cherez center - na Bluefields
4 дні тривав наш марш-кидок з центру Гондурасу на Блуфілдс, шо на дикому-дикому сході Нікараґуа.
Це було довго та втомливо - відстані невеликі, але транспорт надзвичайно повільний, а гірскі дороги-покручені. Ночували в містечках Ель Параісо (гондурас), Естелі та Хуігальпа (нікарагуа)... всі якось на одне лице, сонні, розжарені на сонці провінційні латиносські містечка. В Естелі - я переконався, шо таки справді, в місцевих туалетах - папір треба кидати в корзину... Унітаз забився, по підлозі текла вода з гівном, і ми втікли о 5й ранку від водмєздія.
Хуіґальпа - запам"яталась тим, шо тут білих взагалі не бачили, але на відміну від інших забитих місць, де на нас витріщались з захопленим здивуванням, тут - все місто на нас втуплювалось з якоюсь настороженістю і похмурістю. Робити в цих містечках абсолютно нема чого, і взагалі, ми засумували.
І ось нарешті Рама - тут закінчуєця дорога. Далі край джунґлів та рік, а потім - кариби...
Вже в Рамі - народ інший, з негритянськими коріннями, та багато хто говорить англійскою, не для туристів (білих майже нема) а як рідною мовою. Вже зелено, на відміну від висушеного центру країни. Ось і річка Ескондідо, уявлялась поїздка романтичним корабликом вузенькою річкою з нахиленими над водою гілками джунґлів, а на ділі виявилось година мучительного тупління (тут без тупління нічого не відбуваєцця), швидкісна моторка, шо несецця широкою рікою з бурою водою... від швидкості - важко тримати очі розплющеними, і хочецця затикати вуха шоб не надуло.
Раптом на цій швидкості в"їжджаєм у дощ... народу швидко розгорнають одну велику клєйонку на всіх, і вчасно - краплі луплять як кулі... сидимо скрутившись під клєйонкою по якій лупить тропічна злива... рамантіка. Ось так підтори години - і ми в омріяному Блуфілдзі. Просто болюча повільність та втомлення від переїзду навіяло раціоналізаторську думку- назад вертатись по землі влом... треба розщедритись на літак...
Це було довго та втомливо - відстані невеликі, але транспорт надзвичайно повільний, а гірскі дороги-покручені. Ночували в містечках Ель Параісо (гондурас), Естелі та Хуігальпа (нікарагуа)... всі якось на одне лице, сонні, розжарені на сонці провінційні латиносські містечка. В Естелі - я переконався, шо таки справді, в місцевих туалетах - папір треба кидати в корзину... Унітаз забився, по підлозі текла вода з гівном, і ми втікли о 5й ранку від водмєздія.
Хуіґальпа - запам"яталась тим, шо тут білих взагалі не бачили, але на відміну від інших забитих місць, де на нас витріщались з захопленим здивуванням, тут - все місто на нас втуплювалось з якоюсь настороженістю і похмурістю. Робити в цих містечках абсолютно нема чого, і взагалі, ми засумували.
І ось нарешті Рама - тут закінчуєця дорога. Далі край джунґлів та рік, а потім - кариби...
Вже в Рамі - народ інший, з негритянськими коріннями, та багато хто говорить англійскою, не для туристів (білих майже нема) а як рідною мовою. Вже зелено, на відміну від висушеного центру країни. Ось і річка Ескондідо, уявлялась поїздка романтичним корабликом вузенькою річкою з нахиленими над водою гілками джунґлів, а на ділі виявилось година мучительного тупління (тут без тупління нічого не відбуваєцця), швидкісна моторка, шо несецця широкою рікою з бурою водою... від швидкості - важко тримати очі розплющеними, і хочецця затикати вуха шоб не надуло.
Раптом на цій швидкості в"їжджаєм у дощ... народу швидко розгорнають одну велику клєйонку на всіх, і вчасно - краплі луплять як кулі... сидимо скрутившись під клєйонкою по якій лупить тропічна злива... рамантіка. Ось так підтори години - і ми в омріяному Блуфілдзі. Просто болюча повільність та втомлення від переїзду навіяло раціоналізаторську думку- назад вертатись по землі влом... треба розщедритись на літак...