Дашуня
Коли 5 років тому, з неділі на понеділок, у дружини почали відходити води, я, було, захвилювався: аби тільки не 13-го. Зрештою, сталося саме 13-го - Ольця вранці привітала мене з доцею, яку ми наперед вже називали Дашею.
Кілька днів по тому цілою делегацією ми приїхали забирати її та маму з пологового будинку. Даша у татових руках почала плакати, перебираючи зі свого братика увагу на себе. 2-річний Даня, стурбований таким поворотом справ, запитав:
- Тато, а можна бити Дашу?
Даша виявилася значно спокійнішою за свого братика дитиною. У неї не такий швидкий розум, як у Дані (сподіваюся, в складних ситуаціях її виручатиме інтуїція), натомість виявилися вольові якості, які погано проглядаються у Дані. І якщо наш старший - відкрита й балакуча душа, то меншенька - річ у собі.
Якось, коли Дашуні не було ще й року, вона застудилася. Температура стрибонула до сорока. Лікар швидкої почав наполягати на госпіталізації - мовляв, якщо проґавимо ще один градус, у неї можуть відмовити нирки з усіма наслідками, що звідси витікають. Дружина сказала, що нікуди з дому не поїде. Бо тут у неї принаймні є на кого спертися.
Словом, необхідні уколи ми робили малій самі. Я брав її виморене хворобою тільце на руки, ложив голівоньку на плече й притискав до себе так, щоб дружина могла їй ввести у сіднички ліки. Ліки були страшенно болючими й Дашуня опиралася, як могла.
А одного такого разу вона нас просто розірвала. З усією виразністю, на яку була здатна, вона порушила вечірню тишу одним абсолютно чітким словом:
- Боляче!
Я погано пам’ятаю, як ми вийшли з дитячої, де залишалася боротися з вірусами Дашуня. Але чудово пам’ятаю шок, який викликало у нас це слово. Тривалий час я був переконаний, що «боляче» - це взагалі перше Дашине слово. Втім, дружина наполягає, що першим все-таки було «мама».
І насамкінець щодо цифри 13. Нещасливим я вважав його доти, доки 13-го вересня у нас не народилася донька.
Кілька днів по тому цілою делегацією ми приїхали забирати її та маму з пологового будинку. Даша у татових руках почала плакати, перебираючи зі свого братика увагу на себе. 2-річний Даня, стурбований таким поворотом справ, запитав:
- Тато, а можна бити Дашу?
Даша виявилася значно спокійнішою за свого братика дитиною. У неї не такий швидкий розум, як у Дані (сподіваюся, в складних ситуаціях її виручатиме інтуїція), натомість виявилися вольові якості, які погано проглядаються у Дані. І якщо наш старший - відкрита й балакуча душа, то меншенька - річ у собі.
Якось, коли Дашуні не було ще й року, вона застудилася. Температура стрибонула до сорока. Лікар швидкої почав наполягати на госпіталізації - мовляв, якщо проґавимо ще один градус, у неї можуть відмовити нирки з усіма наслідками, що звідси витікають. Дружина сказала, що нікуди з дому не поїде. Бо тут у неї принаймні є на кого спертися.
Словом, необхідні уколи ми робили малій самі. Я брав її виморене хворобою тільце на руки, ложив голівоньку на плече й притискав до себе так, щоб дружина могла їй ввести у сіднички ліки. Ліки були страшенно болючими й Дашуня опиралася, як могла.
А одного такого разу вона нас просто розірвала. З усією виразністю, на яку була здатна, вона порушила вечірню тишу одним абсолютно чітким словом:
- Боляче!
Я погано пам’ятаю, як ми вийшли з дитячої, де залишалася боротися з вірусами Дашуня. Але чудово пам’ятаю шок, який викликало у нас це слово. Тривалий час я був переконаний, що «боляче» - це взагалі перше Дашине слово. Втім, дружина наполягає, що першим все-таки було «мама».
І насамкінець щодо цифри 13. Нещасливим я вважав його доти, доки 13-го вересня у нас не народилася донька.