(no subject)
Знову те саме... Здається, я перестала відрізняти один день від іншого. Враження таке, що це - щось одне, безкінечне. Пари - закінчення пар - всіх зустрічають. Друзі? Тепер я вже не впевнена. Ми з різних світів. Вони - потрібні. Їх люблять. Визнаю - може й заздрю тому, чого більше не буде ніколи.
Вже тиждень сплю по 1-3 години. Хочеться, але не можу. Думки не дають спокою, дуже боляче, і доводиться тікати з кімнати, щоб не розбудити батьків. Завтра буде те саме. І післязавтра - теж. Так - до логічного завершення. А все ж десь всередині мрію, про те, щоб... Нема коли мріяти, і вік вже не той. Робота... Рятує шляхом доведення до того втомленого стану, коли байдуже на все. Дійсно на все, але чомусь їх помічаю...
За сьогодні радує тільки вдало списана контрольна з історії і виступ на парі ТМК без папірців. У всіх було щось, звідки читали текст або хоча б підглядали. Я пхалась в інститут з роботи, тому з папірців мала тільки 4 різні газети - як наочний приклад "ефектів насилля у медіа". Якось пофіг було, що на мене 100 чоловік витріщались, пофіг на свій препоганий вигляд *єдине бажання на той момент - спати!!!* Казала все, що думала. Як не дивно, викладачеві виступ нашої групи сподобався.
Винайдено новий спосіб відволікання викладача на контрольній: просто поклади перед собою газету. =)))
Завтра їдемо знімати вечірку. Тільки б сила лишилась. Справа не в 2-х завтрашніх контрольних, а в моральному стані. Вбиває усвідомлення факту безвиході. Завтра - таке ж, як учора. Сьогодні - таке ж саме. А на вечірці буде дуже багато того, що мене вбиває. Тепер весь світ під владою цього. Сподіваюсь тільки те, що на роботі я - журналіст, а не жива істота. Проглянути прес-реліз, записати попередні питання, обробити ще трохи відео...
Знову в інститут. Усіх знову зустрічатимуть. Вони усі чогось досягнуть. Їх люблять. Дуже. У них вірять.
Вже тиждень сплю по 1-3 години. Хочеться, але не можу. Думки не дають спокою, дуже боляче, і доводиться тікати з кімнати, щоб не розбудити батьків. Завтра буде те саме. І післязавтра - теж. Так - до логічного завершення. А все ж десь всередині мрію, про те, щоб... Нема коли мріяти, і вік вже не той. Робота... Рятує шляхом доведення до того втомленого стану, коли байдуже на все. Дійсно на все, але чомусь їх помічаю...
За сьогодні радує тільки вдало списана контрольна з історії і виступ на парі ТМК без папірців. У всіх було щось, звідки читали текст або хоча б підглядали. Я пхалась в інститут з роботи, тому з папірців мала тільки 4 різні газети - як наочний приклад "ефектів насилля у медіа". Якось пофіг було, що на мене 100 чоловік витріщались, пофіг на свій препоганий вигляд *єдине бажання на той момент - спати!!!* Казала все, що думала. Як не дивно, викладачеві виступ нашої групи сподобався.
Винайдено новий спосіб відволікання викладача на контрольній: просто поклади перед собою газету. =)))
Завтра їдемо знімати вечірку. Тільки б сила лишилась. Справа не в 2-х завтрашніх контрольних, а в моральному стані. Вбиває усвідомлення факту безвиході. Завтра - таке ж, як учора. Сьогодні - таке ж саме. А на вечірці буде дуже багато того, що мене вбиває. Тепер весь світ під владою цього. Сподіваюсь тільки те, що на роботі я - журналіст, а не жива істота. Проглянути прес-реліз, записати попередні питання, обробити ще трохи відео...
Знову в інститут. Усіх знову зустрічатимуть. Вони усі чогось досягнуть. Їх люблять. Дуже. У них вірять.