваючими, що таки ризикують плавати у таку нельотну погоду...Можна їсти ягоди, пончушки з ягодами, морозиво з ягодами, рибу з ягодами, згадувати навики гри у пінг-понг, сидіти в номері і глушити вотку коньяк, взагалі нічого не робити і абсолютно цим не перейматись. Також можна слухати караоке у виконанні злегка нетверезого та дуже нетверезого відпочиваючого пролетаріату із навколишніх баз. Особливо популярними піснями зараз є - "Єслі би ніти, я нє бил так щяслів" і "Лай-лай-лай, ділайла". Може хтось знає, де це скачяти в інторнеті? Ще дуже прикро, що зараз люди не співають моїх улюблених караоке-пісень як-то "Ах какая женщіна" і "Батарєйка". З іншого боку доносились милозвучні звуки живої музики у навколишніх нічних закладах громадського харчування. Дуже радує, що репертуар цих закладів суттєво не змінився за тих 5 років, що я не відівідувала цю місцину і "Владімірскій централ" досі є хітом діскатєк.
Пончики коштуть 4 грн, здарові, різноманітні і смачнючі. Пиво - 7 грн. Вугор - від 80 до 150 грн, в залежності від розміру, продавця, часу доби та степені підвішеності язика в покупця. Раки не пам’ятаю.
Додому вирішили повертатись більш цивілізованим транспортом, добре, що оголошень про цей транспорт по Гряді навішано нємєряно. Головне не протупити і викупити квитки суттєво загодя, бо інкше можна ж і лишитись там жить...Квиток в миленькому мікроавтобусіку, з кандюком і тілівізором, без зупинок під кожним ліхтарем - «пане шофер, мині до наступного села би з вами» - 50 грн. Час в дорозі 3,5 години.
Вопчім природа як завжди прекрасна, і, однозначно, краща за цілорічне перебування в місті.
А тепер, для тих, хто все-таки, дочитав до цього місця - слайди. Я сподіваюсь ви не проскролили текст, щоб зразу добратоись до фоток? Я буду питати на іспиті короткий зміст прочитаного :)
Тут многа всяких інших слайдів
Далі буде...