Здоровий спокій
Якось одна мудра людина повідала мені цікаву і повчальну історію. Інколи я навіть ставив її в приклад чужим батькам.Ось вона:
"Одного разу я приїхав у гості до київських друзів. Звичайна сім'я, мама-тато і дві доці різного віку. Пішли ми гуляти літньою столицею. Молодша смокче льодяник а ля чупа-чупс, старша крокує поруч. Я з батьками спокійно балакаємо. Літо, спека, пилюка, Київ. Тут в молодшої падає льодяник, простісінько на тротуар. Мала йде собі далі, в той час як старша піднімає його, методично облизує і кладе собі до рота. Батьки продовжують спілкуватись зі мною на віддалені теми.
- Боже ж ти мой, ви шо, нічого не бачили? - не витримую я.
- А що сталося? В чому справа? - безневинно запитують обоє.
- Як?!! Ваша дитина щойно підняла із землі льодяник, облизала весь бруд і продовжила ласування!..
- Е.... і що?
- Ну як що?!!! - перехожу я майже на крик. - А як же ж бактерії, зарази, бацили, туберкульоз, сальмонельоз?!..
- Дорогенький, розслабся. Всі хвороби насправді - від нервів. Якщо б я зараз почав кричати на дитину і залякувати її, побив і т.д. - що б це дало? Чого б вона навчилась? А так: і дитина спокійна, і ми."
Пишу це все до того, що сьогодні в аналогічну ситуацію потрапив і я. Купив малій глазурований сирочок. Розгорнула його в тролейбусі і їсть. Раптом половинка сирка вислизає з обгортки і падає під сидіння. Доня акуратно нахиляється, піднімає його і якось так ніяково намагається тримати двома пальчиками, запхати назад до обгортки. "Ну, - думаю, - чемна дитина. Не смітить, і не плаче через дрібничку!" Ми якраз під'їжджаємо до нашої зупинки. Виходмо і я вже думаю сказати їй, щоб віддала мені той сирочок, бо поруч там давно вже нема смітників. Мені простіше буде нести, бо в неї в руках ще пляшечка йогурту. І тут я бачу, що сирка вже нема, а дитина інтенсивно румигає.
Чесно, перші кілька хвилин я почував себе саме так, як той галасливий дядько. І боровся з ним напускним спокоєм. Але потім таки не витримав і запитав - чому вона захавала сирочок, що впав на землю? Дитина, знаючи що зробила маленький злочин, пробурмотіла: "Я думала, ти нічого не бачив..." Ну, звісно ж, після цього довелось розпитати її, чи знає вона взагалі, чому саме не можна їсти із землі? І розповісти, що може статись. Без крику, без істерик, але дещо менторським тоном, як я вмію ))
Врешті-решт, заспокоїв її, але попросив переповісти плин своїх думок в той момент, коли вона наважилась на такий крок. І знаєте, що вона мені видала? "Я вирішила його доїсти, ЩОБ НЕ ПРОПАДАЛО". Хазяйська дитина! ;)
"Одного разу я приїхав у гості до київських друзів. Звичайна сім'я, мама-тато і дві доці різного віку. Пішли ми гуляти літньою столицею. Молодша смокче льодяник а ля чупа-чупс, старша крокує поруч. Я з батьками спокійно балакаємо. Літо, спека, пилюка, Київ. Тут в молодшої падає льодяник, простісінько на тротуар. Мала йде собі далі, в той час як старша піднімає його, методично облизує і кладе собі до рота. Батьки продовжують спілкуватись зі мною на віддалені теми.
- Боже ж ти мой, ви шо, нічого не бачили? - не витримую я.
- А що сталося? В чому справа? - безневинно запитують обоє.
- Як?!! Ваша дитина щойно підняла із землі льодяник, облизала весь бруд і продовжила ласування!..
- Е.... і що?
- Ну як що?!!! - перехожу я майже на крик. - А як же ж бактерії, зарази, бацили, туберкульоз, сальмонельоз?!..
- Дорогенький, розслабся. Всі хвороби насправді - від нервів. Якщо б я зараз почав кричати на дитину і залякувати її, побив і т.д. - що б це дало? Чого б вона навчилась? А так: і дитина спокійна, і ми."
Пишу це все до того, що сьогодні в аналогічну ситуацію потрапив і я. Купив малій глазурований сирочок. Розгорнула його в тролейбусі і їсть. Раптом половинка сирка вислизає з обгортки і падає під сидіння. Доня акуратно нахиляється, піднімає його і якось так ніяково намагається тримати двома пальчиками, запхати назад до обгортки. "Ну, - думаю, - чемна дитина. Не смітить, і не плаче через дрібничку!" Ми якраз під'їжджаємо до нашої зупинки. Виходмо і я вже думаю сказати їй, щоб віддала мені той сирочок, бо поруч там давно вже нема смітників. Мені простіше буде нести, бо в неї в руках ще пляшечка йогурту. І тут я бачу, що сирка вже нема, а дитина інтенсивно румигає.
Чесно, перші кілька хвилин я почував себе саме так, як той галасливий дядько. І боровся з ним напускним спокоєм. Але потім таки не витримав і запитав - чому вона захавала сирочок, що впав на землю? Дитина, знаючи що зробила маленький злочин, пробурмотіла: "Я думала, ти нічого не бачив..." Ну, звісно ж, після цього довелось розпитати її, чи знає вона взагалі, чому саме не можна їсти із землі? І розповісти, що може статись. Без крику, без істерик, але дещо менторським тоном, як я вмію ))
Врешті-решт, заспокоїв її, але попросив переповісти плин своїх думок в той момент, коли вона наважилась на такий крок. І знаєте, що вона мені видала? "Я вирішила його доїсти, ЩОБ НЕ ПРОПАДАЛО". Хазяйська дитина! ;)