Спогади... Весна-2006
Так зване медичне відділення з фізкультури - єдиний для мене вихід, оскільки за отою новою системою у вищій освіті звільнити не можуть, хоч здохни. Тоді просто не виставлять балів. Одне з завдань - реферат про своє захворювання. Відчуття таке, що я знову переживаю те, що було навесні 2006...
Намагалась забути, не думати про те, що гірша за інших. А тепер доводиться свідомо згадувати, в деталях, з поясненнями й узагальненнями, висновками і припущеннями - згадувати те, що перекреслило багато важливого для мене. Я визнаю, що гірша, але хотіла не думати про це - робити вигляд, що все так, як і було до того. Ніби нічого не змінилось. Намагатись існувати максимально наближено до того, що було раніше. Може, це тільки в мене таке сприйняття...
Боляче і - не побоюсь визнати - страшно дивитись і усвідомлювати, де саме мене різали й пришивали частини. Згадувати про те, що ніхто не знає, як може повестись та тканина за тих чи інших умов. Відчуття таке, ніби я знову проходжу через те все. Ті самі документи, довідки, отруєні для більшої надійності інформацією з інтернету. Тоді, 2006 року, рятував нерозбірливий почерк лікаря, завдяки якому я могла не розуміти, що мені зробили, і що ще може бути.
Повідомлення лікаря про необхідність операції. Сльози. Тиждень очікування. День огляду. Дощ і переляканий погляд тоді - коханого. Остання ніч. Ранок у лікарні. Медсестра у дверях. "Надійся не на Бога, а на себе" - слова анестезіолога. Крапельниця і дикий крик - було надзвичайно боляче. Серветка на всій морді. "Дай сигарету" - репліка лікаря Д. В. Як з іншого світу - "Я не здамся без бою" голосом Вакарчука-молодшого, звук заставки каналу ICTV. Не знаю, глюки чи реальність. Дуже холодно. Обличчя медсестри наді мною. Мама у коридорі. Знайшлись сили привітатись із нею. Ліжко. 3 дні. Відвідував коханий. Я щось відчувала, ще не знала, що. Повна нездатність щось робити самостійно і дикий страх. Напівтемна кімната. Очі лікаря. Я їх побачила. Світло у кутку. Мама біля дверей кабінету. Відчуваю кота під ногами. Намагається лягти на голову. Приходив коханий. Далі - те, про що писала вже надто багато..
До тих, кому не пощастило це читати: вибачте. Не могла стримуватись - хоча, мабуть (і на щастя) мало хто зрозуміє цей страх. Пишу - і трохи цим відволікаюсь - що скинула ці спогади кудись, а поряд, нехай хоч віртуально, хтось є. Зараз доведеться згадувати усе детально, включно з відчуттями...
Тоді не усвідомлювала, що отримую прокляття на все життя... Я не хотіла того згадувати....
Намагалась забути, не думати про те, що гірша за інших. А тепер доводиться свідомо згадувати, в деталях, з поясненнями й узагальненнями, висновками і припущеннями - згадувати те, що перекреслило багато важливого для мене. Я визнаю, що гірша, але хотіла не думати про це - робити вигляд, що все так, як і було до того. Ніби нічого не змінилось. Намагатись існувати максимально наближено до того, що було раніше. Може, це тільки в мене таке сприйняття...
Боляче і - не побоюсь визнати - страшно дивитись і усвідомлювати, де саме мене різали й пришивали частини. Згадувати про те, що ніхто не знає, як може повестись та тканина за тих чи інших умов. Відчуття таке, ніби я знову проходжу через те все. Ті самі документи, довідки, отруєні для більшої надійності інформацією з інтернету. Тоді, 2006 року, рятував нерозбірливий почерк лікаря, завдяки якому я могла не розуміти, що мені зробили, і що ще може бути.
Повідомлення лікаря про необхідність операції. Сльози. Тиждень очікування. День огляду. Дощ і переляканий погляд тоді - коханого. Остання ніч. Ранок у лікарні. Медсестра у дверях. "Надійся не на Бога, а на себе" - слова анестезіолога. Крапельниця і дикий крик - було надзвичайно боляче. Серветка на всій морді. "Дай сигарету" - репліка лікаря Д. В. Як з іншого світу - "Я не здамся без бою" голосом Вакарчука-молодшого, звук заставки каналу ICTV. Не знаю, глюки чи реальність. Дуже холодно. Обличчя медсестри наді мною. Мама у коридорі. Знайшлись сили привітатись із нею. Ліжко. 3 дні. Відвідував коханий. Я щось відчувала, ще не знала, що. Повна нездатність щось робити самостійно і дикий страх. Напівтемна кімната. Очі лікаря. Я їх побачила. Світло у кутку. Мама біля дверей кабінету. Відчуваю кота під ногами. Намагається лягти на голову. Приходив коханий. Далі - те, про що писала вже надто багато..
До тих, кому не пощастило це читати: вибачте. Не могла стримуватись - хоча, мабуть (і на щастя) мало хто зрозуміє цей страх. Пишу - і трохи цим відволікаюсь - що скинула ці спогади кудись, а поряд, нехай хоч віртуально, хтось є. Зараз доведеться згадувати усе детально, включно з відчуттями...
Тоді не усвідомлювала, що отримую прокляття на все життя... Я не хотіла того згадувати....